На столі в комі лежить людина. У сусідній кімнаті триває консиліум лікарів: вирішують, що з пацієнтом робити далі. В коридорі хвилюються родичі. Вирішується доля людини. Якщо вона помре сьогодні, то це створить проблеми для всіх. Для лікарів, для родичів і взагалі для світу. Тому сьогодні вигідно підтримувати людину на штучному диханні.
Поки вона дихає, лікарі і родичі вирішать, як оптимізувати ризики. Хтось пропонує взяти органи на донорство і заробити на цьому грошей, а вже потім тільки відрізати людину від штучного дихання.
Інші – гуманніші, вони відчувають певну симпатію до цієї людини і кажуть, мовляв, нехай поки що полежить, а раптом одужає.
Треті кажуть, що можна застосувати нові медичні технології і за допомогою шоку вивести пацієнта з коми.
Врешті-решт, всі зійшлися на думці, що потрібен час, аби подивитися, що буде далі, бо якщо людина помре, то постраждають усі. Почнеться така боротьба за її спадщину, що в ній постраждають і лікарі, і родичі, і всі довкола. Тим більше, що в лікарні повно важких хворих, і всім потрібні ліжка і дорогі ліки.
Тому наша людина не помирає. Поки що вона житиме. Її перспективи прямо залежать від того, як довго вона буде в комі. Що довше – то більшою буде спокуса відключити її від апарату штучного дихання і пустити на донорські органи. Тим більше часу лікарі і рідня матимуть, аби мінімізувати ризики від її смерті. Однак якщо хімічні реакції в тілі людини запустять її мозок і він прокинеться, то людина матиме шанс почати все заново.