п'ятниця, 18 серпня

Думки Естонії про Україну, ЄС і Росію

Віктор Загреба Блогер, громадський активіст, засновник ініціативи "Vision Zero для України", випускник Програми ім. Фулбрайта
Захід не допоможе Україні у військовому сенсі – не введе свої армії на нашу територію. Або ми захистимо країну самотужки, і тоді нас будуть поважати у світі і підтримувати на шляху реформ. Або не захистимо, і тоді нам поспівчувають і житимуть далі. Максимум, на що можна розраховувати, – допомога з розвідкою, військовими радниками, технологіями, озброєнням.
В останній тиждень серпня Університет Тарту організував літню школу для 30 молодих українців – студентів, аспірантів і нещодавніх випускників у сферах соціальних та політичних наук. Крім корисних лекцій про шлях Естонії і цікаві теоретичні концепції, було організовано пізнавальні візити і зустрічі з політиками і урядовцями. Серед них була й зустріч з президентом Естонії Томасом Ілвесом в його офісі в Таллінні, а також з депутаткою Європарламенту і експертами оборонного відомства.
 
 
Я занотував деякі думки і тези, які звучали на цих зустрічах. Багато чого нібито очевидно, але все-таки це погляд ззовні, тому він цікавий. Наші естонські друзі перебувають всередині Євросоюзу, але водночас, як ніхто інший, добре розуміють нашу ситуацію, співчувають і хочуть допомогти. Естонський народ не так давно сам пройшов через жахливий терор, тривалу окупацію і нищення нації з боку їхніх "східних сусідів", і тепер дуже боїться того, що ця "зовнішня політика" Росії відновлюється вже у 21-му столітті. 
 
Прошу зауважити, що це не є цитати президента чи інших політиків, це лише мої узагальнення з усіх зустрічей:
 
  • Тепер, під час і після військової агресії Росії, Україну можна вважати сформованою політичною нацією. Нації створюються у війнах. Це сумно усвідомлювати, бо гинуть люди, але це так.
  • Молоде покоління українців повинно перебрати справи від старших політиків і урядовців. Для старшого покоління уряд – це молочна корова, а не спосіб служіння. Поки ці люди будуть в кабінетах, Україна не має шансів на успіх.
  • Реформування України треба почати зі створення абсолютно нових безпекових інституцій (спецслужб). Нинішня СБУ наскрізь просякнута агентами ФСБ, а відтак неефективна і зрадницька. Також важливо створити оновлені міністерства фінансів і закордонних справ і найняти туди нових молодих людей із західною освітою.
  • Важливо облишити практику, коли всі призначення у виконавчій гілці влади робляться на політичній основі. Найнижчими політичними посадами мають бути міністр, його заступники і радники. Далі вниз – кваліфіковані державні службовці. Практика, коли при зміні правлячої верхівки змінюються всі працівники міністерства, аж до прибиральників, – хибна і неефективна.
  • Президентські системи врядування завжди зазнають краху або скочуються до диктатури. Єдиний виняток у світі – США. В Європі немає успішних демократичних країн з президентською моделлю урядування. Тому Україна теж не має орієнтуватися і сподіватися на модель влади з сильним президентом.
  • Західна Європа ставиться і буде ще довго ставитись до України і до інших сусідів як до нездарних дурників, яких треба всьому навчати. Вони досі так ставляться до країн Балтії, хоча ті вже 10 років в Євросоюзі.
  • Захід не допоможе Україні у військовому сенсі, не введе свої армії на нашу територію. Або ми захистимо країну самотужки, і тоді нас будуть поважати у світі і підтримувати на шляху реформ. Або не захистимо, і тоді нам поспівчувають і житимуть далі. Максимум, на що можна розраховувати, – допомога з розвідкою, військовими радниками, технологіями, озброєнням.
  • За минулі місяці – від квітня до серпня – українські збройні сили здійснили диво, в дуже короткий час наростивши свої потужності і ефективність дій. Військові експерти на Заході вражені цією швидкою трансформацією. Бо ще станом на весну в України практично не було дієвої армії, а зараз світ бачить цілком серйозну організовану оборонну силу, з якою нелегко впоратися навіть Путіну. Україні треба продовжувати в тому ж дусі і піднімати обороноздатність армії вже по ходу війни.

 

 
Автор дякує організаторам літньої школи в Естонії – Center for EU-Russian Studies в Університеті Тарту та Міністерству закордонних справ Естонії, яке профінансувало програму.
КОМЕНТУВАТИ