Незаймані ліси
Після короткої екскурсії у візит-центрі Карпатського національного парку у Яремчі вирушаємо до спортивної бази "Заросляк" у Ворохті, звідки туристи піднімаються на Говерлу.
За кількасот метрів від спортивної бази працівники парку показують смерековий праліс у Говерлянському природоохоронному науково-дослідному відділенні. "Це ті ділянки, які збереглися під час господарського освоєння територій, тому що не було доріг і вони були недоступні", – розповідає заступник директора з наукової роботи Карпатського національного природного парку Олександр Киселюк.
Як пояснює пан Олександр, праліс – це віковий ліс, в життєдіяльність якого ніколи не втручалася людина. У Карпатах збереглися і старовікові ліси. Різниця між ними в тому, що праліси залишилися недоторканими, а старовікові ліси збереглися завдяки збалансованому господарюванню людини.
У цьому лісі немає пеньків, старі дерева просто падають і гниють, поступаючись місцем молодняку.
За словами Киселюка, у лісгоспах, які оточують Карпатський національний парк, нараховується приблизно 1700 ділянок старовікових лісів та пралісів, а це приблизно 12-14 тис. гектарів.
Деревам у цих лісах не менше 120 років. Вік дерев у Говерлянському природоохоронному науково-дослідному відділенні – 200-220 років.
Заступник директора Карпатського НПП розповідає, що цього року за сприяння Українського товариства охорони птахів та фінансової підтримки Франкфуртського зоологічного товариства розпочалася реалізація проекту "Збереження карпатських пралісів".
Проект охоплює дев'ять національних природних парків гірської зони Карпатського регіону в районі зростання пралісів і старовікових лісів, а саме: "Карпатський", "Верховинський", "Ужанський", "Сколівські Бескиди", "Гуцульщина", "Синевир", "Зачарований край".
"Якщо ми підписали асоціацію з Євросоюзом, то нам потрібно думати про збільшення територій природно-заповідного фонду. На сьогоднішній день ці території займають в Україні 6%, але Євросоюз каже, що має бути як мінімум 15%", – розповідає Олександр Киселюк.
Наразі в рамках проекту вже проведені польові роботи обстеження пралісів і старовікових лісів, зібрані дані щодо флори та фауни. Проектом передбачається збільшення території пралісів, які перейдуть під захист національних парків. "Наше основне завдання – змінити і думку місцевого населення, бо дуже часто люди сприймають ліс тільки як ресурс – для них це деревина, дрова, ягоди, гриби. Ми маємо показати, що такі недоторкані ділянки можуть бути чудесною атракцією для туристів", – підкреслює завідувач лабораторії аналітичного контролю і моніторингу Карпатського НПП Марта Корчемлюк.
У царстві іван-чаю
Піднявшись угору, ми потрапляємо у царство іван-чаю неподалік однієї з найвищої у Чорногірському масиві гори Брескул. Це субальпійські луки, які починаються вище 1600 метрів, а від 1800 метрів і до вершини Говерли – альпійські луки.
Тут до створення Карпатського національного парку були високогірні полонини, де вирубали ліси і використовували цю місцевість для випасання худоби.
Як пояснює науковий співробітник Карпатського НПП Оксана Тимчук, іван-чай тут зацвів у липні. "Якщо б ми прийшли у квітні, то побачили б, що схили вкриті ліловим цвітом – то цвів крокус (шафран Гейфеля). Трошки пізніше схили вкриваються рожево-червонуватими квітами – це рододендрони, а ще в травні цвітуть орхідеї та зозулинці. А зараз, наприкінці липня, всі гори вкриті іван-чаєм", – пояснює Оксана Тимчук.
Це не рідкісна рослина, розповідає науковець, вона не занесена до Червоної книги. Але вона лікує землю. "З допомогою іван-чаю ліс робить перші кроки до свого відновлення. Іван-чай часто першим з’являється на вирубках, – відзначає науковець. – Цікаво, що насіння цієї рослинки може зберігатися у землі у стані спокою до ста років. Тому іноді буває – зрубали восени ліс, а навесні звідкись взялися сіянці і вся вирубка покривається цією рослинкою".
Корисний іван-чай і для людей. При нервовій перевтомі і стресах його можна пити як заспокійливий засіб, вживають його при шлункових захворюваннях. Рослина лікує простатит і навіть онкологічні пухлини. "За часів Російської імперії настій з іван-чаю конкурував з китайськими чаями, його вивозили за кордон і продавали", – каже Оксана Тимчук.
Верхове болото
Наступним пунктом прес-туру стало верхове болото Рудяк. Саме слово "болото" викликає моторошні асоціації. Однак це не стосується болота в урочищі Рудяк Карпатського національного парку.
Поверхня болота покрита різнокольоровим мохом, на ньому ростуть невеличкі смереки. Як кажуть науковці, на одному квадратному метрі тут живе понад 200 рослинних та тваринних оргазмів. "Ми дивимося на нехарактерні для природи парку території. Ми знаємо, що Карпати – це ліси: смерека, бук, ялиця… А ця територія схожа на поліські болота, флористично вони, звичайно, трошки бідніші і мають свою специфіку", – розповідає науковий співробітник Карпатського НПП Оксана Тимчук.
Болото Рудяк, площею понад 100 гектарів, розташоване на висоті 850 метрів над рівнем моря. За дослідженнями науковців, вік болота – понад дві тисячі років, глибина сфагнового шару – 2,6 метра.
"За гіпотезами, більше двох тисяч років тому тут було озеро, яке поступово почало заростати. Основним домінантом болота є мох сфагнум. Його є біля 14 видів, він наростає, розкладається, зверху наростає знову, і таким чином формується такий пласт", – показує пані Оксана.
Маленькі, гачкокоподібні, але симпатичні деревця, розповідає науковець, насправді вже старі. Як це не дивно, але вони не доростають до звичних розмірів внаслідок азотного голодування. "Води тут настільки багато, що корінці, які всмоктують воду, втратили свої властивості. Ці смереки, які здаються молодими, вже старий ліс, і вони, не доживаючи до повної стиглості, відпадають, гинуть, розкладаються і замінюються новим підростом. Так відбувається природовідтворний процес", – зазначає науковий співробітник Карпатського НПП.
Не менш цікавим є трав’яне покриття. З червонокнижних рослин тут росте журавлина звичайна, журавлина дрібноплода та андромеда.
Є тут рослина-хижак – росичка, яка живиться комахами. Її листочки з волосками на краях виділяють ароматну рідину, до якої прилипають комахи. "Війки закриваються – і комаха починає розкладатися. Там відбуваються такі процеси, як у шлунку людей чи тварин", – розповідає Оксана Тимчук. Дослідники ставили на росичку шматочок м’яса – і через три дні вона його перетравлювала.
На полонину з вітерцем
Поїздка на полонину Борсучина виявилася справді екстремальною. Журналісти пересіли з мікроавтобуса у ГАЗ-66. Дух захоплювало, коли машина почала підніматися на гору під кутом градусів 60. Втім, це виявилося лише початком. Лісовою дорогою довелося не лише підніматися-опускатися, машину час від часу добре хитало вліво-вправо. А по боках часто – скали та обриви. У деяких місцях дорогу приходилося розчищати від колод. Восьмикілометровий шлях ми здолали приблизно за годину.
На полонині нас зустрічає господар Василь Саманюк.
Екскурсію починаємо зі стаї. Тут безперестанку горить полонинська ватра, над нею будяться будзи – сири, з яких роблять бринзу.
Окрім стаї, на території є хата, стайня і господарське приміщеня для вівчарів. Нижче облаштована годівничка для оленів, які часто сюди навідуються.
Приходять не лише олені. "Тут ходить ведмедиця з маленькими, – показує на обійстя господар. – Але вони нас не чіпають, а ми їх".
Цього року чоловік обходить худобу сам, чабанів не наймав. Тримає лише п’ять корів, четверо коней, двоє телят, а дві карпатські вівчарки охороняють господарку.
Пан Василь займається полонинською справою не заради заробітку, а щоб продовжувати та популяризувати родинну справу.
Назад їхати будо вже не так страшно. Правда, в одному місці ГАЗ-66 трішки не вписався в поворот – заднє колесо зісковзнуло і зависло над урвищем. Втім, водій не розгубився, витягнув лебідку – і за декілька хвилин ми продовжили рух і, щасливі й захоплені первісною незайманою природою, повернулися в долину, до цивілізації.
Марія Гаврилюк
Фото: Юри Паливоди