fbpx

Як будували ґміну в курортному Микуличині

Наша історія 17:07, 02.03, 2015

Сільську управу в Микуличині у 30-х роках минулого століття звели в гуцульському стилі, а інтер'єр прикрасили пишними різьбами народних майстрів. На жаль, унікальна пам'ятка гуцульської архітектури не збереглася до наших днів.

Микуличин став знаним курортом ще в другій половині ХІХ століття: сюди приїжджали гості не тільки зі Станіслава і Львова, а й з Варшави та Відня. Не дивно, що перший ресторан на території Галицької Гуцульщини згадується в Микуличині вже в 1879 році.

Неповторні дерев'яні будівлі пансіонатів, вілл, ресторацій зводили талановиті місцеві майстри-будівничі. Ця професія була в великій пошані в Карпатському краї. В Микуличині існували цілі династії теслярів та майстрів-будівничих.

Перша світова війна принесла на Гуцульщину горе і руїни. Серед зруйнованих у Микуличині будівель була й ґміна, тобто сільська управа. Тому по війні тривалий час місцева влада розташовувалась у пристосованих приміщеннях. І тільки за урядування війта Василя Домашевського дійшло до будівництва власного.

Василь Домашевський народився 1 січня 1898 року у Микуличині в шляхетській родині Стефана і Анастасії (з роду Стефанюків). Навчався в місцевій школі і згодом вступив на навчання до Станіслава. Та Перша світова перериває його студії. А вже в 20-х роках ХХ століття юнак поринає у вир громадської діяльності: в 1922 році відновлює активну діяльність товариства "Просвіта"; в 1923 році створює споживчий кооператив "Верховина"; в 1928 році організовує профспілку робітників лісової промисловості; закладає каси "Райфазенки" в кількох довколишніх селах. Також В. Домашевський в 1922 році вступає до лав Радикальної партії. Його діяльність була настільки успішною, що за короткий період молодий патріот стає членом повітового і центрального комітету цієї партії. В 1927 році він очолює комітет по виборах Шекерика-Дониківа на посла польського сейму.

В 1930 році В. Домашевський значною більшістю голосів громади був обраний війтом Микуличина. Одне із найперших завдань, які поставив молодий урядовець перед громадою,  будівництво репрезентативної ґміни в селі. На засідання, де вирішувалось це питання, зібрались всі радні – п'ять українців, зокрема такі статечні господарі і громадські діячі як Микола Гундяк, Андрій Стефанюк і Іван Онучак, а також п'ять поляків і один єврей Собель. Були тут і урядовці – сам Василь Домашевський (війт), Францішек Малиновський (секретар ґміни) та касир Нусин.

Після промови війта з пропозицією невідкладно зводити урядовий дім в гуцульському стилі говорили радні. В основному вони погоджувались, що таку будівлю потрібно розпочати. Але поляки наполягали, що громадський будинок не має зводитися в гуцульському стилі, а повинен бути модерним і таким, де могли б приміститись і польські організації. Однак власник парового тартака і електрівні радний Собель підтримав думку війта. Його виступ був настільки переконливий, що врешті ухвалу прийняли одноголосно.

Ґмінний лісник Микола Іванків (Паламарів) після короткої наради з гайовим Михайлом Маджариним вирішив передати для рубки на будівництво ґміни ліс на дільниці Заголиця. Кругляк транспортували до тартака "Собель і сини", де обрізали і розпилювали дерево.

Зберігся договір канцелярії заряду ґмінного в Микуличині з війтом Домашевським, з однієї сторони, і майстрами теслярських робіт Григорчуком Петром, Вередюком Юрієм, Вередюком Василем, Мироняком Лесем, з другої сторони, від 5 вересня 1936 року про зведення будинку ґміни. Термін виконання робіт призначено на 1 січня 1938 року. В договорі зазначалося, що ґміна Микуличина платить 6.80 злотих за 1 м кв. забудови з 14-го дня в міру виконання робіт, визначених через референта будови, підвійта ґміни Марціна Демартіна, в сумі 80% і решту 20% після завершення будови.

Потрібно відзначити, що Петро Григорчук з Кривого Поля (нині Верховинського району – С. Ф.) зазначений в угоді через те, що він був дипломованим майстром і мав патент, а фактично до будівництва ґміни він не причетний. Головними майстрами при зведенні урядового будинку були Вередюк Юрій Онуфрійович, 1894 р. н. і його брат Вередюк Василь Онуфрійович, 1896 р. н. Їх називали "Бабинчини". Помічниками були знову брати – Романюк Іван Дмитрович і Романюк Петро Дмитрович, які згодом емігрували до США. Майстри Вередюки зарекомендували себе добрими фахівцями. Брати зводили будови також в інших країнах, зокрема в Румунії і Чехо-Словаччині.

Фундамент будівлі з великими підвалами вимурували мулярі Козьмейчуки. Про це була складена окрема угода ґміни і майстрів.

1У визначений термін майстри звели чудовий двоповерховий дерев'яний, покритий гонтою будинок з трьома верандами та шпильчастою вежею. Він знаходився в центрі села, неподалік Прута.

Нарешті, влітку 1938 року прийшов довгоочікуваний день посвяти нової будови. Біля ґміни зібралось багато мешканців Микуличина та навколишніх сіл, туристи. Є відомості, що з цієї нагоди прибули до курортного села представники Станіславського воєводства, староста Надвірнянський, а також багато війтів і солтисів з сусідніх населених пунктів.

З процесією від місцевої церкви Пресвятої Трійці прийшли декілька греко-католицьких священиків на чолі з парохом отцем Олександром Луцевим, під'їхав і римо-католицький священик. Посвячення відбулось надзвичайно піднесено, співав церковний хор, отець Олександр в своїй промові похвалив майстрів, а також громаду за високу свідомість, підтримку і жертовну працю на толоках при зведенні ґміни.

Ввечері того ж дня в залі нової ґміни відбувся банкет на 500 осіб. Було багато, – як відзначив очевидець, житель Микуличина, а згодом емігрант у США,  гучних промов. Присутні висловлювали добрі слова на адресу Василя Домашевського за великий внесок у громадську справу. Вихваляли його українці і поляки. Перші щиро любили свого війта-гуцула за його прямолінійність і "твердий хребет", як говорили горяни. А поляки, хоч не мали великої прихильності до нього, все ж таки ставилися з респектом, толеруючи за здібності, самопосвяту й невичерпну енергію, з якою він виконував громадський обов'язок.

2Нарешті Микуличин мав свій чудовий дім сільської управи. Тут розміщувалася влада села, поліцейська дільниця, був великий зал засідань, де проходили різні урочистості, концерти і вистави.

Очевидці із захопленням розповідають не тільки про чудовий зовнішній вигляд ґміни, але й про прекрасний інтер'єр, виконаний  в гуцульському стилі. Головні двері, шафи, б'юрко, столи, стільці і рами для портретів були прикрашені різьбою з гуцульським орнаментом. На щастя, збереглась світлина, зроблена в 1938 році, де ми бачимо кабінет війта В. Домашевського. Війт саме дає інтерв'ю редактору яремчанської газети. На фото частково можна побачити елементи інтер'єру, прикрашені різьбою талановитих майстрів Петра і Юрія Яремчуків з Микуличина.

Роки німецької окупації – це трагічний час в недовгій історії пам'ятки. Тоді у підвалах ґміни гітлерівці утримували арештованих євреїв, яких потім розстрілювали в урочищі Глубокому. Про це розповідав Макс Прівлер в автобіографічній трилогії "Розстріляний тричі" (Тель-Авів, 1998).

Після Другої світової війни будинок ґміни служив приміщенням Будинку культури Микуличина. Споруду геть занедбали. В 1949 році на капремонт виділили значну суму, однак гроші розікрали, а щоб прикрити цей злочин, представники місцевої влади влаштували пожежу, яка знищила будівлю дотла.

Аби уникнути покарання, посадовці намагались списати підпал на підпілля УПА, але їм не повірили.

Світлана Флис, краєзнавець

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: