До 17 років я жила у горах, в маленькому гуцульському селі, що на Франківщині. Під час літніх канікул часто відпочивала в бабусі. А Параска Іванівна живе у справжніх горах. Не тих, де готелі і колиби "на кожному кроці", де їздять дорогі джипи по розбитих дорогах.
Кожного ранку бабуся ходила доїти корову. Я була ще маленька, тому все, що вона мені довіряла, – нести відро для молока. Пам’ятаю, як одного разу ми кудись пішли. Дорога була дуже далекою, мені навіть здалося, що ми йдемо туди, де кінець світу. Вечоріло, в горах ставало холодно, я чула, як у траві співає коник-стрибунець. Коли ми дійшли, було зовсім темно. Нас зустріли вівчарі і прийняли на ніч…
Кожного літа вівчарі збираються на найвищих полонинах. З травня до середини вересня вони випасають овець та корів. Ці послуги коштують недешево. Чого тільки вартує тяжка фізична праця, до якої ще додається орендна плата за землю.
Сьогодні знову піднімають ціну за оренду землі. В людей немає стільки грошей, тому ці землі просто відбирають, а народ в пошуках роботи їде за кордон. Сьогодні, 20 лютого, о 15:00, у Верховині відбудеться суд. У людей відбирають не тільки засоби виживання, а самі традиції і спосіб життя. Та гуцули не здаються і готуються до протестів.
Далі буде.