четвер, 25 квітня

Навколо міського озера

Шістдесят років тому в Івано-Франківську розпочалося будівництво водойми, яку відразу почали називати Станіславським морем. За задумом радянських проектантів, міське озеро з площею водного плеса 36 гектарів мало стати улюбленим місцем відпочинку і, як писали тоді в газетах, «чудовим подарунком для трудящих Станіслава».

Тут мали бути обладнані піщані пляжі (дорослий та дитячий), місця для риболовлі і занять водними видами спорту, човнові станції та причали. На місці, де тепер постійно стоїть каркас літньої сцени для масових заходів, планувалося спорудження ресторану.Довкола озера вирішили поробити доріжки для прогулянок, обсадивши їх кущами та деревами. «Упорядк овуватимуться шляхи, що ведуть до озера. Тут безперебійно курсуватимуть автобуси і таксі з відпочиваючими з центра і окраїн міста», — писала у березні 1954 року єдина у той час офіційна обласна газета «Прикарпатська правда».

…Треба сказати, що на озері у теплу пору року, справді, здебільшого буває людно. Правда, сюди не приходять для того, щоб позагорати чи порибалити (скупатися у мутній воді озера наважуються тільки тутешні дикі качки, а от риба тут чомусь не виживає), а прибігають, щоб намотати декілька кіл (одне коло навколо озера — 3 кілометри) по асфальтованих доріжках, порепаних та горбатих через коріння дерев, посаджених шістдесят років тому вздовж берегів Станіславського моря.

Окрім того, біля озера тепер збираються «екстремали» на велосипедах, роликах та скейтах на обладнаному віднедавна майданчику, який перегородив маршрут бігунам, збиваючи їх із рівного дихання. Нотку копченості до свіжого повітря погожими вечорами вносить дим, який стелиться над водою, — це любителі шашликів та пива влаштовують пікніки на Острові Закоханих або в очеретяних закапелках на підступах до озера. Тим часом любителі здорового способу життя грають у волейбол на березі чи зависають поруч на турніках.

Окрема категорія відвідувачів міського озера – люди, які ходять сюди по воду із джерела. Здається, вони йдуть безперервно, нескінченною вервечкою з великими пластиковими пляшками, каністрами, бідончиками в руках, свято вірячи, що вода тут найчистіша у місті і, може, навіть трохи цілюща. Над бюветом, з якого тут мали би набирати воду, збудована капличка зі статуєю Діви Марії, але шланг, який стирчить із бетону, чомусь сухий, тож воду набирають з тієї кринички, що трохи нижче і ближче до озера.

До речі, це джерело — чи не єдиний, окрім атмосферних опадів, постачальник протічної води у Станіславському морі. Раніше для водопостачання головного міського озера було обладнано цілий каскад із п’яти ставків, які були з’єднані мережею шлюзів із річкою Млинівкою. Тепер від складної гідросистеми залишилося єдине озерце біля недавно збудованого готелю. Тут ще можна побачити рибалок з вудками, а на берег, кажуть, часом може вилізти видра.

Але вже сусідня водойма – щось середнє між пустирем та вигрібною ямою. Терпкий запах болотного мулу вплітається у сморід стихійного сміттєзвалища. Кілька місяців тому засмічену територію колишнього озерця обгородили будівельним парканом, тепер тут зводять чергові багатоповерхівки

На території двох інших колишніх ставків, які входили колись до цієї гідросистеми і територіально належать уже до приміського села Крихівці, будівництво йде повним ходом: глухо гупає баба, вганяючи палі фундаменту в болотистий грунт, натужно ревуть вантажівки, повільно обертаються крани.

А впритул до цього будівельного майданчика, що розкинувся на місці ставків, височіє житловий масив «Калинова слобода» — ще не заселений і обгороджений довкола, як новітня фортеця, з надр якої витікає загнана в бетонний канал обміліла річка Млинівка. Кажуть, вода у цій річечці пропала після того, як біля Чернієва збудували водозабір і насосну станцію для системи водопостачання Івано-Франківська. Відтоді, мовляв, ставки-відстійники почали пересихати та й перетворилися на порослі очеретом болота.

Як це не страшно, але через надмірний забудовний натиск можна занапастити і головне озеро міста, яке вже тепер замулене і каламутне. Без притоку свіжої води, наповнюючись тільки дощівкою, Станіславське море почне міліти, а через забруднення каналізаційними стоками з довколишніх новобудов засмердиться і, зрештою, перетвориться на болото.

А територію довкола міського озера віддавна облюбували забудовники. З боку дачних ділянок якісь люди зводять розкішні хороми з виходом просто на дамбу.

А поруч, в напрямку Південного бульвару, готується будівельний майданчик для спорудження ще якогось невеличкого житлового комплексу.

На другому березі озера новобудови вже з’явилися. Дехто із тутешніх забудовників, рекламуючи нові оселі для іванофранківців, звертає увагу на приємний краєвид із вікон, що виходять на озеро. Однак загибель водойми замість свіжого бризу подарує новоселам лише болотяний дух та зграї комарів.

…А коли озеро народжувалося, тут, на колишньому пустирі біля старого міського парку, також стояв будівельний гармидер. Як писала «Прикарпатська правда», на будівництві Станіславської водойми працювала передова тогочасна техніка: скрепери, бульдозери, грейдери та катки. За радянським звичаєм, збудувати міське озеро намагалися в рекордні строки і використовували для цього дармову робочу силу – працівників підприємств та відомств і, зрозуміло, студентів та учнів.

7 квітня 1954 року газета прозвітувала, що працювати на будівництві водойми вийшло «850 чоловік – представники 15 колективів: робітники трикотажної і кондитерської фабрик, ваго-механічного та ремонтного заводів, студенти педагогічного інституту та технікуму фізкультури, слухачі сільськогосподарської школи, працівники облплану». Правда, користі від таких добровільно-примусових помічників було небагато. Через кілька днів газетярі з "Прикарпатської правди" змушені були визнати, що «не всі колективи, які з’являються на будівництво, серйозно ставляться до роботи. Погано організованим, недисциплінованим був вчора колектив шкірзаводу, робітники якого мало працювали і недоброякісно виконували доручену роботу». Згодом газета опублікувала лист-пропозицію від трудящих, в якому вони вимагали «кращого порядку в організації робіт на будівництві».

«Півгодини треба було витратити на те, щоб знайти керівника цих робіт, який би вказав нам – що саме і де робити, — нарікали автори листа. – На площадці зібралося багато людей з різних підприємств, але чомусь всі в одному місці. Скупченість була така, що взагалі було важко працювати. На будівництві не проводиться ніякого обліку роботи, яку зробила та чи інша організація. Деякі колективи формально відбувають тут час, не виконуючи наміченої роботи».

Відкрити шлюзи і наповнити Станіславське море водою влітку 1954 року, як планувалося на початку його будівництва, так і не вдалося. У серпні газета відрапортувала про те, що роботи близькі до завершення і похвалили скрепериста Юрія Шемчука, який працював, виконуючи майже потрійну норму. А взимку до міського парку, розташованого навпроти водойми, з Одеси привезли одинадцять човнів. Місцеві теслі за одеськими зразками зробили ще декілька копій для майбутньої човнової станції.

До речі, човнова станція працює дотепер. І це чи не єдине, що залишилося незмінним на міському озері за шістдесят років його існування.

Богдан СКАВРОН,

використано фото автора та учасників спільноти "Фото-Франківськ" у Vk.com

КОМЕНТУВАТИ