Хоча насправді день народження Леніна завтра, а вчора – Гітлера. Тобто сьогодні ще більший день – "велике середньоарифметичне".
А от саме вчора почала проявлятись потойбічна еманація з впливом на фінал конкурсу МАН з літератури: журі накрило таке провидництво, яке безпомилково штовхало його членів на початку вирішального конкурсного дня фотографувати саме тих, хто згодом ввечері виявляться переможцями, і тільки їх!
Прізвища майбутніх переможців спостережливі чутливі юні конкурсанти зафіксували вдень на підставі балансу уваги з боку журі. Результати підтвердились на 100%.
На причину такого стану непрозоро натякнув сайт МАН: розділ "Про МАН" починається "промантично", з того, що вони досі ніяк не надякуються СРСР, який їх заснував "у 1939 р. відповідно до звернення Академії наук СРСР щодо посилення шефства над дитячими науковими організаціями. Академією наук УРСР була прийнята Постанова про шефство над Київським Палацом піонерів з питань роботи з талановитими дітьми і молоддю…" і далі – довго в світлих деталях про саме той період, коли СРСР вже дострілював кращі мізки, які знайшов в Україні, – українське відродження. Тобто спрацював по чистому, "піднімав науку" з чистого листа.
А завершує захват власного сходження такий застійний перловий суперлятив: "Вагому роль у розвитку МАН відіграє Указ Президента України № 927/2010 від 30.09.2010 р. "Про заходи щодо розвитку системи виявлення та підтримки обдарувань і талановитих дітей та молоді", який активізував процес формування мережі регіональних академій наук учнівської молоді" – тут вже йдеться про президента-науковця Януковича.
Декомунізація – це не просто пам'ятники догори ногами під землю, це перш за все дефальшизація.
І от люди з партзвітним стереотипним текстом на обкладинці оцінюють роботи нового покоління за критеріями "неповторність" та "оригінальність". І природно виходять від протилежного – судячи з результатів, підходів і відходів.
Мало того, виявляється, що їхній "батя", президент МАН з 2000 р. і досі, – той самий Станіслав Довгий, колишній член "За ЄДУ" (які колишніми не бувають) і батько гречконосця Лесика Довгого. Може, саме тому з годуванням дітей-переможців у фіналі вийшло не дуже гречно, тобто якось "баландово"?
Моторошні люди, "неубієнність" яких, потрібна тільки їм самим, неспівмірно вбиває щось потрібне всім іншим.
Вікіпедія наголошує, що у квітні 2010 року депутат С. Довгий голосував за ратифікацію угоди Януковича – Медведєва, тобто за продовження перебування ЧФ Росії на території України до 2042 р. А нинішньому віце-президенту Бахтьяру саме Янукович вділив звання Героя України. Відібране у Бандери?
Біда фіналу конкурсу – не в "переможцях", оцінка творчості – це взагалі часом справа не людей, а часу, який теж вміє бути ще суб'єктивнішим за людей. А в тім, що діти, які вже встигли написати наукові роботи, зіштовхнулись з несприйняттям, неможливістю довести, довиявити, їх просто "виштовхували" зі своєї уваги як беззмістовне. Натомість чомусь конкурсанти, що захищали російською роботи з української літератури, отримали перші місця. Члени журі заочно посоромили Іздрика (який зробив для розвитку сучасної літ. більше, ніж ціла галузь "компетентних" інституцій), покривились на Жадана – "поганий приклад", пораділи текстам-номінантам у стилі Донцової, порадили "читати класиків, а не сучасників". Тобто вигрібати витоки, а не проявляти особливості.
Комісії, суди і вся арбітражна функція – це наша Довго-коренева біда, що, як фортечний рів зі слизом на внутрішніх стінках, топить будь-які зміни на підступах. Такі ж комісії, такого ж походження, тими самими методами судять, тобто "міркують", не вбачаючи злочину в ахметовському серіалі "Не зарікайся", легітимізуючи сепаратизм. Щоб не зарікатись, бо мало шо, а раптом…
Журі МАН виявилось черговою комісією, яка "легітимізує" абияке, за одній лише їй видимими і зрозумілими критеріями, тільки на відміну від кіно – з конкретними постраждалими і своєрідними переможцями. Бо якщо міністерство освіти заклало можливість такого випробовування своїх сил для дітей, відволікло від підготовки до екзаменів та ЗНО на користь творчої чи наукової роботи, то воно повинно забезпечити якість оцінювання, щоб не залишити єдине почуття втраченого часу – в абітурієнтський період, коли той час найщільніший і чи не найбільше важить у житті. Інакше міністерство стає розплідником мережі дитячих "травмпунктиків".
Змінюються міністри, а за крок убік – ті ж локальні бункери окопаного "заЄдузму", який завжди на підхваті, підсиджує, підпилює, не проявляється, але й не відпускає. Як неопізнаний вірус, який безрезультатно лікують не тим, бо мімікрує, виявляється не своїми симптомами. І ми залишаємось там, де були, тільки в чимраз меншій кількості.
Шановна Лілія Гриневич, ви перед фіналом звернулись з привітанням до учнів. Ви знали, на що ви їх благословляєте, не розмінувавши старе поле? Вони повертаються зневіреними, з відчуттям, ніби відпрацювали у масовці для прикриття. В роботі ж з дітьми навіть поразка повинна заохочувати, а перемога – окрилювати, а не робити співучасником змови. У заохоченні – суть педагогіки. Просто змініть щось на подальше. Якщо нІколи – поміняйте цих дітей місцями з журі, вони – тямущіші.