Мова йде про образи. Про художність символів, котрим не потрібен жоден переклад, які є зрозумілими для загалу.
У середині 30-х років київським науково-дослідним інститутам було поставлене партійне завдання розробити образ, котрий би міг стати спільним для всіх тих народів, що тепер населяли велетенську площу Радянського Союзу. Образ мав бути універсальним, таким, який прийняли б всі народи "союзу нерушимих" і став тою латкою, котра замінятиме людям пам’ять про свої національні традиції.
Причому про це не повинна здогадуватися жодна радянська людина. Образ має культивуватися в побуті, чоловіки і жінки повинні прикипіти серцем до нього, розглядати годинами зранку і ввечері, довіряти йому, робити свідком найсакральніших подій, що відбувалися вдома (зокрема в ліжку).
Складне завдання чи не так?
Але українські вчені вирішили його з майстерністю, достойною захоплення.
Я навіть можу уявити ці білі стіни науково-дослідного інституту, що займався проблемами етнографії, всіх цих знавців народного побуту народів СРСР, котрі приходили на роботу у сорочках і светрах і, займаючись створенням образу "людини радянської", за всяку ціну намагалися зберегти самобутність досліджуваних культур (бодай по спецфондах музеїв). Вже незабаром більшість з них буде знищено, а інститути – ліквідовано. Але наразі не про те.
Так ось. Вони сидять за столом і намагаються влаштувати "мозковий штурм". По периметру входів стоїть охорона. Спеціалісти НКВС глушать всі можливості для прослуховування цього засідання західними спецслужбами. Тут наразі вирішуються надважливі питання, хоча й з поверхового огляду це здається якоюсь нісенітницею.
– Це має бути тварина, тотем, котрим будуть оздоблювати домівки, особливо спальні, – говорить товстенький етнограф, спальню якого останнім часом оздоблює лише павутиння. – Наприклад, їжак. Милий, яблучка збирає – дітям сподобається.
– Ні, – говорить завідувач відділом, – не той масштаб. Якось слабенько. Робітник сталеливарного цеху не повісить у себе вдома килим з їжаком. Ще ідеї?
– Ведмідь, – говорить аспірант, який сталеливарний цех бачить тільки в газетах. – Типу мужність, сила. Те, що треба.
– Логіка є, але все одно не те. Потрібно щось граціозніше, миліше, що може сподобатися і жінкам, – знову зауважує завідувач. – Але ідея хороша, варто десь використати.
– Олень! – вихоплюється у сімдесятирічного професора, і решта його колег просто підстрибують у захваті.
– Так, олень, олень, – говорить товстенький етнограф.
– Олень, олень, – зауважує аспірант.
– Та звісно, що олень, – резюмує закінчення засідання завідувач.
І так цей великий бренд, цей архетип свідомості радянської людини, це втілення всього благородства і любові почав свій наступ на помешкання будинків на одній шостій суші планети.
Мені не потрібно далеко заходити, щоб віднайти його у моєму житті: він висів у будинку полтавського села, де жили мої дідусь з бабусею. Наразі я бачу його тут – у франківському хостелі, та сама картинка – "Олені на водопої". А ще були "Олені біля ріки", "Олені в лісі", "Олені біля будиночка лісника"… Ідеологічні плани, п’ятирічки вимагали більше і більше цих чарівних істот у будинках. Олень на сім’ю, потім два, три і так все більше і більше…
Вони, дійсно, ставали свідками подій у спальнях господарів, нікому про це не розповідаючи, окрім своїх колег на картинці. На них дивилися зранку при прокиданні і ввечері перед сном, думаючи про ті чарівні і казкові місця, де живуть ці тотеми.
Час проходить, але образ, укорінений у свідомість, тепер неможливо здолати. Леніна знищують демонтажем пам’ятників, і тому олені сильніші навіть за вождя пролетаріату.
Тепер мій друг взимку ходить у шапці і шарфі з цими рогатими представниками фауни. Завдання виконано, і його втілення пережило сам Радянський Союз.