fbpx
  • Головна
  • Публікації
  • Здоров'я
  • Директор Інституту психічного здоров'я Олег Романчук: "Людей, які стикаються з психологічними наслідками війни, в чотири рази більше, аніж фізично уражених"

Директор Інституту психічного здоров'я Олег Романчук: "Людей, які стикаються з психологічними наслідками війни, в чотири рази більше, аніж фізично уражених"

Здоров'я 11:06, 13.11, 2014

Декілька поколінь українців, які не бачили війни, сьогодні зіткнулися з тим, чого ніколи не сподівалися, – тяжкими втратами, болісними переживаннями, ранами фізичними й душевними. Відтак і в побутовому спілкуванні, і у ЗМІ, ширяться оповідки про так званий "синдром АТО", про те, як у людей "погано із психікою, а буде ще гірше…"

Зрозуміти, що насправді відбувається із тими, хто пройшов через горнило боїв, з тими, чиї домівки опинились на лінії вогню, чиє життя перевернули трагічні події, – це перший крок до того, аби подолати шкідливі стереотипи і допомогти потребуючим.

КУРС запросив до розмови відомого психіатра, психотерапевта, який багато років працює саме в царині травмотерапії, директора Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету Олега Романчука.

– Пане Олеже, наскільки коректно, на Вашу думку, говорити зараз про "синдром АТО"?

Справді, часто чуємо це формулювання, причому виглядає так, ніби куди не глянь – скрізь "синдром АТО" – і у військових, і у біженців, і це щось страшне, мало не божевілля на все життя. Це не так.

Звісно, війна – це травма. І деякі рани, яких вона завдає, – невидимі, їх називають посттравматичним стресовим розладом (скорочено – ПТСР). Втім, цей розлад не вирок, він в цілому дуже добре лікується спеціалізованими формами психотерапії. Водночас, як не дивно, багато хто вважає, що ПТСР – це міф, серед скептиків, в тому числі, трапляються і фахівці. І це зрозуміло, адже часто цей розлад є замаскований. Про свої психотравми потерпілі особи воліють не говорити – комусь надто боляче, комусь – соромно (залежить, що трапилося). Тому ми свідомі, що ПТСР є реальністю, яка також невидима і для самих фахівців, які можуть бачити щось на фасаді й не помічати за ним "рану". Адже ця тема в минулому в курсах психіатрії майже не викладалася. Проте маємо справу з реальною проблемою! Мені вже багато років доводиться працювати з людьми з ПТСР. І це не жертви масштабних техногенних катастроф, як деколи думають, а жертви насильства, домашнього в тому числі – скривджені діти, зґвалтовані жінки… Таких випадків не бракує.

– Тобто йдеться про досить поширений розлад?

Так, психотравматизація – поширене явище: світові дослідження свідчать, що 50 –70% людей переживуть за життя монотравмуючу подію. Серед дітей – до 30% зазнають психотравми. Під час воєн психотравматизація сягає 95% (якщо люди перебувають в зоні бойових дій). Втім, не всяка психотравмуюча подія призводить до посттравматичного стресового розладу – загалом його поширеність становить близько 7%. У військових, що були на війні, – близько 20%.

– А що можна вважати психотравмою?

Коли викладач поставив студенту двійку і вишпетив його, то це, звісно, стрес, проте не психотравма. Бо загрози життю студента не було. Але якщо події характеризуються небезпекою для життя, фізичної цілісності чи сексуальним скривдженням – то так. Людині навіть не обов’язково бути жертвою цієї події – вона може бути її свідком. Умовно кажучи, якщо працівник МНС збирав тіла загиблих у катастрофі – він теж пережив психотравму, бо був свідком її наслідків. В окремих випадках таку ж дію спричиняє новина про подію (наприклад, раптову смерть близьких людей) чи хворобу, яка розвивається несподівано й загрожує життю. Будь-яке насильство – це травма. Війна – тим більше. Недарма ті, хто звідти повертається, кажуть: "Ми були в пеклі". Так само цивільні особи в зоні війни, які раптово втрачають безпеку, майно, кошти, переживають це як стихійне лихо. Втрата – фактор, який спричинює велику напругу. Коли ж ідеться про заручників, полонених, яких катують, ведуть на розстріли – то це просто методична травматизація. Загалом травма – це подія, яка перевищує нашу можливість справитися з нею. Вона часто (хоч і не обов’язково) призводить до ПТСР.

– За якими ознаками можемо його впізнати?

Коли людина пережила психотравму і вона їй згадується, то це поширене явище і ще не свідчить про ПТСР. Йдеться про найважчі форми реакції, коли спостерігається повторне переживання того, що трапилось, навіть попри небажання потерпілої особи про це згадувати. Болючі спогади про минуле неконтрольовані – немов самі "лізуть в голову", як привиди, буквально переслідують, повторюються та спричиняють дуже сильні важкі емоції. Людина починає уникати всього, що може викликати ці спогади, як у зовнішньому світі (наприклад, старається не виходити на вулицю, не зустрічати когось і т. п.), так і у внутрішньому (намагання не думати, не згадувати). Також у людей з ПТСР бувають негативні думки ("нікому не можна вірити, світ дуже небезпечний і знову щось страшне трапиться", "Бога нема", "я каліка, який буде тягарем"), трапляється дуже сильне почуття провини чи сорому. Такі порушення можуть суттєво впливати на життя, зокрема, руйнувати стосунки з близькими та рідними. Людина з ПТСР постійно стривожена, може бути дратівливою. Трапляється і так, що не лише здригається від раптового звуку чи гостро реагує на буденні ситуації, але й періодично втрачає зв’язок із часом тут-і-тепер і ніби провалюється в минуле, переживає його жах знову, як віртуальну реальність, поводиться немов у вже неіснуючій травмуючій ситуації (падає на долівку, ховається від ворога). Можуть снитися жахіття. У дітей спостерігаються постійні ігри на тему психотравми (літак, який весь час падає, або солдатик, який ділиться на частинки). Деколи людина втрачає будь-які емоції або говорить про почуття нереальності того, що відбувається довкола, – "я ніби не я, і світ не той…"

– Чи є вихід із цих страждань?

Попри те, що ПТСР – складна проблема, яка суттєво впливає на життя, може мати хронічний перебіг багато років, призводити до депресії, зловживання алкоголем, тривожності та інших вторинних розладів, хороша новина – в тому, що ПТСР добре лікується спеціалізованими видами психотерапії.

Приводу для паніки немає. Бо, незважаючи на важкі випробовування, психіка людини здатна до самовідновлення, й лише в невеликої частини людей, які перебували в зоні воєнних дій, буде ПТСР (приблизно у 20%). А із цих 20% більшість оговтається без сторонньої допомоги. Це як рана на тілі: коли вона невелика, не забруднена – то сама загоїться, їй просто потрібен час. Але помилково думати, що тільки час зможе вилікувати рану значного розміру, загноєну. Тоді необхідно звернутися до лікаря, аби він належно обробив ушкодження, наклав шви, дав ліки… Так і з ранами душевними – деякі занадто великі й потребують звернення до фахівця, незалежно від якостей самої людини.

Дослідження ветеранів В’єтнаму, опубліковане в США місяць тому, показало, що приблизно п’ята їх частина досі має ПТСР, хоч минуло 40 років після війни, тому деколи без психологічної допомоги не обійтися – це важливо.

– Але хіба можна стерти минуле?

Знову порівняю рани душевні з фізичними. Якщо при серйозному тілесному ушкодженні не звернутися до хірурга, то яким би героєм ти не був, можна довести справу до зараження крові й летального кінця. Якщо ж обрати шлях лікування, можна отримати фахову допомогу й врятуватися. Так, залишаться шрами, але ти повернешся до життя. Завжди кажу пацієнтам: це як після війни – за якийсь час там, де горіла земля, відбудуються міста, зазеленіють сади, співатимуть птахи… Але де-не-де будуть пам’ятники, які нагадуватимуть про минуле. Так і ПТСР: якщо дати йому раду – залишаться тільки шрами, а людина зможе відновитися й жити далі. Тим більше, що маємо ефективні способи зцілення. Потреба в тому беззаперечна. Бо, приміром, статистика Американського бюро ветеранів засвідчила, що в США з 1,5 мільйона військових, які повернулися з Іраку та Афганістану, 834 тисячі звернулися по допомогу, з них 50 тисяч поранені, а 239 тисяч мають ПТСР. Отже, кількість людей, які стикаються з психологічними наслідками війни, в 4 рази більша, аніж фізично уражених.

– Чи може в людини бути якийсь "імунітет" проти них?

В неї може бути ресурс, який допомагає витримувати негативні події, зберігаючи при цьому психічне здоров’я. Цей ресурс забезпечує своєрідну психологічну "опірність". Він складається із внутрішніх ресурсів регуляції травми (наше здоров’я, системи авторегуляції) і зовнішніх – соціальне оточення, яке для психологічної віднови людей, котрі зазнали психотравми, має величезне значення. Це можуть бути рідні, друзі, знайомі – всі, хто підтримує, допомагає, готовий вислухати, з ким ви готові поділитися пережитим. Часом людина каже: "Я про це нікому не розповідаю – не хочеться, аби хтось знав, що я пережив такий жах". Відтак вона обмежує використання своїх соціальних ресурсів. Деколи це можна зрозуміти – боляче. Але й близьких треба включати в процес віднови потерпілого і вчити їх правильно слухати. Існують дослідження подружніх пар, де чоловіки повернулися з війни й жінки стали для них джерелом доброї безпечної прив’язаності. Так ось: навіть без травмотерапії це сприяло зціленню від ПТСР. Тому дуже важливо, що соціальне оточення думає про ситуацію потерпілої особи, які воно дає поради. Бо часто з добрих намірів даються зовсім недобрі рекомендації, наприклад, "забути, і час все вилікує". Необхідно наголошувати: час лікує рани, тільки коли дотримані всі інші умови – рана чиста, краї зведені, зафіксовані. Інакше сподіватись на час – це чекати на сепсис.

Так само – "забути". Кажуть, немає кращого способу щось пам’ятати, аніж намагатися забути. І справді, придушення певних спогадів призводить до того, що вони стають частішими. Людина може дістати страх, що сходить з розуму і є ненормальною. Хоча все, що з нею відбувається, – це якраз нормальна реакція на ненормальні події. Коли ми стаємо свідками чогось жахливого, наш мозок не може одразу із цим впоратись, одразу забути. Цілком природно, якщо після повернення із зони бойових дій ще цілий тиждень вони згадуються, зберігається постійна напруга, хочеться, аби зброя була поруч, здається, що спати під ліжком безпечніше, ніж на ліжку… Але психіка має свою систему "перетравлення" травматичних подій. І те, що відбувається, – це спосіб їх опрацювання.

– Як зробити його ефективнішим?

Найперше треба фізично знаходитись у безпеці (тоді є стабільність), а відтак шукати ресурси для віднови. Здебільшого людині, яка терпить душевний біль, не потрібно слів і коментарів – досить просто обійняти. Якщо йдеться про переживання втрати, то в такому випадку дуже важливий процес оплакування й поминання. При втраті участь у ритуалах і групах підтримки дуже корисна. А ще людині треба дати можливість відвести погляд від жаху, який весь час перед очима, й подивитись на щось інше – добре, світле, аби мозок отримував інформацію: "Я – в безпеці, все вже позаду". Якщо повертаються спогади, важливо одразу собі нагадувати: "Це мої спогади". Коли на них "чіпляють етикетку", вони не такі страшні.

Родичі потерпілих деколи запитують, що слід робити, коли людина прокидається вночі перелякана і не знає, де знаходиться? Також спокійним і лагідним голосом повторювати: "Ти вдома, ти в безпеці, я з тобою, все позаду". Ці прості слова людина, по змозі, нехай і сама собі каже, запише їх на мобільний телефон чи на карточку та читає, щойно спогади знов підступають. Це допомагає віддалити страшні події, зорієнтуватися, проте не заміняє психотерапевтичної допомоги.

Якщо бачите, що людина "провалилась" у свою віртуальну реальність (кричить, відбивається від уявного ворога і т. д.), не треба цього лякатися. Не намагайтесь фізично стримати – вас можуть відштовхнути у вирі невидимих для вас подій. Спокійно спитайте: "Чи можна тебе взяти за руку? Ти тут-і-тепер, ти в безпеці. Це зараз закінчиться". Все робіть делікатно! Навіть, коли здається, що людина не реагує на вас, насправді може й чути ніби здалеку, тому треба розмовляти з нею і знати, що все це справді закінчиться, нехай і через 20, 40 хвилин.

Запитують також, що робити, коли людина не звільнилась від реакцій, які в неї сформувала травмуюча ситуація (від звуку петарди – одразу падає, хтось підійшов з-за спини – відскакує, як від небезпеки…)? Краще буде скласти список всіх тих ситуацій, в яких у людини активуються травматичні спогади. Їх може бути дуже багато – темрява, світло, різкий звук, крик, певний запах… Після цього слід скласти план. Не все передбачиш, але цілком можливо пояснити: "Не підходьте до мене ззаду. Не торкайтеся мене без попередження" і подібне. Просто попросити рідних дотримуватися цих меж, узгодити їх і контрольовано уникати.

Взагалі, коли людину атакує минуле, треба, аби вона відчула: є теперішнє! Тому паралельно зміцнюйте зв’язок із ним. Бо проблема багатьох людей полягає в тому, що вони весь час знаходяться у своїх думках і не вміють просто бути – наприклад, не лише пити чай, але відчувати його смак і аромат. Постійне думання виснажує мозок, робить недоступними наші ресурси, ще й додає певні емоційні стани (негативні думки – негативні емоції). І от уже "Не хочу на прогулянку, бо не маю гумору. Не піду з дітьми, щоб не псувати їм настрій…" Таким чином втрачаються природні антидепресанти, людина перестає робити речі, які цей самий настрій поліпшують і дають інші враження.

Ресурсними можуть бути різні активності – ігри з дітьми, творчість, молитви, медитації, волонтерство, улюблена книжка, музика чи хороший фільм, туристичний похід, спів у хорі, спілкування з тими, хто пережив щось подібне… Ресурси можна знайти в минулому (теплі спогади) і в майбутньому (мрії). Важливо скласти список тих ресурсів, які вам доступні. Бо можна раз на рік поїхати на море, але краще мати – нехай і маленькі – ресурсики постійно. Це як систематично підзаряджати мобільник – тоді він не підведе.

І головне: якщо симптоми цього розладу не минають протягом тижня-двох, суттєво виражені, необхідно звернутися за спеціалізованою психотерапевтичною допомогою. Сучасна наука рекомендує два методи лікування, ефективність яких підтверджена науково: травмофокусовану когнітивно-поведінкову терапію та метод EMDR.

Хочу завершити нашу розмову посланням, яке усім нам близьке й зрозуміле з нашої культури. В житті бувають сумні, трагічні події – вони як колір чорний. Втім, є любов, є наші індивідуальні й колективні ресурси допомоги – вони як колір червоний – можуть "обплести" оте чорне і зрештою допомогти створити гарне полотно життя. Я певен, що ми як нація справимося з цією війною, і в нас буде гарне майбутнє!

Розмову вела Наталія Ясинська

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: