fbpx

Андрій Малєєв про недовіру до судів, крах системи і майбутнє, де суддів замінять роботи

Політика 11:00, 30.05, 2017

Суддя обласного апеляційного суду Андрій Малєєв вважає, що чинна модель судочинства вичерпала себе, прогнозує болісні зміни системи і крах нинішнього суддівського класу та пропонує портрет майбутнього українського судді.

Українці звикли, що середовище суддів закрите і непублічне, спаяне корпоративною солідарністю і круговою порукою. Як наслідок – суспільство судам не довіряє. Рівень недовіри близький до відмітки, коли час говорити про делегітимацію судової гілки влади як такої.

При цьому в самій суддівській спільноті глибину кризи чи то не усвідомлюють, чи воліють замовчувати. Критичних голосів зсередини системи майже не чути: суспільство вимагає змін, але судді мінятися не хочуть. Тому і реформу судоустрою, яка повинна наблизити нас до європейських стандартів судочинства, як можуть гальмують, саботують чи імітують.

Андрій Малєєв, суддя апеляційного суду Івано-Франківської області, має репутацію бунтівника, який виносить сміття з хати і порушує незручні, табуйовані теми. Він публічно критикує не лише керівництво, що вже є небаченою зухвалістю в такому консервативному середовищі, а й весь уклад і практики правосуддя. Ба більше, Малєєв прогнозує швидкий і болісний крах чинної системи судочинства. Й пропонує неординарні, революційні варіанти майбутнього. Нерідко навіть революційніші, ніж обіцяні владою гучні реформи. 


– Пане Андрію, соціологія свідчить, що в Україні рівень довіри до судів критично низький. Так, в Івано-Франківську лише 13% мешканців задоволені роботою судів. Чому так сталося і чим це загрожує?

Картина така, яка є, і люди кажуть те, що відчувають. Є різні пояснення, чому у людей таке враження. Не беремо до уваги, що, можливо, суспільство хтось налаштував так, це треба одразу відкинути. Треба звернути увагу на себе. Люди відчувають якусь несправедливість у діяльності й рішеннях суду, це і є основою невдоволення. Треба зрозуміти, чи робимо ми усе для того, щоб суспільство краще ставилося до роботи суддів.

З нульових років було видно, до чого все йде. Сама модель державного управління була заснована на застарілих організаційних технологіях, а в нашій реальності ще й корупційних. Маю на увазі роки президентства Кучми. Саме він був фундатором моделі, яка сьогодні привела до того, що маємо, і суди – це лише крапля, яка відображає море. Не суди зробили наше суспільство й країну такими. Так, вони зробили свій внесок, але ініціаторами були інші інституції.

До 2000-х років судова система дрейфувала як пострадянська – коли практика була відносно  стабільною, жодних серйозних інновацій не відбувалося і правосвідомість людей ще була пострадянською. А от після прийняття Конституції під час другого терміну Кучми почалися зміни, які досі експлуатуються. Почалася імітація: імітувалися демократичність, справедливість та цінності, притаманні правовим державам, а мотиви і практики за цією завісою були зовсім іншими. От ці практики і призвели до того, що ми маємо тепер, – фактично до делегітимізації судів.

Не було зацікавленості у справді незалежному суді, вона лише декларувалася, а робилося все навпаки.

– Ким і як створювався цей суспільний спектакль?

Найперше це робилося через самих суддів. Починаючи з нульових років, у суди почали приймати людей не за об’єктивними параметрами. Я не можу казати, чи це були корупційні мотиви, чи якісь інші. Це робилося і через голів судів, які були господарями у себе в судах і визначали, кому які справи попадуть, кого поставити у привілейоване становище.

У 2000-х роках, коли почався розвиток судової системи, я був противником того, щоб множити судові сутності без необхідності. Нема потреби робити щось таке, у чому немає обґрунтування. А в нас, наприклад, з’явилися конституційна юрисдикція і Конституційний Суд, який одразу почав приймати рішення політичного характеру.

Коли пішла масштабна приватизація, потрібно було її правильно супроводити. Для цього з’явилася лінія господарських судів, на які фактично не мав впливу Верховний Суд.

Пізніше  створили адміністративні суди. Мета – захистити громадянина від чиновника. Реальність вийшла не така. У дрібних питаннях ці суди ще справляються з цією функцією, але коли йдеться про інтереси ключових фігур, то все жорстко контролювалося.

Потім з’явилися вищі суди, касаційні. Їх зробили для централізації усіх питань у Києві. Раніше на апеляційному рівні закінчувалася переважна більшість справ. З появою вищих судів апеляційні суди перетворилися у транзитну інстанцію, від якої нічого не залежить: все вирішується "там". Через це у нас настільки розбалансувалася практика, що, боюся, система вже увійшла у резонанс і не зупиниться.

Такий розвиток судової системи призвів до того, що людям не зрозуміло взагалі, до якого суду звертатися. Як у будь-якій інформаційній системі, у суді бувають дублюючі, конкуруючі процеси, які з’їдають обчислювальний ресурс. Тож на виході із системи, замість однакової судової практики, коли однакові питання вирішуються скрізь однаково, вона видає какофонію, білий шум.

Зараз пробують уніфікувати практику з допомогою нового Верховного Суду, який ніби буде якось щось там робити для цього… Хоча нікому невідомо, за якими параметрами. На мою приватну думку, а я не відображаю традиційні погляди, вся ця реформа – імітація.

– Які підстави для такого висновку?

Бо спершу треба міняти процедури, за якими працюють, потім до цього процесу, як до конвеєра, прилаштувати блоки, які забезпечать його роботу, тобто людей. У нас не створили конвеєра, не створили сам процес, не змінили процедур, а в першу чергу міняють людей, які нібито будуть цей конвеєр забезпечувати. Я підозрюю, що вони зробили так – "ми поганих поміняємо на гарних, а гарні самі зроблять як слід", і для суспільства це виглядає як справді якась зміна…

Ну, але яка це зміна, коли суддя третього тисячоліття мусить бути китайським каліграфом? На конкурсі до Верховного Суду вимагають, щоб кандидати писали судові рішення від руки! Так вони перевіряють здібності майбутніх суддів XXI століття! Тобто невміння працювати з інформаційними ресурсами, невміння правильно ставити питання… Вони хочуть, щоб суддя як літописець колись писав. Так зараз шукають інноваційних суддів?!

Ми мали отримати Верховний Суд, який був би фундатором змін, робив преценденти – орієнтири для суддів – вирішувати справу тільки так або подібно. І це б одразу стабілізувало судову практику. Хтось зробив не так – чому ви так зробили? Обґрунтував – добре, не обґрунтував – бери шинель і йди додому. Все дуже просто, і так дуже швидко впорядкувалось би питання. Але, боюсь, про це ніхто не думає. Процедури не поміняли, інститути не поміняли, а лише перейменували і пробують поміняти людей, шило на мило, а люди прийдуть ті самі, тільки з гіршою підготовкою… Як пишуть у Фейсбуці, покоління, яке купило дипломи, уже вийшло на роботу. У нас таких і наберуть.

Буде ще гірший спад, я підозрюю. І ніякий боїнг не привезе нам експертів, які б їх навчили. На Заході якоюсь мірою розгублені, у них теж ситуація виходить з-під контролю, світ уже лопається.

– Зараз обговорюють створення антикорупційного суду, вважаєте, він теж не потрібний – як зайва сутність?

В принципі, ідея зрозуміла: звичайні суди показали неспроможність до втілення справедливості, тому потрібен якийсь інший, "правильний", "істинний" суд.  Право, яке буде ним застосовуватися, буде тим самим, спеціального права не буде, а це означатиме, що вони бачитимуть право інакше. Можливо, антикорупційний суд і потрібний, але досвід країн, де створювали такі суди, свідчить, що там ішла боротьба з низовою корупцією, а серйозні корупціонери залишалися поза юрисдикцією цих судів. Можливо, у нас буде інакше. Але в країнах з усталеними судовими практиками немає антикорупційних судів.

Думаю, питання корупції не лежить у площині тільки правозастосування. Воно лежить у площині моделі управління, яка дозволяє актору, який у ній сидить, дуже широке поле розсуду. Дискреційні повноваження наших чиновників розширені і проконтролювати, що відбувається у голові чиновника, та вказати, як йому зробити, неможливо. На кожного такого актора сторожа не приладнаєш.

Відповідно, система починає давати збій. Це не тільки у нас: в інших країнах, де ніби порядок, такі ж проблеми.

Починаючи з 2000 років, у світі загалом помічають спад довіри до судів. Просто у нас, як на найслабшій ланці, це особливо помітно.

Андрій Малєєв

– Відновити довіру до суду у найближчі роки – це можливо чи фантастика?

Можна і треба! Як? Всім добрий не будеш, 50 на 50 – одна сторона виграла, інша програла. Відповідно суди повинні демонструвати справедливість. Це можна зробити повною відкритістю, якої у нас, на жаль, немає. Роботу судді сприймають як роботу мага, чаклуна або авторитета, який вирішить. От він знає як. Ніхто не знає, а він знає. А треба дивитися на цю роботу як на роботу технолога. Реєструєш факти і зводиш їх з нормами – і це всім видно. Рішення мають бути прогнозовані і з відомими технологіями прийняття. Якщо рішення будуть прогнозовані, то люди й судитися менше будуть: адвокати одразу побачать що до чого і скажуть, що у суд нема чого іти, давайте ми це вирішимо компромісом. Таким чином, кількість спорів, які вийшли на рівень суду, має знизитись. У нас, на жаль, до цього не наближаються.

Ще як можна відновити довіру? Напевно, зміною організаційних засад судочинства. Воно їсть гроші, їсть неміряно. У Верховині сидять чотири судді, чотири штатні одиниці. Один суддя нашого міського суду, коли я там працював, удвічі більше розглядав, ніж їхній увесь суд з чотирьох суддів. Питання: для чого там ці люди? А все дуже просто – територіальна підсудність. У Верховиниі має бути сформована колегія з трьох суддів плюс один запасний. Але можна обійтися без територіальної підсудності, щоб по верховинах не сиділи чотири судді. У Канаді це питання вирішується просто. У них у далекій провінції суд є, але суддів там нема. Є правопорушення, поліцейський зареєстрував, раз у місяць приїхав суддя – розглянув і поїхав.

Уявімо собі: в Україні існує єдина система, яка дозволяє створити віртуальний простір судового засідання з тими самими правилами. Заходить бабця у судову кімнату, яка може бути будь-де, бере окуляри, вкладає мобільний телефон – і вона вже у суді. Починається судовий процес, суддя у Дніпрі, одна сторона десь у Харкові, а інша у Верховині – і все. Не треба більше нічого, і це дешево!

Ми повинні якнайшвидше переходити на новітні інформаційні технології. Кілька об’єднаних у мережу комп’ютерів здатні замінити собою виконком чи навіть суд. Чим швидше ми перейдемо на ці технології, тим більше у нас шансів вирватися вперед. Це наша ракета, наш двигун. Нам треба враз – взяли і перейшли, бо грошей на підтримання того, що є, вже нема. І я з деяким страхом очікую, що трапиться, коли все дійде взагалі до ручки, а воно уже доходить, на очах деградує… Якщо ми не зуміємо створити адекватну і дієздатну систему, у нас буде велика біда в країні.

– В Україні саме впроваджують елементи електронного судочинства, це допоможе, це рух у правильному напрямку?

Те, що зараз впроваджують, – це просунута електронна пошта. У 2005 році це могло би бути кроком, і то таким уже морально не надто свіжим. Це як щось, що вже вийшло з моди, але носити можна, хоч вийти на люди якось не дуже пасує.

– Що заважає впроваджувати новітні інформаційні технології в українських судах?

Щоб це впровадити, має бути політична воля. Це б дозволило змінити систему управління, засновану на принципі "від людини до людини".

Є підозри, що містер Трамп забере гроші на фінансування усього цього неподобства, яке у нас робиться, і посунуть дуже серйозні кризові явища, пов’язані із війною, з економічними проблемами. Ну бо скільки вже можна красти.

І я думаю, вже ось-ось хвиля прийде і змиє це все, як і не було. Що прийде взамін? Ось у цьому біда. Не видно групи людей, які можуть бачити приблизно отак. Не самоціль – забрати одних і поставити на їхнє місце таких самих, мають прийти зовсім інші люди з інноваційним мисленням, які бачать, що треба робити на кожному місці, у кожному фрагменті, де соціум повинен бути базово забезпечений. До тих пір, поки так не буде, міняти щось навіть небезпечно. Бо почнуться неконтрольовані процеси, які можуть призвести до розпаду держави. Єдина надія, що знайдуться такі люди.

– Політики, зокрема і наш міський голова, виступають за запровадження виборності суддів місцевих судів. Як вважаєте, українці готові до цього? Чи підвищить це довіру до судів на місцях?

Вибори, як у нас вони проводяться, – це завжди дорого і не завжди чесно. Вибори накладають на того, кого вибрали, і моральні, і, може, якісь інші зовбов’язання щодо тих, хто йому сприяв у кампанії. Тут може виникнути проблема кишенькових суддів.

Але як перший крок повернення довіри до усієї судової системи таке могло би бути. Не панацея, звісно, його треба буде пережити і у майбутньому, після повернення довіри, відмовитися від нього.

– Західні експерти вважають, що вже через два десятиліття професія судді зникне – суддів замінять програми і роботи. Можливо, українських суддів теж варто замінити роботами, і навіть у першу чергу?

Про це вже говорять навіть у парламенті Великої Британії, а у нас так – ніби такої перспективи взагалі немає. Та звичайно, що можна замінити, якщо суддя діє за правилами і логікою.

Суддя має дві функції. Організаційну – коли він сидить у судовому засіданні. Одні бачать це як керівництво процесом, я бачу як фасилітацію – створення можливості, щоб кожен міг висловитися. Друга функція – логічна. Це реєстрація фактів і зведення їх із нормами. Яким чином це відбувається? Є така штука, як деонтична логіка, логіка норми дій, вона оперує поняттями відповідності чи невідповідності до норми.

На вході судового рішення існує дескриптивне описання, тобто слова відповідають світу, який вони описують. Всередині судового рішення дескриптивне описання зустрічається з прескрипціями – приписами, нормами. Проходячи через них – міняється, інтерпретується. На виході уже світ відповідає словам. Тобто норма міняє опис, і вже після того, коли описання цього світу, що відповідає словам, оприлюднюється, воно цей світ міняє відповідно до слів, які інтерпретовані через норму. Оце і вся таємниця судочинства.

Що робить суддя? Він у логічному просторі зводить дескриптивне описання, коли слова відповідають світу, із прескрипцією – нормою і формулює вихідну дескрипцію, описання світу, який уже відповідає словам. Оце логічна функція судді, найважливіша його функція.

Чи можна замінити у цьому людину? Можна. Коли боти пишуть апеляційні скарги на рішення суду і виграють  апеляції, коли рішення Європейського Суду програми прогнозують із вірогідністю 70-80%, то крок до електронного судді від цього дуже короткий. Але для цього потрібна гігантська робота, тому що описання ситуацій, які відбуваються у світі, словами, воно багатозначне, а машина ще не зовсім уміє працювати з багатозначностями, хоча вже вчиться.

Тому щоб перевести судочинство із паперового формату в електронний, потрібна робота зі створення метамови, яка об’єднає мову людей і мову машин. Це те майбутнє, яке нас уже чекає.

А нам треба якнайшвидше переводити судочинство в інформаційний формат, віртуальний суд.

Щоб зробити судову реформу, в принципі, зовнішніх запозичень не потрібно. Достатньо ці інформаційні технології правильно впроваджувати, це вивільнить колосальні ресурси, які можна витратити на щось інше.

– Що в такому випадку чекає наших суддів як клас?

Це буде процес достатньо болісний, і я вважаю, його треба пройти якомога швидше. По-перше, це економія, по-друге – це довіра. Бо ну що можна сказати чи дати машині?

Але буде і для суддів робота. Тому що справедливість – це така категорія, яка повинна об’єднувати якісно різні сфери. Поки що тільки людина може звести "червоне із продовгуватим" і визначити справедливість між ними, машину важко такому навчити.

У мене була справа з чоловіком, якого формально треба було садити в тюрму, причому за дрібничку, правда, рецидив. Але людина була хвора, і я бачив, що в ув’язненні він скоро помре. Протягом розгляду справи він був під вартою, йому ставало все гірше і гірше, було очевидно, що ув’зянення – це смертний вирок. Чи буде адекватним покаранням, якщо він помре? Ні, не буде. А за формальними правилами йому сидіти. Отакі бувають дилеми, і це зрозуміти поки що машина не здатна.

Але що можна віддати обґрунтовано машині – те треба віддавати. У людини є інші здібності – креативність, фантазія, співпереживання, емоція. Цьому машина не скоро навчиться, якщо взагалі колись. А людей треба перевчати і перепрофільовувати.

– Зараз відбувається перевірка суддів на доброчесність, і багато суддів до перевірки відмовляються від повноважень. Злякалися? Відчувається якийсь страх у середовищі?

Думаю, у значній кількості випадків це вияв своєрідної гордині. Судді мають суспільний статус і не хочуть його втрачати, принаймні у своїй уяві. Вони за нього чіпляються. Але бачать, що так чи інакше його втратять, і для них це може бути принизливим, поламає їхню внутрішню структуру, знищить як особистість. Це не страх викриття, бо не так і багато можна викрити насправді. Це там десь у Києві більше такого, а у нас люди здебільшого не мають вражаючих статків. Але і серед наших теж багато хто не хоче проходити перевірку. Це саме страх втрати статусу, небажання проходити через публічне приниження.

Я вважаю, що нема чого боятися: якщо час вимагає пройти перевірку, значить, треба. Хочеш залишитися, хочеш перейти у майбутнє – мусиш мінятися. А чому ні?

Андрій Малєєв

– Нещодавно відбулися вибори голови Апеляційного суду в Івано-Франківській області, де ви виступили з промовою про потребу обирати нових суддів, з програмами дій, але до вас не прислухалися. Чому ви не подавали свою кандидатуру?

Мій виступ був адресований до тої частини свідомості суддів, яка є світлою, а вона є у кожного. Я намагався зосередити увагу на тому, що треба мінятися, – давайте щось робити для цього. Я звертався до тих, хто збирається працювати, робити щось краще і нове. Моє бачення не збіглося з баченням більшості, і я був готовий до цього. Думаю, що через деякий час у мене з'являться однодумці, а хто не готовий до змін, як відсохлі гілки, повідпадають у майбутньому.

Чому не висував свою кандатуру? Тут все дуже просто: я вже був заступником голови апеляційного суду у 2012-13 роках. Після Майдану і люстрації я пішов з посади, чи мене пішли з посади – немає значення. До тих пір, поки суспільству не будуть потрібні люди, які мислять інакше, нема чого себе пробувати. Тим більше я знаю, що мене з моїми підходами не оберуть. Вони у мене досить радикальні і відрізняються від чинної практики. Думаю, час ще не прийшов.

– На виборах ви назвали роботу Богдана Гриновецького на посаді голови суду незадовільною, але після цього його знову переобрали. Як це вплинуло на ваші стосунки, вашу роботу?

Я не знаю, як складаються у пана Богдана Гриновецького стосунки, у мене ніяк не складаються. Коли прийняв рішення висловитися, це було не зовсім раціонально, я просто бачив, що є потреба у цьому. Як буде реагувати? Та хай реагують, як хочуть. Я не надто задумувався про наслідки і зараз не переймаюся. Як буде, так буде. Я знаю, що впораюся із будь-якою ситуацією.

Ну, що мені можна зробити, якщо я роблю все правильно, принаймні стараюся. За ким справедливість, тому нічого боятись. Я не боюся ходити по вулицях. Від машини відмовився ще у 2013 році, у нас місто маленьке, а 15 хвилин до роботи я із задоволенням йду пішки.

– Наостанок, можете описати портет майбутнього українського судді?

Це може бути людина будь-якого віку. Головне – потрібно, щоб ця людина була інноваційного мислення. По-друге, розуміла своє місце і роль у суспільстві як персоналу, який обслуговує суспільство, а не управляє ним. І третє, це має бути людина, яка постійно вчиться. Я інколи колегам кажу: вчіть нові слова. Ви скоро перестанете розуміти, що люди у суді говорять, як ви тоді вирішуватиме справу?

Буває, люди починають говорити новітнім сленгом, то суддя каже – ви нам того не кажіть, ви нам кажіть так. І перетягують минуле у майбутнє. Я їм кажу, навпаки, треба кожного дня вчитися. Всі, хто так робить, це люди, які будуть жити у майбутньому. Всі, хто так не робить, залишаться у минулому. Постійно треба йти у ногу з часом або й випереджати його. Суддя – це людина, яка може умістити у собі і минуле, і майбутнє. Судді треба орієнтуватися у всьому.

А ті, що ви кажете, корупціонери й подібні – це ті, які відстануть і назавжди залишаться у минулому. І через деякий час перестануть бути суддями. Вони самі обрали такий шлях. Зараз іде водорозділ між людьми, які збираються перейти у майбутнє, і тими, хто не збирається. Майбутнє буде зовсім не таким, як більшість його собі уявляє.

 

Записав Василь Крайник

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: