Не більше як півроку тому українці активно обговорювали ситуацію в одному з російських міст під час святкування Масляної. Усі пам’ятають млинці на лопаті і паркан по периметру для стримування натовпу. Усі пам’ятають величезну хвилю мемів і карикатур за мотивами кількох красномовних світлин, опублікованих в мережі. Користувачі не втомлювались розписувати цілі твори на тему людської гідності, російського менталітету та, скажімо прямо, суспільного жлобства північних сусідів. Який же шок, обурення та відразу викликали в душах вишиванкових патріотів згадані світлини, де гостям вуличного святкування, наче худобі, кидали млинці. Чимало українців тоді навіть мимоволі протиставляли два сусідніх народи, мовляв, українці ніколи б до такого не опустилися, згадували Революцію Гідності, Майдан, де панували взаєморозуміння, взаємопідтримка, прагнення допомогти та суцільна громадська ідилія. І все б у нас, українців, було б добре, якби не банда Януковича, бо ж у нас є гідність, самоповага і прагнення до цивілізованого життя…Та й не може нація, коріння якої сягає сивої давнини, а культурні здобутки мали вплив на подальший розвиток не те що Європи, а й цілого людства, уподібнюватися до голодного стада "потребителів"…
А кілька місяців тому, наприкінці липня, ми, українці, мали щастя спостерігати за роздачами гречки та інших харчів у Чернігові під час передвиборчої кампанії. Тоді, безперечно, кожен свідомий галичанин засуджував таке зухвале порушення виборчого законодавства, засуджували продаж голосів за "проднабір", знову ж говорили про гідність, самоповагу, високі європейські цінності і бла-бла-бла. Чимало з нас, західняків, таврували стадне шикування в черги за кілограмом крупи. І кожен щирий патріот та християнин (а таких на Прикарпатті більше 100%, не інакше) тоді, мабуть, подумки сказав: "Та я б ніколи… це нижче моєї гідності"…
Але й у двері інтелігентського Станиславова постукала виборча кампанія… І постукала вона не з порожніми руками, як і заведено в порядному українському суспільстві чесних простих людей. І звісно ж, кожен з вас, любі прикарпатці, лоба перехрестить, та на Євангелії святім поклянеться, що й голосу продавати не буде та по совісті вибір робитиме, а що вже гонор та гідність на жодні подачки від олігархів не проміняє, то й руку на відсіч дасте. І не було б у цьому жодних сумнівів, якби волею випадку я не стала свідком такого собі "родинного свята".
В одному з дворів у спальному мікрорайоні міста святкова атмосфера – лунає музика, триває розважальна програма для дітлахів, двір замайорів емблемами однієї політичної партії. Ще за кілька хвилин до початку дійства перед наметом, у якому в будні дні роздають газетки, а нині – безкоштовну солодку вату, сформувалася кількадесятметрова черга любителів халяви, ой, перепрошую, носіїв незламної гідності. На підступах до намету діти, мами й тати, бабусі з дідусями, тети й дядьки, вуйки та вуйні, стрийки та стрийні, нанашки та всі родичі гарбузові злилися в екстазі демонстрації незламності людського духу перед спокусою не видерти з намету убогий, зате безкоштовний, шматок цукрової вати. Нарешті! Нарешті громадяни сусідньої північної держави матимуть змогу дати відповідь на усі насмішки, через які вони натерпілися взимку. Та ще згадаєте такі потрібні в цивілізованому суспільстві речі, як обмежувальні паркани для голодних і тих, що прагнуть дешевих видовищ.
Ні, панове, це зовсім не смішно. Це сором. Неймовірно прикро за те, що середньостатистична франківська родина, вочевидь, не може собі дозволити просто купити дитині солодощі, коли дуже хочеться, а змушена ощасливлювати своїх дітей в період виборчих перегонів таким способом. Прикро, що така дрібна перспектива, як обшарпаний шматок дитячого десерту за лічені хвилини змушує людей, наших добрих і порядних сусідів, забути про свої принципи, гідність, самоповагу та проявити стадні тваринні інстинкти, перетворюючи чергу на штовханину, з’ясування стосунків, епіцентр гніву та хамства. Моторошно, що учасниками цього хаосу та свята халявної цукрової вати є мешканці того ж самого міста, де кількома днями раніше урочисто, зі сльозами на очах та тужливою музикою відкрили перший в Україні музей Небесної Сотні. Страшно, що через місяць ці люди голосуватимуть на виборах до органів місцевого самоврядування, а ще через два місяці хапатимуться за голови і критикуватимуть тих, кого вони обрали своїми представниками, нарікаючи на непорядність, казнокрадство та й загалом стандартний набір "зради".
Спостерігаючи за тим, що відбувалося, я чітко усвідомила, що будь-яка влада є віддзеркаленням суспільства, що жлобство в кокошнику і жлобство у вишиванці є однаковим жлобством і воно непереможне доти, доки вата буде в людей в головах. Переконалася я і в тому, що поки виборців цілком задовольнятимуть такі форми і методи ведення агітації, марно сподіватися на нову якість політики, на нову якість підходів до управління та державотворення.
Не хочу коментувати тут дії окремих суб’єктів виборчих перегонів, бо йдеться мені наразі не про це. Спокійно спостерігати за тим, як деградує суспільна думка і як зміщуються пріоритети моїх співгромадян в бік всілякої халяви – вати, стаканчика шампанського чи гречки, – неможливо. Жодна революція, жодна реформа, та й навіть жодна війна в житті нашої країни нічого принципово не змінить, поки не відбудеться революція в головах. Чомусь страшно уявити, що ж іще має з нами статися, щоб врешті українці змінили свої цінності та принципи, щоб хоч на 10 відсотків ми мислили глобально, на перспективу, а не категоріями передвиборчої продуктової халяви… щоб мислили… Бо саме процес мислення в першу чергу відрізняє нас, людей розумних, від інших живих організмів. Над цим і працюймо.