fbpx

Не цікаво, або Втрачені перспективи

Стиль життя 09:22, 06.04, 2015

Навколо суцільне гаркаве жлобство. Вічно стурбоване усякими бздурами й навіть не смішне...

Це така властивість потоку подій. Коли він занадто прискорюється, навіть важливе перестає привертати увагу, схиляти до аналізу та спонукати до висновків. Всі події зливаються у стомливий марафон однаковості та повторюваності. Все те, що ще рік тому здавалось важливим і доленосним, тепер викликає суміш байдужості з іронічним "так-так, звичайно". Можливо, так коригується шкала цінностей – подієве сміття скидає з себе машкару ілюзорної актуальності і стає для тебе тим, чим воно й має бути.

Десь арештовують корупціонерів та знімають з посад чиновників, ділять бюджет та збирають на форуми професійних балакунів. Не цікаво. Десь коливаються курси та зростають фінансові бульбашки. Не цікаво. Чорнороті політики закликають щось там негайно заборонити, а щось інше – безумовно підтримати. Не цікаво. В "зомбоящику" виникають з небуття, а потім туди ж зникають різноманітні пики. А за ними транслюють рекламу: якщо хочеш добре "как", не забудь про дупо-щось-там-кишково-брендове. Цікаво лише тим, в кого хронічний запор.

Поступово виникає нехіть до моніторів плюс бажання лінивого кайфу з книжкою. Або грішної ванни з гарячою подругою. Або ж пиятики у добрій компанії. У такій компанії, де не теревенитимуть про політику та інші речі, щойно прочитані у фейсбуці. Де можна відчути себе у зграї веселих динозаврів посеред лісу, що населений занадто теплокровними гризунами. Пасіонарними такими щуриками, які борзо соваються у пошуках грошових та кар’єрних "тем". Вони собі соваються, а ми їх вперто не бачимо. Ми ж динозаври. В нас довгі шиї, і нас приваблюють виключно верхні гілки дерев. Смачні такі свіжі гілочки.

Сідаємо за стіл, відкорковуємо пляшку й розпочинаємо ностальгійну динозаврячу тріскотню. Згадуємо старі часи у Франківську, коли у "Медівні" наливали коньячний сурогат під молдавським брендом, а середмістю та міському озеру не загрожувала забудова у бетонно-контейнерному стилі. Коли агресивна дикість ще не панувала у спілкуванні, а базарні бариги ще не вважали себе єдино можливою міською елітою. Стара знайома каже, що то було "дольче віта". Так-так, а тепер міське життя згірчилось. А ще накрилось чимось мідним. Адже тоді майбутнє начебто проглядалось, а тепер вже всі знають, що світло в кінці тунелю живиться від китайської батарейки.

Читаємо вірші і пліткуємо про жалюгідні залишки міського бомонду. Кожної зими того бомонду меншає. Ті, котрі доживають до весняних півників, опиняються на щораз вужчому майданчику. І колись того міста у місті була крапля, а тепер шукати треба з мікроскопом. Навколо суцільне гаркаве жлобство. Вічно стурбоване усякими бздурами й навіть не смішне. Дарма й казати, що не цікаве. Куди ж, врешті-решт, приведе нас ця тенденція до спрощення. Що там, під плінтусом? Неорустикальний світ, прикрашений фасадами з темного скла та підвальними розпивочними у габсбурзькому стилі? Або якийсь інший варіант жлобського некрополю? Або ж просто торговельний мурашник з претензіями на батьківщину слонів? Я випиваю ще півсклянки настоянки, і питання самі собою знімаються. Заповзають під віник і лягають там спати. Не цікаво.

Читаємо, читаємо, читаємо далі вірші і говоримо про втрачені перспективи. Зрештою, всі динозаврячі теревені сповзають на ці брудно-рожеві втрачені перспективи. На те, що зароджувалось, зароджувалось, але замість народження перднуло і зійшло на пси. Не всі ранкові хом’ячки добігли до обідньої перерви. І той подавав надії, і та була не без таланту. Й де вони тепер: ау-у-у! "Руїни духу в руїнах тіла", – як писали графомани наприкінці обнадійливих вісімдесятих. Вони тоді багато макулатури понаписували. Яка її доля? Звісно, що макулатурна. Ще трошки настоянки – й це також стає нецікавим. Зрештою, казано: нехай мертві ховають своїх мертвяків. А ми ще живі, і печінки наші ще не повністю на протекторах.

Ми живі-живісінькі, а от старе добре місто відійшло до краєзнавчих альбомів. Відійшло непомітно, проте впевнено. Замість нього виріс населений пункт, який – за великим рахунком – вже не врятує від метафізичного переродження жодна громадська активність.

Напевне, теплокровні пасіонарії з цим не погодяться. Теплокровні пасіонарії сприймуть все це за маразматичне бурчання. Адже за метафізичними розмірами цей населений пункт їм пасує. В ньому зручно прогризати хіднички та комори, ховати мишачі накопичення та облаштовувати теплі гніздечка. Все таке дрібненьке-зручненьке, солоденьке, фастфудне. Все досяжне та намацальне, все сліпе, немов морди мотаних відьмацьких подоб. Все мурчить мелодіями рінґтонів й просто мурчить (бо мурчаще). Й ніщо в межах пожлобленого некрополю не провіщає наближення урагану.

"Якого ще урагану? – недовірливо запитують власники хідничків і хазяйки комор.  Звідки?"

Без відповіді. Й не тому, що це якась там страшна таємниця. Якраз навпаки. Просто й це вже не цікаво.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: