fbpx

Обличчя

Політика 17:13, 26.05, 2014

Навіть на помаранчевому майдані українці не мали такого обличчя, як зараз. Кажу це, бо йшов учора на виборчу дільницю, як усі, і дивився на наших людей...

Я почав звертати увагу на обличчя, які бачу на вулицях. І то не так, як колись. Ну, ви самі знаєте: йдеш і розглядаєш зустрічних людей, чуєш уривки слів, якихось випадкових розмов, бачиш їхні рухи. Усе це щоденний світ довкола.

Але зараз усе не так. Наші люди мають обличчя. Власне обличчя, українське, яке з ніяким іншим не сплутаєш.

Ловлю себе на думці, що закоханий у зморшки літніх жінок та чоловіків, люблю бачити їхній бережений у шафах одяг, який одягають про свято. Навіть той нафталіновий запах, який струменить, коли проходиш повз них, мені приємний. Найближчі до них діти. Чим далі, я це гостріше розумію.

А, здавалось би, що тут спільного? Діти маленькі на зріст, від них пахне молоком, вони бліді або рум’яні, вони рухливі.  І все ж ці дві вікові категорії людей мають щось спільне. Якими б вони не були, але одні лише починають, а інші вже завершують, малі не спроможні ще задуматись над тим, що таке час, а старі вже бережуть коштовну копійчину часу в хусточках-вузликах днів, як найбільшу коштовність. У них разом відсутнє одне: вони не кусають життя, не гризуть його, бо в малих зубів ще немає (а якщо є, то молочні), а в старих їх також немає (а якщо є, то хіба що вставні). Тому й обличчя їхні такі, як характери. Можуть бути добрі, лагідні, можуть бути злосні, засмучені. Але вони ніколи не є агресивними, жорстокими, такими, як буваємо ми, ті, хто наче забули, як були малюками або про те, що врешті прийде старість.

Навіть на помаранчевому майдані українці не мали такого обличчя, як зараз. Кажу це, бо йшов учора на виборчу дільницю, як усі, і дивився на наших людей. Вони тягнулися якоюсь безконечною вервечкою, щоб віддати свій голос, зробити те єдине найбільше, найважливіше, що можуть зараз зробити. І серед них особливо вирізнялися дідусі, бабусі та їхні внуки. На вибори в нас ішли родинами. Я міркував собі: «Як так стається, що ці люди не втрачають віри?» Згідно із статистикою, ми найбідніша країна Європи. І більшість із нас щоденно живе, витрачаючи основний час та зусилля на заробляння хліба насущного. Але навіть клопоти, переживання та страждання не здатні змінити цих облич. У них зараз, окрім надії, з’явилася якась така вперта відвага і разом з тим доброта. Ще недавно відваги не було, було лише терпіння. Та й доброта на цих лицях проглядала не надто часто. Її ніби соромились.

Якщо вести мову про ці дні, дні нашого чергового вибору, то, очевидно, для обґрунтування нашої оптимістичної перспективи треба згадати про згуртування нації, Майдан, Небесну сотню і ще чимало епізодів та історій, які трапилися за останні півроку. Усі вони, без сумніву, підтвердять, що наш народ вартий кращої долі. Він її не лише заслужив та вистраждав, він її виборов.

Але щоденне розуміння, що в нас усе буде гаразд, ґрунтується для мене на спостереженнях за обличчями тих, серед кого я живу, частинкою кого я є. Зізнаюся, під час моїх мандрів іншими країнами подекуди серце наповнювала заздрість до того, що вони відважніші, згуртованіші і, здавалось би, навіть якісь кращі. Але зараз усе стало остаточно на своє місце. Нам не соромно показати світу своє обличчя. Нам легко дивитися у вічі один одному. І хай попереду (і це, упевнений, усвідомлюємо) ще чимало жорстоких і важких випробувань, але в нашому обличчі зараз є все те, що й повинна мати людина, яка понад усе захотіла бути вільною.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: