fbpx

З Краматорська міни летіли з "вітаннями", – десантник Микола Якуб’як

Суспільство 17:55, 09.07, 2014

Днями після трьох місяців служби у Житомирській 95-ій окремій аеромобільній бригаді додому в Дору, що біля Яремче, повернувся Микола Якуб’як.

Удома хлопця чекала одинока хвора мати, інвалід І групи. Власне, саме тому Миколу і відкликали з армії.

Його призвали до війська 25 березня як військовозобов’язаного. Микола у 2007-2008 роках служив в 79-му аеромобільно-десантному полку, що в Миколаєві, тому взяли у десантники – в 13-ий десантно-штурмовий батальйон.

Історія Миколи – одна з тисяч подібних. З цих розповідей звичайних хлопців складається епос про важке народження нової української армії – всупереч безладу в штабах і недолугості уряду, попри саботаж і зрадництво.

"Нас запевняли, що видадуть бронежилети, новий однострій, черевики, – розповідає військовий, – але все прийшлося купувати за власні кошти. На жаль, обіцянки так і залишилися обіцянками".

Після двох тижнів перебування у казармах в Житомирі батальйон передислокували до Херсона. Жили в наметах, займалися конвоюванням автотранспорту на Арабатській стрілці (прикордонний блокпост з Кримом – ред). Із закриттям поста військова колона із трьохста машин переїхала у зону бойових дій – в Добропільський район Донецької області.

 

Бойове хрещення

На Донбасі українським військовим довелося нелегко. "Допоки не було зведено та облагороджено табір, – продовжив десантник, – приходилося жити і ночувати на вулиці. Навіть обіцяних спальників та кариматів не видали, тож стелив гілля та бушлат, щоб не спати на сирій землі. Годували сухпайками, сухарями, тушонкою 1983 року випуску".

Мешканці Донбасу, за словами Миколи, у більшості лояльні до військових. Чимало з них допомагають харчами й водою… Втім, вистачає і таких, які кленуть військовиків, називаючи карателями, бандитами. Згодом стало ще "веселіше" – почалися обстріли укріплень, локальні перестрілки й бої. "Тоді навіть ці нечасті перестрілки для багатьох із нас здавалися справжньою війною, – пригадує Микола Якуб’як, – але, як виявилося, реальні бойові дії нас очікували попереду". 

 

Пекло Карачуна

Справжня війна для Миколи та його побратимів-десантників розпочалася із 27 травня після переїзду на гору Карачун.

Карачун  гора поблизу міст Слов'янськ та Краматорськ Донецької області України. Висота гори складає 167,6 м. У 1976–1979 роках на Карачун-горі був побудований телерадіопередавальний центр зі щоглою висотою 222 м. Стратегічно важлива точка для контролю над місцевістю. За висоту тривають постійні бої між армією і терористами з ДНР і ЛНР. Внаслідок обстрілів 30 червня телевізійна вежа впала.

Не встигли вояки освоїтися на новому місці дислокації, як першої ж ночі потрапили під мінометний обстріл. "Стріляли, зі слів наших командирів, із самохідної артилерійської гармати 2С9 "Нона" з боку Слов’янська, – розповів дорянський десантник. – Цю гармату дещо раніше терористи відібрали в українських військових". На щастя, хлопці мали надійні земельні схованки, які напередодні викопали екскаваторами та накрили колодами, зробивши своєрідні тунелі-укриття.

Перші дні на Карачуні запам’яталися не тільки постійними обстрілами, а й побутовими труднощами. Якщо до сухпайків військові більш-менш звикли, то  брак води став серйозною проблемою для солдатів. "Щодоби кожному бійцю видавалося тільки 1,5 літри води, – пригадує Микола. – Цього не вистачало навіть для пиття, не кажучи уже про гігієнічні потреби. Тож приходилося для миття та прання збирати дощову воду". Їхати в населений пункт по воду було дуже небезпечно. Та через кілька днів пробурили артезіанську свердловину, встановили польову кухню.

Найстрашніше було, пригадує Микола Якуб’як, під час ранкового півторагодинного зенітно-мінометного обстрілу їхніх позицій, який терористи одночасно вели зі Слов’янська та Краматорська. По місцевому краматорському радіо оголошували "вітання": "Добрий ранок, карателі на горі Карачун". "І буквально через тридцять секунд після такого "вітального повідомлення", – каже десантник, – починається шалений обстріл. Тоді повністю зруйнували польову кухню, перебили два розтяжних троси телевежі (яку згодом терористам таки вдалося звалити – ред.). На щастя, з солдатів ніхто не постраждав, вчасно всі сховалися в укриття".

Згодом із десантників сформували групу швидкого реагування, яка безпосередньо займалася конвоюванням, зачисткою або знешкодженням ворожих блокпостів. До цієї бригади увійшов і Микола. 

Однією із операцій було захоплення блокпоста сепаратистів біля села Селезнівка. Її планувалося провести швидко, але не склалося. Терористи організували сильний опір: з крупнокаліберної снайперської гвинтівки калібру 12,7 мм застрелили двох бійців – командира I батальйону та військового контрактника. Поранення отримали з півсотні бійців. Усе це відбувалося на очах Миколи Якуб’яка.

"Військовому командиру не допоміг навіть бронежилет 5-го класу, – ділиться невеселими спогадами десантник. – Куля пройшла навиліт, прошивши дві пластини якісного захисту. То що ж тоді говорити про нас, простих солдатів, які в найліпшому разі мали броники третього класу".

 

Служба, дружба і правда

Що рятує насправді в бойових умовах – це чоловіча дружба, каже Микола. "Ця дружба між простими содатами, напевно, найчесніша та найвірніша, коли рятуєш побратима, таке, повірте, не забувається".

У стосунках з командирами солдат такої близькості не зауважив. "Спілкування з командирами обмежувалося їхніми наказами та командами, – зауважує військовий. – Про всі події ми дізнавалися з телефонних дзвінків рідних та Інтернету". Чимало молодих хлопців зверталися до командирів із зізнанням, що їм страшно убивати людей. У відповідь чули строге: "Нічого, переживеш!"

Є й інші проблеми з керівництвом. Так, усім, хто брав участь в АТО, обіцяють статус учасників бойових дій. Та до сьогодні у військовому квитку Миколи Якуб’яка такого запису немає…

Загалом, ситуація на Сході вкрай складна, каже солдат. ЗМІ не передають тої напруги і трагічності. Можливо, це робиться, щоб не сіяти паніку. Але, на переконання солдата, громадськості таки треба знати повну правду про війну на Сході.  

Незважаючи на сімейні обставини, Микола Якуб’як готовий у будь-який момент повернутися назад до бойових побратимів. Навіть про всяк випадок всі свої речі залишив військовим друзям. "У мене вже є невеличкий досвід ведення військових операцій, – зауважує дорянин, – тож як морально, так і фізично я готовий повернутися на передову".

 

Олег ДЗЕМ’ЮК

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: