У суботу були в Петра. Його здалеку ніхто не впізнав. Ми побачили, як він виступає перед загоном пластунів на подвір’ї медичної установи. Лише коли пройшли КПП і підійшли ближче, то зрозуміли: це дійсно він, наш Петро – худий, з вибритою головою, із перемотаною ніби чужою ногою.
Спираючись на спеціальний станок, він щось тихо казав пластунам. Зізнаюся, я не чув жодного слова. Урешті пролунало тричі «Слава!» і всі стали до фотографії. За цих десять хвилин зробили кілька десятків фотографій. Більшість із них дуже вдалі, передовсім через Петрове обличчя. Його фотогенічність зараз просто вражаюча. Відтак ми півтори години провели разом.
У Львівському військовому госпіталі на Чехова чималий сквер, який нагадує шматочок лісу. Посеред нього – лавочки і великий щит із попередженням "Суворо заборонено курити!". Сергій, як запеклий курець, одразу поцікавився, наскільки дієвою є ця заборона. Петро, який поволі пересувався, спираючись на металевий станок, через силу посміхнувшись, зауважив: "Якраз усі ті, хто може вийти з палат, тут і курять".
Він говорив мало. Але все ж таки більше, аніж зазвичай. Розказав, як поранили. Звільняли село Георгіївку, ішли поміж танками. Раптовий мінометний обстріл. Як наслідок – відкритий перелом стегна і пробита осколком потилиця. Зараз стегно пробито і скручено апаратом Єлізарова, зверху намотано бинт, Петрова голова в численних рубцях. Тому він і майже лисий: треба було зшивати. Дивлюся за спини хлопцям: мама вивозить на візку сина. У нього нема ноги до коліна, рука в такому ж апараті Єлізарова. Зі скаліченого обличчя капає сукровиця. Вояк час від часу витирає її хустинкою. На скорботному обличчі мами вже повне смирення і примирення з дійсністю: головне, що живий. Поруч ходять хлопці з перебинтованими ногами, руками, головами. Це ті, хто змогли самостійно вийти, і ті, кого вивезли на візках родичі. Я думаю, скільки ж іще лежить у палатах цих численних багатоповерхових корпусів.
Ми прощаємося. Петро помітно втомився. Його вже викликали на перев’язку. Кажуть, що за кілька днів випишуть додому: дають два місяці, щоб набратися сили перед складною операцією. Бачимо, що це не зайве. Петро кілька разів згадує "Айдар", жартує, урешті поволі йде.
Ми виходимо. На прохідній, заваленій волонтерською допомогою пораненим, Ростика пізнає його колишня студентка. Утішена, тримає його за руку, каже, що опікується травматологією. Петро якраз у травматології. Ми ще раз пересвідчуємося, який тісний світ для своїх людей.
У неділю зустрічаюся з Русланом. Він сидить у товаристві, і я не вірю, що це дійсно він. Його впродовж останніх місяців довго складали, зшивали докупи медики. Він, розвідник, заледве вижив після штурму "Азовом" Маріуполя. Уранці вилітає до Києва на чергову операцію. Над перев’язаною рукою на самому плечі в нього вставлено в тіло міні-крапельницю, туди щокілька годин треба заливати ліки: інакше біль стане нестерпним. Руслан розказує анекдоти, хоч очі не сміються. Зауважую: його посіріле, змучене обличчя подібне до Петрового. У них обох від травня, відколи були на фронті, в лицях з’явилося те, що є лише в тих, які бачили війну, і не просто бачили – воювали. Ветерани кажуть: війна завжди виявляється не такою, як про неї думав, і до неї завжди до кінця не готовий, навіть як би себе не готував.
Уже без Руслана Сергій розповідає, що напередодні увечері молодий здоровило-таксист не хотів брати Руслана в авто: мовляв, кров’ю з рани може забруднити сидіння. Ледве не дійшло до бійки. Хлопці не йняли віри, що серед таксистів у нас є такі виродки. А це мурло ще хотіло махати кулаками. А врешті заскочило до автомобіля і втекло. Його колеги-таксисти вибачилися, просили не зважати, мовляв, у нього в голові щось не так, на нього постійно скаржаться. Але де ж ваша совість у такому випадку, де ж ваша хвалена таксистська солідарність? Чому самі не провчите мудака?
Та це лише свідчення, що відсоток негідників за усіх умов і в усіх частинах країни приблизно однаковий.
Хлопці тепер будуть довго відновлюватися. Їх чекає тривала реабілітація. Але вони ще не ветерани. Вони комбатанти. Так називають усіх актуальних учасників бойових дій, незважаючи на те, де вони: у госпіталі чи на передовій, якого вони віку чи звання.
Петро, і Руслан, та інші тисячі героїчних комбатантів української незалежності.