– Днями зустрів дику і екзотичну версію війни на Сході. Мовляв, це все передбачили харківські фантасти, які пишуть в стилі альтернативної історії, і ще в 2010 році один з них видав книгу про саме таку війну. А якщо серйозно, наскільки, на твою думку, в цих подіях зіграло свою роль Слово?
Дуже серйозну і дуже негативну роль. Але не Слово з великої, а злостива графоманія. Тобто це все далеке від якихось літературних висот, швидше така собі сублімація кагебешних фентезійників. Уся ця автура, починаючи з Гіркіна (Ігор Гіркін-Стрєлков – полковник ФСБ, один з лідерів невизнаної ДНР, автор кількох книг в жанрі "казка" – КУРС), вже з два десятиліття спала і бачила війну з Україною. Тепер їхні мрії збуваються – свою психічну хворобу вони реалізували у справжні бойові дії.
– Власне, я пробував читати ту літературу, і в мене теж склалось враження безнадійної графоманії. Що ж таке в цьому світі сталось, що війни почали вести графомани?
Вони дочекалися свого моменту, коли їхній найвищий шеф дозрів до відповідного ступеня злочинності і, сказати б, узяв навіть їх у користування. Я про Путіна, звичайно. Це визначальний фактор того, що сталося і відбувається нині зі світом – фігура Путіна, його особисті образи, комплекси і проекти.
– Ще декілька років тому більших вболівальників за єдину Україну, ніж ми, галичани, не було. Тепер багато хто не розуміє, як можна в одній країні жити з людьми, що бігали вулицями з триколірними шматами і не давали солдатам української армії нищити зайд… А є, на твою думку, в цьому всьому наша провина, тобто тих, кого ворог називає бандерівцями?
Ні, немає. Зрештою, яка тепер різниця – правий берег чи лівий? У нас на сьогодні лінія поділу вже інша: є Україна і є Донбас. За великим рахунком Україна веде оборонну війну проти агресора частково на його територїї. Це сильна позиція. Краще воювати на Донбасі, а не десь під Полтавою чи Києвом. Краще стримувати ворога на його кордонах, а не на підступах до Дніпра. Так сталося, що Донбас – це частково їхня територія, ворожа до України. Підкреслюю два моменти – лише частково і лише станом на сьогодні. Цей сепаратистський номер не пройшов, попри всі спроби Росії, більше ніде. Тільки на Донбасі.
– Задам банальне питання, але хотів би почути відповідь на нього саме від тебе. Чому так сталось, що саме Донбас?
Я насправді ніякий не фахівець від Донбасу, тому постараюся висловлюватись обережно.
У територіальному тілі України Донбас дуже особливий, м'яко кажучи, екзотичний. На це, мабуть, є тисяча причин різного характеру.
Наслідком усіх цих причин стало те, що тільки Донбас (а раніше і Крим) не почувалися частиною України, відмовлялися від української ідентичності. З Україною їх міг примирити лише режим Януковича, але то була б така Україна… Тому вони і збожеволіли там від того, що Януковича прогнали.
– Твій роман "Московіада", в якому передбачено можливість реставрації Союзу, все більше набуває ознак візіонерського. Як воно вийшло?
Ну, бачиш, тут насправді нічого містичного. Точніше, я не хотів би розкривати усіх своїх внутрішніх фішок, якихось, наприклад, професійних забобонів. Хай це залишиться моєю внутрішньою справою. Але відчуття того, що в нас на північному сході великий і вічно роздратований нами сусід, який ще й вважає себе якимось там братом і водночас не вважає нас узагалі ніким, – це відчуття що в 1992-му, що в 2004-му чи тепер, у 2014-му, не може обманювати. Ну, отаку нам роздано Богом географію – треба з цим жити.
– Як думаєш, людей на Донбасі цей кривавий контакт з людьми з півночі якось поміняє, поверне в бік України?
Когось поверне обов’язково. І на це вся надія. Але що значить "когось"? Де кількісні мірила, критерії? Якщо там по завершенні бойових дій 51% буде за Україну, а 49 проти, то що? А якщо 90 за, а 10 проти, то знов-таки – що? А якщо навпаки? У будь-якому разі ці об’єктивні речі треба знати, щоб робити якісь дальші висновки. Тобто не закривати очі на реальний стан, не обманювати себе вічною мантрою "там живуть такі самі українці, як усюди".
– Ну, викинемо ми ту всю шваль туди, звідки вона прийшла. Настане мир. І далі що? Люди, які не вважають Україну своєю, які ненавидять її, вони ж залишаться жити, де вони і жили. Як з цим має співіснувати решта країни після стількох смертей?
Саме це й буде найболючішим наслідком. Необхідність уживатися з прямими співучасниками агресії, котрі ще й до того зачаїлися з комплексом тимчасової поразки і прагненням реваншу. Чи піддаються вони хоч якійсь адаптації? Це запитання центральне. Але знаєш що? Для початку треба все-таки перемогти. Тактичне завдання – перемогти у цій війні, а стратегічне – в мирній адаптації всіх тих людей Донбасу, які ще не "кінчені". А скільки їх там таких є, показав би все-таки прозорий і вільний референдум, проведений в абсолютно мирних і чесних обставинах.
– Уявімо собі, що чесний і прозорий референдум відбувся і Луганська з Донецькою області все ж вирішили відділитись. Які відчуття в тебе будуть?
Перехрещуся і скажу: "Дякую, Боже, що зробив мою країну сильнішою".
– Ти зараз читаєш лекції в Берліні. Як там бачать ситуацію в Україні, адже відомо про велику кількість проросійськи налаштованих німців? Падіння малайзійського літака якось почало відкривати їм очі на реальність?
Це перебільшення з великою кількістю проросійських німців. Тут просто росіян багато, і вони дуже голосно кричать про підтримку Путіна. Я он позавчора виходжу коло себе з метро і читаю на стіні тунелю "Крым наш". Але на ранок уже цього не було, зафарбували. Соціологія ж показує, що лише 17% німців підтримують Путіна. У той час як різною мірою не підтримують 80%. Я сам здивувався, коли прочитав ці цифри, бо в мене було подібне враження, що проросійськи налаштованих тут більшість. Ясно, що після збитого боїнґа тут настануть подальші якісні зміни в суспільних настроях. Важливо, щоб наші офіційні джерела при цьому вибудували дуже чітку систему доказів. Німці переважно з тих, яких можна переконати логікою фактів.
– Ти вчився в літературному інституті в Москві, мабуть, багато друзів чи знайомих з того часу залишилось в Росії, в тому числі і з письменницької братії. Якусь реакцію від них отримуєш? З багатьма розірвались зв'язки через те, що зараз відбувається?
Я не підтримую зв’язки з жодним із них. Та деякі, мабуть, уже й повмирали. Але от якось трапився мені на око серед підписантів чергового пропутінського листа от союза пісатєлєй мій однокурсник Тюлєнєв. Ну, він і тоді, на початку 90-их, був шовінюгою та ура-патріотом, носив на лацкані монархічний значок, чорно-жовто-білий чи якийсь такий. У "Московіаді" я частково змалював його під прізвищем Єжевікін.
– В такі часи як пишеться, маю на увазі не публіцистику? Відкриєш секрет свого столу?
Поки що про це тільки мріється. Більше додати нічого. Але якби ти мав на увазі і публіцистику, то я розказав би, що саме складаю збірку вибраних колонок за 2011 – 14 роки.
– Багато подій, які стались протягом останніх дев'яти місяців, виглядають досить містично. Ти сам прожив майже весь час на Майдані в Києві. Чи відчував ти цю містичність?
Так, якось із самого початку не полишало це відчуття. Не полишає й тепер. Але про це не варто багато говорити, це має сенс лише тоді, коли це переживаєш у мовчанні.
– Цей час дуже прояснює багато чого і багато кого. Чи мав ти якісь людські, неочікувані розчарування?
Ні, не думаю. Розчаруватись Януковичем або Пшонкою було, на щастя, неможливо. Було щось протилежне – неочікувано багато зачарувань. Тобто захоплень іншими, з людей такі якісь нечувані резерви відваги і саможертовності поперли, що аж дух забивало.
– Прожите зараз, думаю, навряд чи залишає когось байдужим, торкається усіх. Ти той, до кого прислухаються. Як би ти порадив переживати так званий посттравматичний синдром тим, в кого сил не стає?
Було б нечесно з мого боку щось тут радити. Зі мною і з усіма моїми все добре, нікого не зачепило, не поранило. І в дослівному сенсі теж. Крім того, як можна виходити у посттравматичний синдром, якщо у країні війна, тобто кінця нашому випробуванню ще не видно? Ми ще всередині цієї Події, нам ще дуже важко зрозуміти її вищі сенси. Я знаю тільки одне: треба робити максимум якихось добродійних рухів – віддавати, допомагати, ділитися. Тоді, можливо, з’являться якісь нові додаткові сили в тих, у кого їх нині не стає.
Розмовляв Олег Гнатів, фото Ростислава Шпука