Щоб десь зарити яму – треба десь її вирити. Неписане правило всіх комунальників. Думаю так собі, дивлячись на залишки асфальту під вікном. Напевно, моє життя доволі безтурботне (коли хвилюють робочі будні інших людей). Також думаю про рейсових водіїв, які лише на перший погляд мають простір для руху, а насправді є залежними від станцій і пасажирів на них. Про провідників швидкісних поїздів, котрі вранці сортують брудну білизну і погрожують тим, хто загубив чайну ложечку чи запраний вафельний рушничок. Покинути звичну зону комфорту і поринути в невідоме. Максималізм молодості чи виваженість зрілості. Не знаю. Але знаю точно, що не жалію за жодною зміною, що сталась в моєму житті. Воно ж так не буває фист зле, аби на добро не вийшло – фраза чоловіка з франківського базару врізалась в пам'ять. Ми ніколи не знаємо, коли лінії нашого життя перетнуться з лініями не нашого. Тому бути таким, яким би гордилася мама, – добре повсякчас.
Також добре, коли вікна виходять на західний бік. Кінець дня, щоразу інший, і навіть коли твій день такий, як вчорашній і позавчорашній, – заходи сонця неповторні. Починаю розуміти фразу «художник від Бога». Хто як не Він міг би так вдало розфарбувати цей світ, встигай тільки помічати відтінки.
Коли я була на морі, мені дуже хотілося щодня фотографувати заходи сонця. А по приїзді додому створити таку собі видрукувану карту південного сонця. Десь на третій вечір я зрозуміла, що з того нічого не вийде. Бо не вміє техніка фіксувати те, що створено природою, і я не вмію. І не варто. Бо тепло, яке давалось очам і тілу, не відчуватиметься на клаптику паперу саме так, як хотілось би. Так само жодна соціальна мережа не замінить мережива реальних переживань і відчуттів. А вечір у парку під акомпанемент комарів кращий за вечір, проведений наодинці з серіалом. Дивно, бо всі значні усвідомлення прийшли не в часі навчання-читання, а в значно простіший спосіб. В час споглядання природи, в собі і довкола себе.
Одне з недавніх усвідомлень, що місто без водойми – це як квартира без ванної кімнати. Жити, звісно, можна, але усвідомлення того, що в когось дві ванних кімнати, таки бентежить. Так, це я про Крим. Який мені, жительці гірських країв, ніколи не належав, але який був тією ванною кімнатою, в якій можна було розслабитись. Яка, хай була і не в належному стані, але все ж була нашою. Тепер замість солоної води маємо такі ж сльози. І варто виплакатися, доки ситуація сумна заміниться ситуацією радісною. Зрештою, і сльози, і посмішка – в нас самих. А наші Бистриці – подвійне море, яке, як і всі моря, варто поважати і прибирати. І можна з сарказмом закидати, що наші річки маловодні, але поки вони ще наші, до них варто час від часу навідуватися. А літній день сприяє цьому якраз.
А ще літній день сприяє усмішкам. Якщо думати песимістично, то посмішка – така собі розкіш, призначена комедійному серіалу, вимушеній фотографії. Ще можна посміятися з кимось і над кимось. Посміхатись просто-просто можуть діти, які не соромляться чорних молочних зубів, розбитих колін. Чи старші люди, які уже достатньо повільні в рухах, щоб помітити світ навколо і усміхнутись йому. Старі бабці, які попри хворі ноги завжди поспішають, щоб не відставати від життя, чи щоб воно не відстало від них. Несуть з тих же ринків величезні клунки, часом моляться під ніс, часом наспівують, і навіть коли запекло торгуються і переконують когось у чомусь, не виглядають злими. Навпаки, викликають усмішку, попри те, що всі ми знаємо – з старості сміятися не варто.
А ще виходить, що час написання статті дорівнює часу ремонту каналізації. Оскільки яма під вікнами повільно заривається, і мимоволі на обличчі виникає посмішка.