четвер, 17 серпня

Буковинське око: історії довкола карпатського озера

Андрій Мельничук Організатор трьох "Черемош-Фестів", сотень походів, екскурсій та атракцій.
Є в селі Яловичора, яке на межі Прикарпаття і Буковини, у витоках Білої Ріки, легендарне гірське озеро, яке називають Буковинським або Карпатським оком.
Озеро Буковинське око, село Яловичора (Верхня). Озеро Буковинське око, село Яловичора (Верхня).

Шостого серпня дзвонить мені з "міського" номеру якась жіночка, накручена, схвильована. Діти її з дядьком поїхали на озеро Буковинське око, вона не може ніяк до них додзвонитися. Того дзвонить до мене.

 А я тут до чого? – а до того, що вона загуглила "Буковинське око", знайшла одразу мій текст – я колись на озері був, щось про нього писав, – а заодно і номер. Окрім мене, жіночці нема до кого звернутися.

Щоб вийти в топи за запитом "Буковинське око", не треба особливої пошукової оптимізації – всього 11 300 згадок; для порівняння – "гора Говерла" – 120 000. Достатньо взагалі що-небудь написати.

Половина текстів про Буковинське око починається із ліричної замальовки про "теру інкогніту", що "ви полюбе тут не були" – але в нас з Іваном Ониськом (той, що простобосо) був інший початок.

Саме на повіці Буковинського ока ми вирішили припинити до того спільний похід витоками Черемошів – я вибирався через Устеріки на Верховину, він через Шипіт на Путилу. Вже не пам’ятаю, чи він, чи хтось інший пізніше розповідав про священика в Шепоті, з двома подарованими джипами – там річка Сучава петлю робить, на маленьком плоту він відправляє на румунський бік цигарки, річка робить закрут, повертає йому на плоті запчастини до джипів.

В Нижній Яловичорі всі троє мешканців, яких ми зустріли з Іваном, сяяли, як налисник, – в їх забутому Богом і людьми селі сталася новина: в озері Буковинське (воно ж Карпатське) око сплив потопельник – чи то лісник, чи з тих, кому всі ці рубки не подобаються. При тому сплив не сам, а з рубцаком каменів за спиною – якось в цих краях і людські, і фізичні закони зле працюють. Люди радісно ділилися з нами цією новиною – що лісник, що потопленік, ще й з камінням за спиною – і якщо раніше туристи не, то зараз точно поїдуть.

В Нижній Яловичорі зовсім погано зі зв’язком. Навіть якщо знайти номер телефону, ще треба зловити абонента в момент, коли він вилізе на сигнальну смереку запускати на повітряному змієві телефона. В сусідній Сараті з тим простіше – в них є РЛС "Памір".

РЛС Памір Сарата

Тут цього літа Джамала кліпа знімала, але був такий туман, що все одно нічого не було видно. І от тут є зв'язок, румунський, правда.

Кліп знімали у цій трубі.

РЛС Памір

Горяни в Сараті ображені на путильську газету за цю смереку (замість зв'язок провести), а у Яловичорі – на Христину Тимофійчук з її статтею "Чом ти так ростеш далеко...", в якій авторка, відповідно до стандартів чесної журналістики, написала, що бачить.

Але ж кожен, хто був у Карпатах, знає, що не можна писати, що бачиш, а писати треба те, що ввижається. Бо тут люди дуже швидко ображаються. Щоб потім скалкою в Оці Буковинському з рубцаком грибів не спливати. Або то буде одноразова журналістика – після одного такого правдо-руба дерево-руби відмовляються з наступними виходити на контакт.

Карпатське Буковинське око

Пишу через фейсбук Христині, вона дає телефон одної з героїнь своєї публікації, але із зауваженням "мене там не згадайте ніде, мене там не дуже люблять". Бо якщо згадати, певно, нижньояловичоряни самі знайдуть і дітей, і дядька, лиш то може не піти їм на користь.

То хтось, але не Іван і не Христина, розповідали, як якось в ці краї викликали тоді ще мі-ліцейського бобіка, по якомусь дєлу. То місцеві активісти там, де дорога над прірвою, скликали толоку. На схилі вище зрізали-обкорували смереку, розчистили жолоб, щоб смерека безперешкодно летіла, на вузькій дорозі загородили проїзд каменем. Коли бобік сперся перед каменем – "з Богом!" – спустили смерековий таран просто в букви "Мі". Активісти прорахувалися – смерека попала якраз між дверкою і ґрунтом. Бобік захитався, на дорозі втримався, більше сюди не приїхАв.

Яловичора

Дзвоню я до стурбованої жіночки, диктую номер (есемес на домашній не відправиш). 

У Нижній Яловичорі – роздоріжжя на нижчезгадуваний Шепіт і Перкалабу, але прикордонної застави ні в цьому, ні в якомусь іншому місці біля Білого Черемошу (на відміну від Черемошу Чорного) немає. Прикордонники, тим не менше, трапляються. Коли ми тоді, в жовтні 2014-го, з Іваном вписалися на полонині Томнатик під "Паміром", сушили шкарпетки біля пічки, багато чого від вівчарів наслухалися: 

- як прикордонники, коли зовсім зголодніються, починають перевіряти у вівчарів документи, допоки їм не вділять шматок сиру;

- що в румунських погранців собаки – й ті виглядають вгодованішими,

- але сваритися ні з одними, ні з іншими не варто. Якось з нашого на румунський бік втекли коні, але Бог зробив так, щоб звідти сюди приблукали бики. Домовлялися про status quo погранці через комендатуру. А в далекому (здається) 1994 останні з породи сторожових солдатів на "Памірі" поїхали пити в Шепіт через перевал Семенчук. Впав сніг, машина застрягла в заметах. Як’ будете підніматися від Сарати на "Памір", побачите хреста, а ще одному, що таки доліз до тепла, потім відрізали ноги.

РЛС Памір Сарата

Ще можна пробувати їхати везти сігарєти просто в Румунію (якщо в цей момент погранці будуть їсти сир на полонині Томнатик). Вівчарі розказували історію, де ЗІЛ-131, повністю гружЕний блоками сігарєт, протаранив залишки огороджень на кордоні; з того боку його вже чекали. Гроші взяли, ЗІЛ спалили, всі довольні.

Але то не кожному так можна, комусь можна тільки на високій полонині вівці пасти.

****

Ромко Печіжак помітив, коли ми їздили в квітні 2014 на Памір грати під куполом "Паміру" на дримбах: дивишся на ізолінії радянської топографічки на кордоні Румунії і республіки-Сарати  ландшафт одинаковий, а ізолінії – різні. То все, щоб шпійона заплутати.

Яловичора

Істерична жіночка тим часом відзвонилася, що діти знайшлися і що все добре, а я маю кілька слів про саме Буковинське-Карпатське око сказати.

На озері – важкий пліт з намоклого дерева, витримує лиш два чоловіки. Дошка-весло і палиця-штуркалка, завдовжки кілька метрів, на середині озера дна ним не намацаєш. Хоч озеро добряче заросле, складається враження, що зовсім мілке.

Колись була стежка попри озеро на Плоску-Путилу, але деградувала.

Береги озера прибирають від сміття (коли ми якось вертали від озера, зустріли чоловіка, відповідального за порядок, здається, що від лісництва). Там є кілька альтанок, поруч будиночок (зачинений) і декоративна курна "колиба" – в такій сміливо можна зустрічати Новий рік, але ліпше прийти за кілька днів "запекати", щоб не святкувати в альтанці.

Яловичора Буковинське око

У звязку з останніми подіями є ще легенда про поляків.

Поляки вирішили святкувати тут Новий рік (колиба була зайнятою), тому таборували на великій поляні поруч. Розпалили багаття, почали танцювати свої національні мазурку, полонез і краков’як. Лід розтопився (поляна – то ж Карпатське око) – і казка наша мала печальний для поляків кінець.     

КОМЕНТУВАТИ