Чудо, що ми не звалилися за 2,5 роки під пресом Росії.
Чудо, що працюють АЕС, їздять потяги. А кількість вагітних, яку я бачу останнім часом, не відображає рівня колапсу в головах співвітчизників, – і це теж чудо!
Чудо, коли зустрічаєш стільки людей, готових пожертвувати останнім заради країни. Чудо, тому що більшість нічим жертвувати не хоче. Вона просто чекає пайки, яку приймає покірно з будь-яких рук. Чудо, коли таке вживається поруч.
Чудо, коли при нашій розваленій системі підготовки спортсменів Україна умудряється взяти якісь медалі на Олімпіаді.
Чудо, як одні і ті ж люди закохуються в чергового "героя", а через кілька місяців його проклинають. Не менше чудо, що багато хто зумів зробити це за 2,5 роки неодноразово.
Чудо – це наші красиві жінки, яких не цінують наші мужчини. А вони все одно їх сліпо люблять. Ну хіба ж це не чудо?
Чудо, що в Чорнобильській зоні розцвіло життя, багато там живності розплодилося, хоча багато хто вважав, що там будуть жити тільки мутанти.
Це і є квінтесенція наших 25 років – життя пробивається крізь асфальт, як би його не заганяли вниз тупістю, жадібністю, радіацією чи ще чим-небудь "надто людським".
Чудо, що ми живемо в дуже фартовій країні. Ми – канатоходець, який в дошку п'яний іде по розгойданому тросу в бурю, регоче над собою і світом, робить кульбіт, витягується на одній нозі, випиваючи з горла. Світ час від часу завмирає від жаху, а потім чує невиразне: "Усьо в порядку, падаємо".
І ось, коли я дивлюся на ці 25 років, які пролетіли так швидко, як летять наші життя, то питаю себе: хіба ж це не чудо? Хіба не чудо жити в абсолютному гівні і не втрачати віри в краще? Це якраз справжнє чудо, і саме воно дає надію на краще майбутнє у наступні 25 років. Саме ці незламні, не втомлені, не розчаровані люди, які наче ті жабки місять своїми лапками український "чорнозем", готують Україну до того моменту, коли чудо виживання закінчиться і почнеться чудо розвитку.
З Днем Незалежності України, зрадофіли і переможці!