– Відчуваю такий дивний кайф, коли йду проїжджою частиною, – каже Андрій Назаренко, щойно ми вийшли з Urban Space. Тут збиралися ті фотографи, кого не злякав заявлений час зустрічі. Саме Андрій вигадав цей флешмоб, що отримав назву антифестиваль "Blank".
Фото Антона Сорочака.
– Минулого року в Поливаний понеділок я вирішив розпочати нове життя і пробігтися містом перед роботою. Я був ошелешений тим, яким порожнім стає Франківськ цього дня.
– А який сенс фотографувати пусте місто?
– А ти поглянь на цю вулицю. – Андрій та ще двоє фотографів якраз вийшли на площу Міцкевича. – Зазвичай вона вся забита автівками.
– Тобто відсутність машин для тебе важливіша, ніж людей?
– Звичайно. Люди потрібні. Вони створюють антураж.
Невдовзі нас окликнув старенький дідусь, що проходив повз.
– Ви звідки будете, хлопці?
– Та ми місцеві, з Франківська.
– Схожі мені на сепаратистів.
Три чоловіки, що фотографували площу з різних ракурсів, викликали в дідуся підозру. "Знімаємо дані для авіанальоту", – жартують вони.
Фото Андрія Назаренка.
Дорогою траплялися поодинокі перехожі. Так мимоволі стаєш уважнішим до людей, які довкола. Можливо, лише заради цього треба було прокинутися о 6 ранку.
З протилежного боку вулиці, мовби крізь сонячні промені, раптово виринув патлатий хіппі з дерев’яним літачком у руках. "Ви тут фотографуєте, і я фотографуватиму", – радісно каже він і дістає з наплічника стареньку плівкову "Смєну". Хіппі живе в дерев’яному будиночку в горах. Працює столяром. Приїхав до Франківська, щоб продати змайстроване ним фуркало – втілений у аеродинамічній формі літачка флюгер.
Фото Антона Сорочака.
***
– Що тебе найбільше харить у Франківську? – питаю Андрія Назаренка, одного з учасників ініціативи "Тепле місто".
– Новобудови.
– Багато хто з відвідувачів міста каже, що зовнішня реклама.
– Рекламу можна зняти, а з будинками вже нічого не вдієш.
Довгі роки франківці збайдужіло спостерігали за метаморфозами свого міста. Занехаювалися історичні будівлі, зникали сквери, на їхньому місці поставали архітектурні потвори. Публічний простір ставав усе більш приватизованим. Лишалося з ностальгією переглядати чорно-білі світлини Станиславова, читати есеї Прохаська і сподіватися, що коли-небудь прийде добрий депутат і зробить усе так, як було за матінки Австрії.
Фото Антона Сорочака.
Лише рік тому почався активний "двіж" людей, які пропагували відповідальне ставлення до свого середовища. Частково він пов’язаний якраз із діяльністю "Теплого міста".
– Певно, багато хто вважає, що ви займаєтеся незрозумілою хіпстерською фігнею, – кажу Андрію.
– Так. Але, мабуть, так і має бути. Найбільше нас хаяли за логотип міста, який багатьом не сподобався. Але це таке, його завжди можна переробити. В усьому іншому нас здебільшого підтримуюють.
Прогулюючись вулицею Івана Франка, випадково натрапили на "свого" – Ігоря Роп'яника.
– Двадцять років тому тут зовсім не так було. А ще через двадцять років і від цього сліду не лишиться.
Фото Ігоря Роп'яника.
Знимкування перспектив спорожнілих вулиць, фіксування деталей, яких ніколи не помітиш у пришвидшеному ритмі життя наповненого людом міста, – напевне, лише так можна вловити ті зміни, яких зазнає Франківськ останніми роками. Але часом фотографам вдається вловити щось значно суттєвіше, щось, на перший погляд, невловиме – шарм міста, його серцебиття. Те, що змушує людей тут лишатися – щоб жити і творити.
Фото Ігоря Роп'яника.
***
Хто здатен більше розкрити Франківськ? Ті, хто прожив тут усе життя? Вони можуть знати тут кожен куток, але й втратити гостроту вражень від щоденного повторення завчених маршрутів. Чи, може, ті подорожні, що ще здатні всьому дивуватися та сприймати звичні для місцевих речі за несподіванку?
У будь-якому разі, погляд збоку завжди важливий для самоідентифікації кожного міста.
– Я одразу відчула, що у Франківську мені дуже добре. – каже Тамара Коренева, також учасниця акції, з якою ми зустрілися в парку Шевченка. Величезним об’єктивом вона полювала на білок.
Понад 30 років Тамара прожила в Донецьку. Свій Pentax вона придбала лише за кілька років до виходу на пенсію. Фотографування стало для неї віднайденою здатністю відкривати для себе щось нове, продовжувати навчатися. Через вроджену короткозорість їй особливо вдається макрозйомка.
Фото Тамари Кореневої.
У Донецьку Тамара фотографувала всі проукраїнські мітинги, що відбувалися там минулої весни. Ці знімки потім використовували іноземні видання. Але за кілька місяців вона була змушена звідти виїхати, залишивши квартиру та всі речі.
– Я зрозуміла, що не можу там більше лишатися, коли мій давній знайомий із захватом розповів про марш українських військовополонених 24 серпня.
Згадуючи ті події, Тамара довго добирала потрібні слова, і я запропонував їй перейти на російську. Вона несхвально похитала головою. Мовляв, не в цьому справа.
Зараз вона живе у селі на Франківщині, в хаті своїх знайомих.
– Якби не підтримка знайомих і просто небайдужих людей, якби не бажання франківців спілкуватися – було би дуже складно.
***
Об 11 ранку всі знову зустрілися в Urban`і, щоб поділитися враженнями від побаченого та відфотографованого. Дорогою туди можна було помітити, як Франківськ потроху наповнюється людьми, наповнюється життям.
Фото Ігоря Роп'яника.
Хтось із фотографів закликав обговорити практичну цінність цього флешмобу. Більшість просто переглядали фото й попивали чай. Із твердим переконанням, що це той випадок, коли світлини можуть розповісти значно більше за їхніх авторів.
Євген ГРИЦЕНКО,
більше фото – на сторінці Антифестиваль "Blank".