четвер, 30 березня

Опанас Заливаха: Про час, людей і справжнє життя

Опанас Заливаха, якому сьогодні виповнилося б 90 років, увесь час нашого знайомства нагадував мені біблійного апостола або ж козака-характерника.

Нижче пропоную читачевій увазі розмову з художником, яка відбулася, коли Майстрові було 75 років. Але спершу його коротка біографія.

Народився 1925 року в селі Гусинка на Харківщині. Пережив голод 1933-го. Батько врятував сім’ю втечею на Далекий Схід. Опанас здобув вищу художню освіту в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури імені І. Рєпіна Академії Мистецтв СРСР. З 1965 до 70-их років зазнав тюремного переслідування за антирадянську діяльність. Своїми творами прагнув до визначення національної художньо-естетичної території в європейському контексті, утвердження самобутності та оригінальності українського малярства. Нагороджений Державною премією України імені Т. Г. Шевченка.

Опанас Заливаха – постать у мистецькому світі України легендарна. Один із шістдесятників, дисидент, який від 1961 р. аж до смерті весною 2007 року жив в Івано-Франківську.

– Пане Опанасе, у 60-ті роки ви були старші за своїх приятелів. Як прийняло вас середовище шістдесятників?

Термін "шістдесятники" загалом дуже цікавий. Він нагадує мені чомусь ті роки, коли мене виключили з інституту. Отож, у дипломі було записано "вступив у 1946 році, а закінчив у 1960". Моє навчання тривало понад 10 років. Отже, я один із "найтупіших" студентів (посміхається). Однак 60-ті роки так і залишилися в моїй пам’яті дивним часом закінчення навчання і знайомства з так званими шістдесятниками. Саме тоді я задумався: "Хто ж я такий? Що в мені українського?"

– Як ви потрапили в Україну, адже до того ваша родина мешкала в Росії?

Так, я з родиною жив на Далекому Сході, вчився в Ленінграді. Після закінчення інституту працював рік у Тюмені. І аж 1961 року приїхав до Івано-Франківська. Тут, зрештою, і відбулась моя перша мистецька виставка.

– Однак колись ви розповідали про запрошення на виставку, яку планували організувати у Нью-Йорку?

Це запрошення, справді, надійшло якраз після цієї першої івано-франківської виставки, яка приблизно протягом двох тижнів експонувалася в обласному краєзнавчому музеї. Я, до речі, як годиться, поклав зошита – книгу відгуків, і в ньому з’явились такі, як тоді говорили, дещо суперечливі записи. Отож виставку після цього терміново закрили за наказом відділу культури обкому партії. Книгу відгуків хотіли вилучити. Казали: "Нам это интересно будет почитать". Але я відповів: "Мені й самому вона цікава". То так її і забрав. Пізніше, вже під час суду наді мною, заявили (певно, маючи на увазі цю виставку): "Вы вызвали раскол в нашем дружном товариществе художников". Я, відверто кажучи, не сподівався такої похвали. Ситуація ж була загалом просто трагікомічною. Деякі з моїх картин, які я малював у Сибіру, вже тут, в Івано-Франківську, потрапили за кордон. До моєї творчості виникло якесь зацікавлення. От саме тоді й з’явилось оте нью-йоркське запрошення, яке, на жаль, так і залишилось усього лиш запрошенням, доброю пам’яттю про минулі роки.

– У 60-ті ви часто, очевидно, їздили до Києва? Розкажіть, будь ласка, детальніше про ті поїздки.

Їздив я і справді частенько, особливо в 1960-61 роки. А 1964-го Алла Горська отримала замовлення зробити у вестибюлі Київського університету вітраж до ювілею Тараса Шевченка. І я був якось до цього причетний, так би мовити, допомагав. Вийшло досить добре. У день відкриття ми прийшли. Робота була вщент розбита. Пояснили дуже просто: "Люди останавливаются, смотрят, создается толпа. На второй этаж невозможно пройти". Отакі-то були часом "веселі" поїздки. Однак саме в той час я познайомився з людьми, які знали, звідки ми, хто ми й куди йдемо.

– У кого тоді найчастіше збиралися? Де був основний осередок спілкування та зустрічей?

Це був славнозвісний зараз клуб творчої молоді, де найактивнішим був Лесь Танюк, де часто можна було зустріти Івана Світличного, Аллу Горську, Віктора Зарецького, який, як я пригадую, був головою цього клубу. І, звичайно ж, квартира Алли Горської – епіцентр наших зустрічей та розмов. Там я й перезнайомився фактично з усією тодішньою свідомою українською інтелігенцією. Тут є ще такий цікавий момент. Коли вбили Горську, минули роки і з США приїхала Надійка Світлична. Ми пішли з нею до квартири Горської, в той самий двір. Перероблені парадні двері, знесені балкони. Загалом увесь фасад будинку перебудовано. Але вигляд такий, що так ніби й було. Словом, зроблено професійно. На подвір’ї те ж саме: все переставлено, змінено, встановлено якусь скульптуру. Лише меморіальна дошка нагадує, що тут жила Алла Горська. Гадаю, що коментарі тут зайві.

– Коли вас заарештували?

У кінці 1964 року. Перед тим мене викликали кілька разів до КДБ, запитували, чому їжджу до Києва, привожу вірші, даю їх читати знайомим. Веду підозрілі розмови. І врешті заарештували. Коли робили обшук, дзвоник у двері: заходить Іван Світличний. Так нас і забрали удвох, лише везли в різних машинах. Іван лише встиг сказати: "Тримайся, Панасе, будьмо дужі". Після цього я побачив його лише після ув’язнення.

– Я зустрічався з вами десятки разів і не чув майже жодного слова про тюремні роки.

Я й так постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був "слухняним". А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалась виділити пайку в усьому: і в харчах, і в творчості. Такою вже була та держава. Все виділялось "по разнарядке".

– Я чув про те, що для інтелігенції, тобто людей з вищою освітою, була своя окрема зона.

Спочатку всіх, як інтелігентів, так і кримінальників, тримали разом. Але потім відбувся страйк. І нас "посортували": політичним дали окрему зону. Тоді обурилась певна частина кримінальників, що "сиділи" разом із політичними. Мабуть, їм сумно стало без нас. Вони вигадали оригінальний спосіб, щоб знов потрапити до "нашої" зони. Робили, скажімо, на грудях татуювання "Долой СССР". І їх відразу відправляли до політичних. Із політичними їм було легше та й цікавіше. Адже краще сидіти серед людей, аніж серед злодіїв. Я згадував якось з Валентином Морозом випадок, як десь у Саранську, "на пересылке", повели нас до лазні. Ми, звісно, роздягнулись, миємось. Я поглянув на тих хлопців (маються на увазі кримінальники). Один був без вух (як виявилось, написав на них "Слава КПСС"). Поголене чоло, зшите посередині, – знову ж виявилося, що він витатуював на чолі антирадянський текст. Врешті я не втримався і кажу: "Послухай, та ти й справді соцреалістична картина". Він у відповідь: "…меня уже фотографировали, спереди, сзади, с боков. Мне альбом сделали из меня самого. Я тоже принадлежу искусству. Я не знаю, возможно, когда помру, с меня снимут шкуру, потому что я очень интересный".

– Чи ви малювали в ув’язненні?

Кияни неодноразово звертались, щоб мені дозволили малювати. Однак дозвіл так і не отримали. Натомість одразу зробили обшук і вилучили кілька екслібрисів. На щастя, кілька з них я встиг передати на волю. Вони й були згодом надруковані за кордоном.

– Що ж було після ув’язнення?

За порадою Івана Світличного я просто із зони поїхав до Москви, де на той час був Лесь Танюк. Він був першим, хто купив мені замість тюремних шкарбанів цивільне взуття. Потім був Київ. Прекрасна зустріч із друзями, якої я навіть не сподівався. Мене одягнули. Був також вечір, таке собі своєрідне прийняття. Знайомі обличчя: Алла Горська, Іринка Жиленко, Семикіна і ще десятки людей. Мені хтось запропонував: "Тепер ти, Панасе, у великій зоні, себто на волі, станцюй". Я до танцю не надто охочий, але вдарив щось таке на зразок гопака. Особливо це пожвавило кадебістів, які сиділи за сусіднім столиком. Я тоді ще не знав, що через рік почнуться нові арешти. Це був 1971 рік. 26 листопада в мене день народження, а 27-го була вбита Алла Горська. Вночі між цими днями мені снився страшний сон, ніби я ввесь у крові. Незважаючи на те, що я був під наглядом, я поїхав до Києва на похорон.

                            На могилі Алли Горської 

– Як же вдавалося, незважаючи на все це, малювати?

Цікаве запитання. На горищі я мав невеличку майстерню. Там і працював. Всякого було. І стежили, ходячи буквально за плечима, били вікна день у день. Зрештою, всього й не пригадаєш. Але працював. З’являлися нові роботи.

– Як би ви охарактеризували коротко своїх друзів-шістдесятників зараз, з погляду часу?

Важко сказати кількома словами. В’ячеслав Чорновіл, мій кум, – людина, яку я знав понад 30 років, генератор ідей, "табірний генерал". Таким запальним він був і в парламенті. На жаль, знайшли і на нього спосіб, прибрали – і кінці в воду. Євген Сверстюк – естет і мислитель. Іван Світличний – це вічний стратег. Михайлина Коцюбинська – інтелігентність, шляхетність.

– А Василь Стус?

Одразу скажу. Я не бачив, щоб він сміявся. Я пізніше думав над цим. Я бачив багато картин, де Ісус Христос посміхається до дітей. Але я, як і будь-хто інший, не бачив картин, де б він реготав. Стус міг посміхнутися в якусь хвилю, а загалом це був постійно зосереджений чоловік. Одного разу він зайшов до помешкання, де я гостював, прочитав з порога кілька віршів. Я майже нічого не збагнув. Це було якесь ніби шаманство, якесь заклинання. Поет у  відчинених дверях у сяйві сонця з’явився, прочитав і пішов. Дивні ці люди – поети. Він зайшов, щоб поділитися з нами.

– Але ж ви тоді були всі молодими і жили не лише високим. І чарку, напевно, пили?

У той час дешевим було сухе червоне вино. Ми любили його пити. Однак алкоголь ніколи не був метою.

– Я бачив у вас в майстерні роботу Сергія Параджанова. Звідки вона?

З Параджановим я познайомився в Івано-Франківську. Знімальна група привезла презентувати "Тіні забутих предків". Художник фільму Якутович був моїм добрим приятелем. Він і привів до Вірменської церкви, де я тоді жив у захристі, Параджанова. Сіли, випили по чарці. Я подарував йому давнє вірменське євангеліє, яке знайшов серед купи церковного мотлоху. Із церкви вже тоді планували зробити музей атеїзму. Були розмови, було незабутнє враження від цієї непересічної людини. Коли його засудили, я написав йому в зону. Прийшла відповідь. А ще в конверті була традиційна Параджанівська аплікація. Такий собі натюрморт, який зберігся в мене дотепер. Він був справжнім митцем, Параджанов, незабутнім.

– На початку 1998 року відбулось кілька ваших виставок у Великобританії. Це була ваша перша поїздка за кордон?

Так, я був понад місяць в Англії. Привіз експозицію з майже 50 живописних робіт, а також графіки. Виставки відбулися в Манчестері, Ноттингемі та Лондоні. Картини різних років: від 60-го до 90-их. Я врешті подивився за межі колишнього "есесесеру" і побачив, що там живуть люди, а не отара, що більшість з тих, з ким мені доводилось зустрітися, особистості. І це було дуже приємно.  Зрештою, все, що я побачив у Великобританії, ще раз переконало мене – потрібно бути собою за будь-яких обставин.

                                        У майстерні 

– Ви, пане Панасе, як мені відомо, більшу частину свого часу проводите в майстерні. Чи не самотньо вам тут у своїй самотності?

Мені здається, що найкраще товариство – із собою та близькими людьми, друзями, книгами. З нашої історії відомо, що запорожці, доживши, якщо вдавалося, похилого віку, йшли до монастиря. Нині мені здається, що це і є справжнє життя. Мені "стукнуло" 75. Інколи я думаю: "Це ж цілих 75. А я ще ого-го!” (посміхається). Мені покійний Борис Антоненко-Давидович, коли я повернувся з табору, казав: "Опанасе, називай мене на "ти". А я тоді думав: "Як називати його на "ти", адже він від мене старший на 20 років. Але як ми розмовляємо з Богом? На "Ви"? Я хотів би звертатись і до тебе, Іване, на "ти". І щоб ти мене кликав "Ти, Опанасе". Хай не буде між нами інерції віку, хай не буде відчуження. Мистецтво ж не знає вікових меж. Адже ти шукаєш у 30 років, а я шукаю в 75. Ми ж ідемо самі до себе. І це довга нелегка дорога. Говорю це, залишивши значну частину життя за плечима.

Підготував Іван Ципердюк

КОМЕНТУВАТИ