fbpx

Секрети мандрівок країнами Південно-Східної Азії від Богдана Логвиненка

Стиль життя 17:01, 30.10, 2014

Мандрівник і гід Богдан Логвиненко – спец по Південно-Східній Азії. Він розробив чимало цікавих маршрутів. Бував і в місцинах, де досі не ступала нога білої людини. З читачами КУРСу Богдан ділиться секретами успішних мандрівок загадковою і прекрасною Азією.

Богдан Логвиненко – засновник агенції подорожей Prygody.com.ua. Вже 1,5 року він мандрує Малайзією, Індонезією. В одному місці більше ніж на кілька тижнів не затримується. У цьому ритмі намагається жити так, як місцеві.

“Пробую подорожувати по місцях, де можуть зробити комплімент, що я перший українець, а то й перший білий, який там побував. Подорожі в такі місця надихають”, – каже Богдан.

Хоча зараз вилетіти з України в Малайзію стало дещо складніше, при бажанні добратись до екзотичних країн Південно-Східної Азії (далі – ПСА) можна. Потрібно лише потратити деякий час на пошук найвигідніших квитків. Більшість досвідчених мандрівників обирають ресурс skyscanner

Віза

Коли вже прийнято рішення відправитись в подорож країнами ПСА, перше, з чим стикається будь-який турист, – відкриття візи.

На щастя, для візиту в Малайзію українцям віза не потрібна. Проте малайзійці повинні відкривати візи, щоб потрапити в Україну. “Малайзійцю треба заплатити за візу 200 $ і пройти “десять кіл пекла” в нашому посольстві. В мене кілька знайомих азіатів вже проходили цю процедуру, у тому числі й допити на кордоні. Все, що можна побачити, скажімо, в франківському ЖЕКу, те саме азієць, який до цього не звик, може побачити в українському посольстві”, – розповідає Богдан.

Ми до процедури відкриття візи готові. Хоча й у нас бувають “сюрпризи”.

“Часто в посольствах азійських (і не лише азійських) країн виникають проблеми, адже там працюють наші люди. Є такі спостереження, що вони не дуже люблять, коли інші подорожують. Якщо відкривати візу в Азії – її видадуть автоматично на 60 днів, а в Україні – рівно на період, на який придбані квитки туди й назад”, – розповідає Богдан.

Наприклад, в посольстві Індонезії, що знаходиться на території Малайзії, можна отримати індонезійську візу за один день, а в Україні ця процедура займе тиждень. Там достатньо мати квитки на літак в обидві сторони. Якщо відкривати її в Києві, необхідно бронювати готель.

“Таке можуть попросити тільки в українському посольстві Індонезії, адже робити “букінг” марно. Готелів там настільки багато, що через бронювання займають лише 5%. Зробити це безкоштовно можна на сайті, потрібно написати назву міста, в якому бажаєте переночувати або провести кілька тижнів. Там вибрати закладку “ціна”. Серед найдешевших будуть готелі, які не вимагатимуть передоплати карткою і без штрафних санкцій. Тоді резервуєте і вписуєте свої імена, яких може бути три-чотири на один номер. Тоді потрібно роздрукувати два примірники – один для посольства, другий – для перетину кордону. І хоч одразу можна скасувати цей букінг. А насправді, це ніколи не перевіряють в посольствах, адже в Індонезії ваше замовлення шукатимуть щонайменше півгодини”, – пояснює Богдан.

В Сінгапурі безвізово можна побувати протягом 4 днів транзитом, але для цього повинні бути квитки на приліт і виліт в іншу країну Південно-Східної Азії. Богдан наголошує, що працівникам авіакомпаній потрібно самому показувати квитки, інакше вони можуть зареєструвати цільовий в’їзд в країну.

В іншому випадку, візу на 9 тижнів можна отримати через інтернет, заплативши за неї 35 $. Для відкриття візи в Сінгапур також потрібне бронювання готелю і квитки на літак.

Їжа

“В Малайзії і Сінгапурі – все дуже просто і цивілізовано. Там є три нації: малайзійці, індуси, китайці. Їжа дуже міксована. Можна протягом місяця харчуватися кожного дня в новому ресторані і щоразу з іншою традиційною кухнею. В Малайзії їжа обійдеться приблизно в 2-3 $ за комплексний обід. В Сінгапурі, хоч він і вважається одним із найдорожчих міст світу, київські ціни – 5,5-6,5 $. В Індонезії поїсти коштує 0,5-0,75 $”, – розповідає Богдан.

За мінімальними цінами можна харчуватися в місцевих кафе, а не туристичних. Вони називаються “варунги” і передають традиції приготування їжі з покоління в покоління, тобто це сімейний бізнес. “Варунги” бережуть свою репутацію, тому виключено, що можуть продати щось несвіже. В туристичних кафе їжа може лежати не в холодильнику день-два і псуватися.

В Індонезії нема ніяких санепідемстанцій, перевірок, не видають ліцензій на продаж їжі. Для туристичних кафе репутація – не на першому місці, головне – заробити. Місцеві там не харчуються. Тому Богдан радить йти туди, де їдять азіати. Навіть якщо в місцевому кафе є величезна черга, а зі стелі висить павутина, краще обрати його, ніж туристичне. Не варто “вестись на картинку”. Якщо для нас похід у кафе асоціюється зі святом – з днем народження, весіллям, то для азіатів це не більше, ніж піти поїсти. Тому й зовнішнім виглядом закладу ніхто не переймається.

Є стереотип, що їжа в Азії надто гостра і наш шлунок може постраждати від неї. Логвиненко каже, що підготуватись до цього дуже просто – перед поїздкою потрібно щодня додавати потрохи гострих спецій до страв. Це для того, щоб відчувати смак тамтешньої кухні, а не лише потерпати від перцю.

У цих країнах холодильники використовують лише для напоїв, морозива і льоду. Там немає заморожених продуктів чи напівфабрикатів. Тому вся їжа постійно свіжа. Мікрохвильові печі теж не використовують, а готують переважно на відкритому вогні. Страва зазвичай готується на один прийом.

В Індонезії високий ступінь довіри до клієнтів. Є кафе, на кшталт наших їдалень, де можна набрати їжу собі на тарілку, з’їсти, а після цього розрахуватись за неї в сусідній залі. Працівники вірять на слово.

Страви в багатьох місцях досі подаються на бананових листках. Після цього не потрібно мити посуд і гарантовано, що з поданої “тарілки” ніхто не їв.

“В Індонезії є один християнський регіон – Монадо. В країні його вважають легендарним, адже там їдять все, що рухається: змій, пітонів, кобр, крокодилів, кажанів, собак… все, крім людей. Собаку купують живою, а тоді привозять додому, забивають і готують”, – описує екзотичну кухню Богдан.

Транспорт і “сервіс” для водіїв

Найпопулярніший вид транспорту – мотоцикл або скутер.

“Коли живеш в Індонезії, вчиш не лише мову, а й різні мелодії. У кожного мотоцикла своя мелодія. Коли він проїжджає повз хату, ти знаєш, що це проїхав мотоцикл з морозивом, чи з кульками. Правильний стереотип про Азію, що це великий базар. Якщо ви не йдете на базар, то базар вас сам знайде”,  каже Богдан.

Для того, щоб орендувати в Індонезії мотоцикл і їздити на ньому, права не обов’язкові. Якщо хочете автомобіль – потрібні права міжнародного зразка.

“Хабарі там даються по-іншому. Це хабарництво з усмішкою,  порушує цікаву тему Логвиненко.  Якщо вас зупинять на Балі з вимогою показати права, а у вас їх не буде, то будуть вимагати 5-15 $. Наприклад, якщо доведеться заплатити хабар за водіння мотоцикла без шолома, то після цього можна спокійно продовжити свою поїздку, так і не захистивши голову. В будь-якому іншому регіоні, щоб не платити хабар, може спрацювати метод, вигаданий мною, – потрібно зробити поліцейському комплімент, запропонувати сфотографуватись разом, спитатись, як знайти на facebook і більше нічого – поліцейський “розтане” і відпустить просто так”.

Особливої уваги в країнах Південно-Східної Азії заслуговує мистецтво пакування. “Наприклад, соки запаковують у кульки. Ви під’їжджаєте на мотоциклі до “кафе на колесах”, замовляєте сік і кажете, що “з собою”. Вони його наливають в поліетиленовий пакет і дають трубочку. Плюс у цьому – це те, що можна цей кульок повісити собі на кермо. Нема стаканів і, відповідно, не потрібно ніяких підставок”,  описує винахідливість азіатів Богдан.

Окрім цього, на мотоциклі можна перевозити будь-які речі. “Я там займався будівництвом і відкрив для себе, що на мотоциклі можна перевозити все необхідне для цього, починаючи від унітазу і закінчуючи трубами, цеглою чи мішками з цементом”,  каже мандрівник.

В Індонезії навіть можливо орендувати цілу маршрутку. Ці машини затюнінговані, під кожним сидінням по величезній колонці – сабвуферу, стробоскопи, екрани, бувають і мікрофони для караоке. Останніми часто може скористатися водій, щоб пасажири не сумували під час поїздки. Такий транспорт можна використовувати для вечірок. Хоч розрахований він на перевезення семи людей, вміщаються всі двадцять. А орендувати надзвичайно просто: “Я, коли приїжджаю з туристичною групою, знімаю маршрутку. Зупиняю машину, яка їде по рейсу, прошу орендувати на день, домовляємось з водієм про ціну. Він погоджується, розвертається до людей і просить вийти з маршрутки. Всі усміхаються, виходять і чекають на наступну”,  розповідає Богдан.

Найпотужніша в Індонезії судноплавна компанія, що займається пасажирськими перевезеннями,  “Pelni”. За словами Богдана, такі кораблі розраховані на тисячу-півтори тисячі осіб, а перевозить по три-чотири тисячі. “Правила безпеки не дотримуються, але корабель ходить недалеко від берега. Те ж стосується і менших кораблів. Тому, якщо обирати морський транспорт, варто вибирати найменш наповнені судна”.

Спланувати свій маршрут подорожі на “Pelni” майже неможливо, адже там ці кораблі постійно затримуються, ламаються, міняють маршрути. Найдовша морська подорож триває 4 доби – з Яви на Папуа. Але витримати таку поїздку зможе не кожен. Всередині – одна величезна кімната, переповнена людьми. Вдень – постійний гам. Вночі можна орендувати матрац або ж знайти місце на підлозі і спати на власному карематі, якщо вдасться.

В Індонезії близько 400 діючих аеропортів. Попри те, що летовище може відкритись за 5 хвилин до відправки літака, там працює багато європейських авіаліній, тому авіація – безпечна. “В індонезійській авіації можна знайти схожість з нашими маршрутками. Від пункту А до пункту Б літак може робити зупинку ще в трьох-чотирьох містах, висаджуючи і набираючи нових пасажирів,  каже Богдан і додає:  В аеропорті потрібно бути дуже уважним. Коли сідаєте на рейс, бажано перепитати, куди цей літак летить. Були інциденти, коли написано “Термінал 1”, “Термінал 2″, а літаки стоять навпаки. Буває, що люди губляться”.

Житло

Проживання у Сінгапурі досить дороге. В середньому ліжко в хостелі коштує близько 30-40 $, а номер в готелі обійдеться у 80 $ і більше. Найпростіший і найдешевший спосіб знайти нічліг  знайти туристичні квартали, де велике скупчення готелів та хостелів. Там можна поторгуватися на “ресепшині” за номер чи ліжко. Цілком ймовірно зняти номер за 7-10 $. Туристичний бізнес у Сінгапурі розвинутий і конкуренція досить висока, тому для наполегливих туристів можуть піти на поступки.

В Сінгапурі можливо безкоштовно роздивитися місто з висоти, вдавшись до невеличких хитрощів. В найдорожчому готелі “Marina Bay”, де найскромніший номер коштує 280 $, можна піднятися на дах і подивитися на Сінгапур згори чи помилуватися заходом сонця. Для звичайних туристів ця послуга теж доступна, але коштує 30 $. Щоб зекономити, потрібно зайти в ліфт з людиною, яка знімає в цьому готелі номер і має від нього карту-ключ, а тоді натиснути кнопку останнього поверху. Щоправда, там не дозволять покупатись в басейні, але хіба ж це головне?

Номер в готелі в Індонезії чи Малайзії може вартувати 10-20 $ в день, а можна знайти кімнату-люкс з кондиціонером і wi-fi за 100 $ на місяць.

Якщо обрати ночівлю в наметі, потрібно піти в один із національних парків у супроводі рейнджера – мешканця в набедреній пов’язці і з мачете. Але з наметами в ці країни не їздить майже ніхто.

На вулиці можна спати без намета і майже будь-де.

Необхідні речі

Речей в поїздку потрібно брати небагато: достатньо буде трьох комплектів одягу, дві пари взуття  закрите і відкрите, засоби гігієни, ліхтарик, аптечка, засіб від комарів тощо. Чим компактнішими будуть ці речі, тим краще.

“В містах вдосталь пралень, а в селах завжди знайдеться жінка чи бабця, яка пере для всього села і погодиться за символічну плату випрати і для вас. Попри стереотипи про антисанітарію в країнах Азії, азіати досить охайні і люблять чистоту не менше за українців”,  каже Богдан.

Слід враховувати британський тип розеток в Індонезії, можна взяти з собою перехідники для електричних пристроїв, а у разі відсутності такого можна плоским предметом, наприклад пилочкою для нігтів, зажати заземлення – своєрідний фіксатор у верхній частині розетки, який заважає підключити штекер.

“Речі оптимально перевозити в рюкзаку. На два місяці достатньо 40-літрового наплічника,  радить Богдан.  Ні в якому разі не можна використовувати сумки на колесах та валізи. Це дуже незручно і проблематично для такого виду подорожі. Гроші, паспорт, документи зручно носити в сумці на поясі, яку знають в народі як “бананку”. Це безпечніше, ніж носити найважливіші речі в гаманці чи рюкзаку. Якщо у вас вкрадуть паспорт, це може закінчитись в’язницею на декілька місяців”.

Гроші

У поїздку можна брати американські долари. Є одна хитрість, пов’язана з валютою, – долари, випущені після 2006 року, можна обміняти по вигіднішому курсу, ніж старіші. 100 $  це приблизно 1 млн 200 тис. рупій.

Банкомати є майже скрізь – у всіх містах, крім безлюдних островів. Найкраще брати картки MasterCard чи Visa.

Бюджет мандрів залежить від регіону. Це може бути від 50 до 500 $ на місяць. Жити на одному місці дешевше, їздити по регіону дорожче. У кожному місті потрібно орендувати житло на кілька днів, що завжди невигідно. Можна орендувати мотоцикл, що влітає в копійку, якщо це робити на кілька днів в кожному наступному місті і т. п.

Мови

В Малайзії та Сінгапурі мешканці вільно розмовляють англійською, оскільки це колишні британські колонії. В Індонезії – 400 мов, з яких найбільш поширена індонезійська.

“У туристичних місцях завжди можна знайти англомовну людину, або вона сама знайде вас, якщо місто не надто популярне. Там одразу розноситься чутка, що приїхав білий і, відповідно, знаходиться місцевий “поліглот”, здатний перекинутись кількома словами. Якщо є смартфон, можна завантажити онлайн-перекладач. І все ж, краще вивчити кілька найнеобхідніших слів та намагатись повторювати міміку і жести місцевого населення і бути таким, як вони. Найважливіша порада – скрізь намагатися бути “місцевим”. У такому випадку можна очікувати на серйозні знижки, а подекуди можуть і безкоштовно пригостити, адже білий, який говорить індонезійською, – велика рідкість”,  радить Богдан.

Хвороби

Є дві хвороби, яких побоюються в країнах Південно-Східної Азії, – малярія і гарячка денге. Малярія буває лише в кількох регіонах Індонезії. Існує навіть мапа поширення малярії. Там, де вона є, нема людей і нема що робити. Вона передається лише через комарів, які живуть переважно на болотах.

Гарячка денге так само передається через комарів, але більш поширена, ніж малярія. Від неї нема ніяких вакцин. Якщо у людини слабкий організм, то від цієї хвороби можна й померти. Але здебільшого гарячка проходить за тиждень. Якщо піднімається температура, єдиний вихід – звернутися в госпіталь. Туристам обов’язково потрібно мати страхівку. Універсальна страхівка, що діє протягом року по всьому світу, коштує 200-300 $.

Найефективніший і найпростіший спосіб застрахувати себе від малярії чи від гарячки денге – користуватися репелентним засобом від комарів. В Індонезії вони дуже дешеві.

Зникаючі традиції

Дуже специфічні і дивні в Індонезії поховальні ритуали.

Наприклад, в регіоні Тана-Тораджа, в південній частині Індонезії, куди рідко заїжджають туристи, до церемонії похорону готуються цілий рік. Це важливий і довгий процес для тораджійців. Коли хтось з близьких помирає, його бальзамують і цілий рік до ліжка, де залишається покійний, родичі приносять їжу і воду. Цей рік використовують для підготовки до поховання, на яке збирається багато родин. Для них будують житло на час похорону. Часом прибуває близько 50-60 родин, разом понад 1000 осіб. Цілий тиждень вони “святкують” похорони. Це справді більше нагадує веселу подію: всі сміються, гостей розважає тамада. Родичів та гостей годують, бавлять, при цьому здійснюють різні ритуали, згадують про померлого.

“Однією з божевільних церемоній, що проводять на четертий день похорону, є бій биків. Кожна сім’я має подарувати померлому бика, якого згодом церемоніально забивають. Биків стільки ж, скільки запрошених сімей (50-60), і всіх їх повинні забити. Ріки крові, бігають діти, родичі сміються, знімають церемонію на відео – це похорон в Тана-Тораджа. Хоч вартість бика в Індонезії становить від 5 до 50 тисяч $, цей подарунок померлому є традицією і відмовитися від неї не може ніхто. Худоба свого часу була своєрідною валютою в Тана-Тораджі”,  розповідає Логвиненко.

86% населення Індонезії сповідують мусульманство, але самі тораджійці  християни, здебільшого католики. Та язичницькі церемонії не збираються скасовувати.

Друга традиція, що може шокувати, – це розмова з тілом померлого і прогулянка селом. Тораджійці вірять, що через тіло померлого можна поговорити з душею в іншому світі. Таким способом можна розповісти про новини в селі  хто одружився, як живе сім’я. Тіло померлого можуть підняти, одягнути, провести по селу.

Мерців не ховають в землю, а видовбують могили в скелях або в печерах. Цей процес триває два роки. Ніхто не користується електричними пристроями, могилу вибивають простим молотком і зубилом.

Одна із заборонених сьогодні традицій – похорони дітей, яким ще не виповнилося двох років. Їх вважали святими та “ховали” на деревах.

Попускайтеся!

Алкоголь в цих країнах дуже дорогий. А тютюн – дешевий. Майже по всіх країнах Південно-Східної Азії тютюн розвозиться з Індонезії. Ця країна також є одним із найбільших у світі виробників гвоздики, яку додадають майже до всіх місцевих видів цигарок. Тому цей запах є свого роду візиткою регіону, адже палити можна скрізь.

“Для індонезійця є три типи людини: свій, папуас (тобто чорніший за індонезійця) і білий (китайці – теж для них білі). З білим або з папуасом обов’язково треба сфотографуватись – зробити “селфі” і викласти на facebook, instagram, тоді “зафрендитись” у соцмережі. Для індонезійця поговорити з білим, а потім розповісти друзям, що ти з ним пройшовся кілька метрів і сказав всі 5 слів англійською, які знаєш, – це дуже круто”,  каже Богдан.

“Першим ділом, що треба зробити в Індонезії, коли ви приїдете – розслабитись, “попуститись”. Ніхто нікуди не поспішає, ніхто не буде швидко вас обслуговувати, ніхто не буде звертати на вас увагу. Все відбувається дуже повільно, м’яко, легко. Ніхто ні на кого не ображається, не свариться. Вони не звикли порушувати чужий простір. Наприклад, діти в школах навіть не штовхаються. Вони завжди тримають дистанцію. Відносини дуже теплі і нема ніякої агресії”,  розповідає мандрівник. Він радить, якщо щось не сподобається, просто обійти це стороною і уникати повторення неприємної ситуації, а не обурюватись чи влаштовувати скандали. Азіати цього не розуміють, тому немає сенсу скаржитись. Проста розмова допоможе виправити будь-яку ситуацію. Якщо індонезійцю не сподобаються, що з ним людина говорить на підвищених тонах, він її обслуговувати не буде.

“Щоб зрозуміти індонезійців, потрібно просто переночувати на вулиці,  пояснює Богдан.  Ви можете безкоштовно їсти банани чи кокоси з дерева. Вам не треба гроші. Не потрібно обігрівати хату взимку чи робити консервацію. Так можна жити цілий рік. Тому філософія індонезійців така – їм простіше вас послати нафіг, ніж заробити”.

Найкримінальніший острів, де багато охочих “нагріти” туриста, – Балі. В інших містах чи мешканці, чи туристи можуть не замикати домівки та залишати ключі у транспорті в середмісті і не хвилюватись, що комусь заманеться його вкрасти.

Раз на три місяці Богдан збирає групу туристів, яким він відкриває найекзотичніші місця Індонезії, Малайзії, Сінгапуру. Персональне планування подорожі коштує 160 $ до трьох країн протягом трьох тижнів.

“Варто поїхати в Індонезію якомога швидше, поки там ще є недоторкана природа. Індонезійці, як і всі інші, поступово нищать її”,  підсумував Богдан Логвиненко.

Підготувала Олена БАС

Фото зі сторінки Богдана Логвиненка у Facebook та Вадима Войтика.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: