fbpx

Good Night, and Good Luck!

Суспільство 10:30, 16.06, 2014

В Україні «істинна картинка реальності» є зараз надто приголомшливою і жорстокою... Але вона водночас і витвережує та застерігає від повторення помилок.

«Можливо, моя промова нікому не буде корисною. Можливо, коли я її закінчу, мене звинуватять в тому, що я виношу сміття з хати… Втім, складні хитросплетіння телекомпаній, рекламних агенцій і спонсорів від моїх слів не постраждають. Моє прагнення і, певно, мій обов’язок, поговорити з вами про те, що відбувається з радіо і телебаченням», – з фільму «Доброї ночі і удачі!» ©

Стрічка новин у Facebook минулого тижня рясніла привітаннями журналістів один одному з професійним святом… Побажання добра, натхнення, творчих звершень, гострого пера, добрих новин… Теплі слова, приємні спогади… А серед цього різноманіття вітань на очі мені потрапили фото, де голова обласної державної адміністрації та голова обласної ради нагороджують редакторів і журналістів… Одна з журналісток у FB так і написала — «нагороди від влади»!
А я передивилась фільм «Доброї ночі та Удачі!»…  Пригадала, як кілька років тому, власне напередодні Дня журналіста, була причетна до організації круглого столу «Влада і журналісти», де ми і дивились «Доброї ночі…» Дискутували тоді довго. Сперечались, якими саме мають бути стосунки влади та мас-медіа, для чого представникам влади лояльні «ручні» журналісти, як саме ця лояльність «купується»… Як власники медіа мають реагувати на конфлікти між журналістом і представником влади…
Здається, що це було зовсім недавно, а насправді минуло кілька років. Я вже третій рік мешкаю на іншому континенті, дивлюсь не франківські, а нью-йоркські новини. Довший період майже не цікавилась новинами з України. Так, переглядала стрічку на якомусь інформаційному сайті, і все. До листопада минулого року… Тепер часто примушую себе вимкнути комп'ютер і лягти спати, бо синочок прокидається рано і йому байдуже, до якої години мама «сиділа» в Інтернеті! Він хоче їсти, спілкуватись і вивчати світ.
Я прокручувала в голові нашу тодішню зустріч… І мені стало цікаво, а як функціонує система «журналісти-влада» тут, в Сполучених Штатах? Розповісти люб'язно погодилась Мирослава Гонгадзе (журналіст, громадський діяч, ведуча щоденної телепрограми новин Голосу Америки «Час-Time»). Я поставила Мирославі кілька запитань і отримала наступні відповіді:

– Чи існують якісь відзнаки і нагороди для журналістів від влади?
– Від влади – ні, але журналістські відзнаки є. Їх роздають як самі журналістські організації, так і різного роду приватні фундації. У мене, наприклад, є відзнака за кожен рік роботи на «Голосі Америки» і золота медаль від організації, до якої я належу, – Ради Міжнародного Мовлення США.

– Чи існує практика неформального спілкування представників мас-медіа і чиновників? Якщо так, то яким чином це відбувається?
– Так, така практика є повсюдною. Журналісти мають свої джерела і не зобов'язані їх видавати. Як це відбувається? За кавою, за обідом, під час тих чи інших подій чи церемоній. У мене особисто є багато друзів у Державному Департаменті та Конгресі, колишніх урядовців та експертів, з якими ми спілкуємось, часто неформально, щоб обговорити ті чи інші проблеми чи питання.

– Як в редакції визначають, що вартує уваги з діяльності владних структур чи окремих чиновників?
– Питання насправді не у тому чи іншому урядовці чи установі, а в інформації, якою вони володіють чи повідомляють. Точкою відліку є не урядовець, а вагомість тієї чи іншої інформації. У редакції ми визначаємо важливість тих чи інших подій і намагаємось висвітлити їх якомога повніше. Це може передбачати: прохання про інтерв'ю в урядовців, запитання на прес-конференціях, дзвінки до експертів. Завдання журналіста знайти і оприлюднити інформацію. Тут також треба розуміти, що урядовці у США працюють на уряд, а не на власні інтереси, і тому не так часто їм є що приховувати, на відміну від українських. Урядова служба у США накладає дуже багато обмежень, етичних та юридичних, тому тут якщо урядовець робить якусь заяву, її важко піддати сумніву. Можна знайти експерта чи колишнього урядовця, який з цим не погоджується, що ми доволі часто робимо для того, щоб продемонструвати протилежну точку зору та позицію.

– Чи бували у Вашій практиці випадки, що чиновники негативно реагували на сюжет?
– У моїй практиці таке бувало лише в Україні, або пов'язане з українськими посадовцями, які перебували у США. Найяскравіший випадок, якого я ніколи не забуду, був пов'язаний з роботою Гії, коли він зробив у програмі «Вікна- Плюс» сюжет про Дніпропетровський клан Кучми. Тоді Микола Княжицький, який був керівником Інтернюз, де ми працювали з Гією, виніс йому сувору догану з попередженням про звільнення. Це був початок періоду цензури в Україні. Тут, у США, прес-секретар українського посольства інколи висловлює претензії щодо того, які події ми висвітлюємо, але це так – дрібниці. У США посадовці не сприймають критику особисто, бо не мають особистого інтересу у тій чи іншій інформації і ії подачі і звикли, що журналісти переважно критичні і докопуються до істини.

«Нашу історію ми творимо самі. Якщо через 50 чи 100 років в архівах ще збережуться плівки з наших трьох головних телекомпаній, то ці чорно-білі чи кольорові зображення стануть свідченням падіння і відсторонення, навіть втечі від реального світу». ©

Саме тепер я нерідко ловлю себе на думці, як же сильно на нас впливають мас-медіа! Особливо цих кілька останніх місяців. І тим більше прикро чомусь стає, коли бачу, як керівник ОДА чи обласної ради роздає нагороди журналістам. Подумки дивуюсь, що жоден з журналістів не зауважив, що зараз не час для отримання нагород. Та й взагалі, чи варто отримувати будь-які відзнаки від будь-якої влади? Гаразд, не під час зібрання хтось би висловив таку думку, але хоча б в «журналістській тусовці» це обговорюється? Мені до сьогоднішнього дня прикро, що під час роботи в ОДА не вистачило часу, знань і можливостей для того, щоб остаточно закінчити з такими явищами, як «запрошення на прес-конференцію голови ОДА», «фуршети», «почесні грамоти» і «грошові премії»… Щось робили, але, видно, недостатньо… На жаль…
З цього приводу дуже влучно на своїй сторінці у Facebook написала Оксана Форостина: …Й якщо вже працювати з тим, що маємо, давайте це буде свято звільнення від совка, а саме – відмови від подарунків, п'янок, упакованих як прес-тури, та іншої цвєточно-конфєтної пошлятини та професійного блядства. Справжня журналістика починається з того, що платиш за свою каву (бажано, ще й за каву ньюзмейкера).

«Зараз ми багаті, ситі і самовдоволені. У нас вроджена алергія на неприємні тривожні новини. І це відображають засоби масової інформації. І якщо ми не припинимо гнатися за грошима й не усвідомимо, що телебачення переважно використовується для того, щоб відволікати, розважати і відсторонювати нас від дійсності, то ті, хто фінансує телебачення, дивиться і створює його, побачать реальну картину дійсності надто пізно». ©

Як на мене, то, власне, в Україні ця «істинна картинка реальності» є зараз надто приголомшливою і жорстокою… Але вона водночас і витвережує та застерігає від повторення помилок.

«…На початку своєї промови я сказав, що історію творимо ми самі. Якщо ми продовжимо жити, як живемо зараз, історія нам помститься. Її помста не забариться. Давайте хоча б іноді голосно говорити про важливість інформації. Давайте помріємо, що коли-небудь, у суботу ввечері, замість розважального шоу Саллівана ми побачимо критичну програму про стан американської освіти. А через два тижні, замість комічного шоу Стіва Аллена, почуємо аналіз американської політики на Близькому Сході. Чи постраждає від цього імідж компаній-спонсорів суботніх шоу? Чи протестуватимуть їхні акціонери? Чи станеться щось погане? Чи мільйони людей краще розберуться в явищах, які визначають майбутнє нашої країни, а отже, і майбутнє її компаній?

Тим, хто скаже: «Люди не будуть це дивитися, їм це нецікаво, байдуже, нудно»,  я відповім: «На думку одного репортера, є докази хибності цих тверджень. Але навіть якщо вони правильні, нам нема що втрачати. Якщо ці твердження правильні і телебачення годиться тільки для того, щоб розважати, отже, воно втрачає свою цінність, і ми скоро побачимо, що битву програно.

Телебачення може вчити, давати освіту, навіть надихати. Але тільки за умови, що люди хочуть використовувати його з такою метою. В іншому випадку – це просто купа ящиків, нашпигованих лампами і дротами» ©

Я довго вагалась, чи варто порушувати цю тему. В цей час. Потім вирішила — варто! Ціную і поважаю роботу своїх колег. Знаю, якою часом складною вона є. Але вважаю, що це не є виправданням. Адже ми цей шлях обрали самі, усвідомлюючи, що в цьому світі, крім журналістики, є багато цікавого, чим можна було б себе зайняти.

«Доброї ночі і удачі» ©

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: