четвер, 25 квітня

Сергій Іванов: «Я не знаю поміркованих луганчан, що мали б якісь претензії до Галичини»

Донбас не втомлюється вимагати, аби його почули. Тож давайте послухаємо і почуємо. Але саме той Донбас, який має що сказати країні, окрім набридлої мантри «Донбас нє слышат».

Знайомимося: Сергій Іванов – письменник, блогер, громадський активіст і затятий «соборник» з Луганська.

— Вертольоти, танки, бої, терористи і сепаратисти, захоплення будівель і заручників, тортури… І це не десь на іншому кінці світу, а в Україні – на  Луганщині, Донеччині. Ми зараз переживаємо таке, що й уявити собі не могли. Як це все відчуваєш і укладаєш собі в голові ти – як місцевий мешканець, як свідок всього цього абсурду?

Так, хоча й було цілком очевидно, що реакційний Луганськ не сприймає Майдан і навряд чи визнає політиків, які скористалися його перемогою, ніхто навіть і уявити собі не міг такий рівень трешу, який ми маємо наразі. Навіть я, будучи досить обізнаним в питаннях внутрішніх політичних розкладів, добре знаючи ментальність місцевих мешканців, не прогнозував, що буквально за місяць Луганськ із провінційного стагнуючого донбаського міста, яке майже 20 років перебувало під тотальним контролем ментів та місцевих фінансово-політичних еліт (здебільшого вихідців з комсомолу), перетвориться на справжнє пекло, де звезені з тутешніх депресивних сіл та міст, озброєні автоматами та гранатометами люмпени будуть захоплювати адміністративні будівлі, грабувати інкасаторів, викидати водіїв з автівок, грабувати магазини, викрадати людей та чинити натуральний "бєспрєдєл" серед білого дня на моїх рідних вулицях. Але ж це відбувається просто зараз.

Це той випадок, коли реальність швидше перетравить тебе, ніж ти її. Ми отримали глобальний акт звірячого реваншу з боку донбаських люмпенів за гроші місцевого олігархату.

— То все-таки Луганськ має шанси залишитись в Україні чи його потрібно відпускати?.. Чого хоче Донбас?

Насправді Луганщина була, є і буде українською. Це питання взагалі не підлягає обговоренню, як і питання суверенітету та територіальної цілісності України.

По-перше, треба розуміти, що Луганщина далеко не однорідна. Ані ментально, ні економічно. На відміну від жахливих індустріальних місць, мешканці яких генетично запрограмовані на самознищення у максимально короткий термін, бо не мають роботи, не мають будь-якого статусу та навіть уявлення про національну ідентифікацію, північ Луганщини доволі благополучний, переважно україно- або, якщо точніше, суржикомовний слобожанський регіон. Новоайдар, Новопсков, Старбільск (батьківщина С. Жадана), Сватове (моя мала батьківщина) суто українські містечка, де мешкають фермери та селяни, які будуть так само гризти горлянки за кожний метр землі, що годує їх та їхні родини. У цьому сенсі вони мало чим відрізняються від мешканців Полтавщини, Рівненщини або Хмельниччини.

Але ж суцільне жахіття міст на кшталт Красного Луча, Зарінська, Антрацитівського, Перевальського районів, поцяткованих безоднями нелегальних шахт та копалень, де й досі квітне справжнісіньке рабство, як ви розумієте, не додають позитиву до іміджу Луганщини.  На жаль, "дикие племена ворья", як казав герой Біла Мюррея в Where the Buffalo Roam, сьогодні є обличчям мого краю. Огида завжди більш помітна, ніж затишок та спокій, погодьтеся. Але це зовсім не означає, що Луганщину треба кудись відокремити. У всякому разі через нічим не обґрунтовані вимоги двох-трьох тисяч потвор та ренегатів точно.

— Ти би міг сформулювати претензії луганчан до решти українців, зокрема до нас, галичан? Я не маю на увазі «колорадів» — там тема для психіатрів… Де ми щось зробили не так, на вашу думку?

Я не знаюпоміркованих луганчан, що мали б якісь претензії до Галичини та галичан. Особисто я відчуваю себе у вас більше "вдома", ніж власне вдома.

Я не є радикальним націоналістом або прихильником певних історичних постатей (Бандери, Шухевича), імена яких наразі в Луганську заборонено навіть промовляти. Тобто я поважаю їх, визнаю, що за тих обставин вони діяли так, як мали діяти, але ж, знаєте, я з тих людей, хто швидше одягне майку з портретом Дженезіса Пі Орріджа, аніж з портретом Степана Андрійовича. Бо я вважаю, що здатність своєчасно поховати своїх мертвих і тихо вшановувати їхню спадщину набагато важливіша, ніж гучне використання їх пам’яті у політичних цілях. Тобто не треба перетворювати імена героїв минулого в попсу. Тим більше, що Україна має сучасних героїв, які ще не перетворилися на міф. Взяти до прикладу Небесну Сотню. Як на мене, це дуже потужний і дійсно об’єднуючий символ боротьби проти свавілля, тиранії та потворства як внутрішнього, так і зовнішнього ворога.

Що стосується негативного ставлення до галичан з боку інтелектуально обмежених "ватників" та люмпенів, то ця ненависть має відверто штучний характер і базується на міфологемах а-ля "Донбас годує Україну" або "бандерівець = фашист". Вони цілеспрямовано плекалися тривалий час державними чиновниками, які намагалися таким чином – через створення в суспільному дискурсі образу ілюзорного ворога — втримати власну електоральну базу. І втримували досить тривалий час, це варто визнати. Така своєрідна нелюдська система стримувань і противаг, розумієте?

Ну, а тепер уявіть собі стан пересічного мешканця, наприклад Торезу або Снєжного, який з ранку до ночі працює в копальні, мешкає в бараці, при цьому вважає, що він годує країну, у тому числі і столицю, і Захід, який раптом дізнається, що хтось там на Майдані щось вирішив за нього. Якщо врахувати, що ця людина отримує інформацію виключно від корпорації медіа-монстрів ім. Діми Кісєльова та відсутність здатності до критичного сприйняття фактів, то досить просто зрозуміти його деструктивні емоції. Якщо резюмувати викладене, то я звинувачую державу у навмисному стравлюванні Заходу та Сходу. Якщо я неправий, доведіть зворотнє.

— "Особисто я відчуваю себе у вас більше "вдома", ніж вдома". Чому у нас ти вдома в лапках, тільки тому що просто не вдома, чи ми з вами суттєво різні? Що в нас усіх спільного, порівнюючи  з росіянами, скажімо?

Можливо, я не те слово виділив лапками, але я мав на увазі, що на Заході відчуваю себе більш вдома, ніж за місцем прописки. Колись я написав: "Говорят, что твой дом там, где сердце. Неправда. Мое сердце и мой дом находятся в совершенно разных точках. И, что самое печальное, между ними нет сообщения".

Чому вдома я не відчуваю себе вдома? Тому що моє місто, де я мешкав останні 27 років, з міста спокійних технократичних працьовитих людей поступово перетворилося на буфер ненависті, радянськості, відсталості, несмаку, агресивного несприйняття іншої думки. Всі ці сумнівні речі набули певного світоглядно-парадигматичного статусу для багатьох луганчан, і, думаю, не важко зробити висновок, що чи хто може вирости на такому грунті.

Різне між нами (Заходом та Сходом) лише одне. Ви завжди знали, де ваша Батьківщина, як вона називається і чого вона варта. А Донбас майже позбавлений цього усвідомлення. Дике Поле. Для нього всі чужі.

Що стосується так званих "росіян", то я вважаю, що не можна називати нацією скупчення народів з різними культурами, традиціями та історією, штучно об’єднаними навколо газпромівської Вавилонської вежі. Ну, і давайте будемо відвертими: в часи, коли Україна мала дипломатію, торгівлю, мистецтво, на московських теренах аборигени ще розважалися людожерством та інцестом. Тому я вважаю, що з росіянами нас нічого не об’єднує, як, до речі, і з представниками інших етносів. Я вірю в об’єднання цивілізованих людей між собою. В єднання за національною ознакою я не вірю.

— Уявімо собі: коли настане мир, а він обов’язково має настати, ми повернемося до нормального життя, але ж люди, які воювали проти своєї країни, будуть жити серед нас, нікуди ж не дінуться, і сусід цей північний нікуди не щезне… Ти бачиш, як з цим усім житии далі?

Як я і казав, я не радикал. Взагалі, дуже важко стати радикалом  або сприйняти будь-яку тоталітарну доктрину, коли ти з 14 років штудіюеш Прудона та Штірнера (сміється). Але ми дорослішаємо, в нас з’являються діти, і тут на перший план виходять батьківські інстинкти. І, цілком зрозуміло, я хвилююсь за свою дитину через те, що просто зараз, коли ми з вами розмовляємо, по моєму місту блукають ін’єкційні наркомани та алкашня, озброєна снайперськими гвинтівками, автоматичною зброєю, гранатометами. Чим вони займаються за допомогою всіх цих гаджетів, я вже казав. Потвори, які нарешті отримали нехай цілком ефемерний, але ж сенс свого жалюгідного життя у вигляді "дедывоевали" та смугастої стрічки, автор якої знищив євреїв більше, ніж доктор Менгеле.

Вони вхопили тренд, який їм вкинули кремлівські технологи, і я мушу визнати, що цей тренд пустив своє коріння дуже глибоко. Тому я вважаю, що статтю 25 Конституції України, що забороняє позбавлення громадянства та примусове видворення, має буде скасовано парламентом. Після цього треба  внести зміни до низки законодавчих актів і уповноважити суд приймати такі рішення. Готувати матеріали має СБУ, яка у подальшому має бути докорінним чином реформована і здійснювати боротьбу із зовнішнім ворогом, а не з українськими платниками податків. Всі ренегати та зрадники, які брали участь у заворушеннях з використанням зброї або символів держави-агресора, мають бути позбавлені громадянства, видворені разом з родинами з країни протягом 24-х годин після винесення відповідного судового рішення або знищені фізично, якщо будуть чинити опір. Останній варіант може стати гарним прикладом для решти мерзот, які, вирішивши погратися у війнушку, "кошмарять" міста та села Луганщини.

Паралельно треба розробляти програму національного порозуміння. Проводити фести, постійно обмінюватися молодіжними делегаціями і таке інше. Просто спілкуватися, не чіпляючись за мову, історію та питання, хто кого годує.

Що стосується Росії, то я вважаю, що нам потрібна стіна великий мур, який зміг би захистити нас в час остаточного камдауну чи розпаду Росії, який відбудеться максимум за 5-10 років. Так, власне, я і бачу наше мирне співіснування розрив усіх зв’язків, в тому числі і культурних, мур і вежі з кулеметниками. Росія має залишитись саме там, де вона хоче залишитися, у мезозої. І через 5-10 років там настане сорокінська "Метель". А ми маємо перетворитися на Ізраїль, країну, яка постійно готова до війни. Або так, або "привіт, Торонто". Я вже казав, що я не радикал? Забудьте. Деякі речі мають властивість змінюватися після того, коли тебе постійно хтось хоче вбити лише за твою позицію.

— І насамкінець, на твою думку, що буде? Чим серце заспокоїться?

Я вважаю, що все буде краще, ніж добре. Але якщо найближчим часом ми остаточно усвідомимо одну просту річ. Я перепрошую за чергову автоцитату, але ж я вклав у неї свою душу, і це дуже важливий надважливий для мене висновок. Російською. Якщо вважаєте за потрібне, перекладайте: "Понимаете, в этой стране очень сложно быть патриотом, настоящим патриотом, а не подпевалой национального гимна с выжатой слезой и рукой, прижатой к сердцу, сопереживать своей стране, ежедневно терзаемой выродками, мириться с ее убогостью и неказистостью, пусть тихо и без показухи, но все же искренне любить ее. Особенно когда в обозримом будущем тебе явно не светит ощутить на себе ее благосклонность. Но вот какая загогулина, друзья. Как бы ты ни пытался отстраниться, сколь твердо ни решил бы вытравить все эти рефлексии дустом цинизма и целесообразности, в определенные моменты ты ощущаешь, что ваша связь куда прочнее, чем порой представляется. Незримая, неосязаемая пуповина прочно держит тебя, постоянно подпитывая по-настоящему правильными человеческими свойствами: любовью к своей родине, какой бы она ни была, ненавистью к врагу, кем он ни был, и надеждой, сколь бы призрачной она не казалась".

Слава Україні!

Підготував Іван Красник

КОМЕНТУВАТИ
  • 0 Відповісти Это очень удобно, слушать только тех кто с тобой согласен.