Сьогодні Лисичанськ схожий на людину, щойно визволену з рук шахраїв-бандитів. Людину, яку обібрали, принизили і хотіли залишити в рабстві назавжди. Але знайшлися ті, хто ціною власного життя та здоров’я повернули свободу нехай пораненому і пригніченому, але нескореному українському Лисичанську.
Місто потроху оговтується від пережитого. На дорогах ще лежать зруйновані артилерійськими обстрілами дерева, бетонні стовпи, електромережеві та тролейбусні дроти. Деінде на будинках сліди війни. Вибиті шибки, розтрощені дахи, рештки шиферу та черепиці…
Дитячий садочок "Колосок". Раніше тут була база бойовиків, а тепер розмістились бійці батальйону "Донбас". Біля входу стоїть чимало ящиків з мінами до мінометів.
"Ось подивіться, який подарунок від бандитів ми знайшли у міській адміністрації, – каже командир роти батальйону "Донбас" Сергій, розкриваючи ящики. – Це 82-міліметрові міни, якими найманці обстрілювали нас. По цих мінах видно, що російські бойовики вже тривалий час готувались до нападу на Україну. Ящики явно знаходились у так званих "закладках" – закопані в лісах або в когось на дахах. Тому багато мін в поганому стані, іржаві. А в одному з ящиків ми знайшли навіть осине кубло. Армійці такого не допустили б".
Лисичанці показали "привіти від Путіна" – ракети від російської системи залпового вогню "Торнадо2. Кілька їх застрягли у дворах і навіть будинках.
Ідемо провулками: перед кожним під’їздом складена з цеглин або з простих камінців грубка, зверху обсмалені каструльки. В них тутешні люди готують їжу, варять чай. Справа в тому, що в місті лише почали відновлювати подачу електроенергії, води та газу. Залишаючи Лисичанськ, бандити підірвали чи знищили всі важливі для міста вузли життєдіяльності та комунікацій. Також терористи залишили за собою чимало мін-пасток, що ускладнює і без того важку роботу ремонтників.
"А ви знаєте, відсутність світла і газу мала і свої позитивні результати, – каже Володимир, що якраз ламав на подвір’ї якісь дошки на дрова. – Раніше ми навіть не знали своїх сусідів з будинку навпроти. Бо в кожного був телевізор, Інтернет… А тепер перезнайомились всі. Допомагаємо один одному чим можемо".
"Може, й добре, що тепер немає світла, – додала Ольга, яка якраз готувала обід для своєї родини. – Немає цього жахливого російського телебачення і наші "інформаційні інваліди" починають поступово "видужувати".
Варто було лише зупинитись, як навколо збирались мешканці навколишніх будинків. Вони розповідали жахливі речі про життя під час окупації. Про те, як вони разом з дітьми ховались в підвалах і погребах від обстрілів найманців. Як "російські визволителі" грабували магазини і простих людей. Забирали все. Власне через це в місті закриті кіоски і магазинчики дрібних підприємців. І щоб вберегти від знищення бодай обладнання магазинів, підприємці почали писати на дверях оголошення для маргиналів: "У магазині нема нічого".
"Можна вас пригостити чаєм? – запропонувала тітка Оля. – Я сама роблю збір з польових трав. Тут усім подобається! Заходьте в гості!"
За рогом будинку цих привітних лисичанців натрапляємо на першу російську ракету. Вона майже вся ввійшла в землю. До найближчого вікна будинку всього кілька метрів. Поруч тротуар. Мабуть, було недоречно питати людей про те, чи бояться вони ходити і жити поруч з такою небезпекою.
"Звичайно, моторошно, та ми вже звикли, – відповів перехожий. – Вже були в нас військові сапери, сказали, що це безпечно. А українським військовим ми віримо на сто відсотків".
Побачене потім просто шокувало. У якусь мить здалося, що потрапили в часи Другої світової. Російська кількаметрова ракета пробила дах і три житлових поверхи та застрягла між першим поверхом і підвалом. Двері до квартири відкрив нам місцевий мешканець Василь Васильович.
"Тут живуть, вірніше жили, мої добрі знайомі, – розповів чоловік. – Вони якраз готували їсти, як прилетів ось цей "привіт від Путіна". Добре, що не розірвалась. А то б загинули і вони, і всі ми. Приходили сапери, тепер шукають кран, щоб витягнути залізяччя з хати".
Ще за кілька кварталів нам показали знищену бойову броньовану машину бандитів. На тому місті найманці влаштували засідку на наших військових, собі на погибель.
Та попри все життя в Лисичанську поступово починає налагоджуватись. З відновленням електропостачання відкриваються двері супермаркетів, починають працювати поштовий та електронний зв'язок.
"Терористи залишили нам жахливий спадок, – розповідає перший заступник міського голови Лисичанська Андрій Шальнєв. – Перебиті кабелі підстанцій, знищені водогони тощо. Все доводиться відновлювати, до центру міста ми вже почали подавати електрику. На черзі інші райони".
Окремих слів подяки заслуговують лисичанські медики, які на своїх швидких під обстрілами їздили містом і привозили поранених. А коли терористи почали нищити карети швидкої допомоги чи просто відбирати їх у бригад, то медики пересіли на власні автомобілі і все ж приїжджали до людей. Лікарі розповіли, що проблем з медикаментами в місті особливо немає. Ще до нападу були запаси, і їх вдалось врятувати від розграбування бандами.
А ще люди у визволених містах дуже потребують інформації про події в державі. Наклад спецвипуску газети "Народна Армія" розібрали за лічені хвилини. А люди все підходили і підходили, запитуючи, чи не маємо ще армійської газети…
Залишали Лисичанськ по мосту, якій під шаленим обстрілом врятували інженери Збройних Сил України. Зупинившись на блокпості перед мостом, побачили біженку, що пішки поверталась до свого дому.
"Дітки наші! Військові наші! Ви ж нас не покинете тим іродам?" – запитала вона.
І таке запитання доводилося чути від багатьох лисичанців, з якими того дня спілкувалися.
Все у них буде добре, як тепер у Слов’янську, Краматорську та інших визволених від бандитів та російських найманців містах. Адже Українська армія разом з ними. Назавжди.
Тарас Грень,
Юзеф Венскович,
фото Тараса Греня