На початку цього тижня возив свого приятеля на міське озеро. Олег, журналіст "5 каналу", готує програму про долю цвинтарів в Івано-Франківську. Основою програми буде розповідь про знищення цвинтаря в центрі міста, там, де зараз Меморіальний сквер.
Уже напередодні від’їзду Олега до Києва я цілком випадково розповів йому про жидівський цвинтар на так званому Окопиську (так колись називали місце, де зараз дачі біля міського озера). З’ясувалося, що Олег належить до тієї більшості містян, які, народившись в Івано-Франківську, ніколи не знали про існування цього кладовища та його трагічну історію.
Про неї мені неодноразово розказували покійні батьки, які в підлітковому віці стали свідками цієї жахливої трагедії. Живучи відразу за річкою в Загвізді, вони на власні очі бачили, що відбувалось із 1941 до 1944 року на Окопиську.
Отож, жидівський цвинтар, залишки якого збереглися в самій середині дачного масиву, став місцем масових розстрілів німцями євреїв та українців. Варто сказати, що в той час та місцевість була цілком відкритою. Не було ані міського озера, ані практично жодних дерев. Це була горбиста болотяна околиця міста. Від самого початку Другої світової німці відразу після створення гетто почали розстрілювати євреїв. Розстріли тривали до 43-го року. Упродовж року після повного знищення гетто розстрілювали українців. Загалом було знищено більше ста тисяч людей.
Олег, вражений цією цифрою, зауважив, що в місті мешкало не більше 80 тисяч осіб. Як так сталося, що розстріляли більше? Відповідь дуже проста: звозили не лише з Івано-Франківської області, але й із сусідніх, привозили євреїв навіть із Молдавії. Батьки згадували, що якраз коли привезли чергову партію молдавських євреїв, то посеред них була весільна пара. Йому ледь за двадцять, а вона ще молодша. Вони плакали, цілувались і йшли на Окописько. Не здатні дивитись на цей жах, місцеві люди кричали, щоб вони втікали. Але колона, мов загіпнотизована, з усіма пожитками йшла до місця розстрілів.
На Окопиську були вириті великі ями, через які перекинені дошки. Люди роздягалися догола, ішли дошкою через яму. Насередині їх розстрілювали, потім гаками розтягували тіла по всій ямі. Страшна правда полягає також у тому, що деякі місцеві селяни приходили й забирали їхній одяг, взуття. Німці не перешкоджали. Десь наприкінці 42-го року всім, хто мав коней у навколишніх селах, було наказано звозити дрова до місць розстрілів. Німці почали спалювати трупи. Були окремі дні (як казали батьки), коли вітер завівав у бік Загвіздя і люди не мали чим дихати від смороду паленого людського тіла.
У 43-му батько зранку йшов до гімназії попри мур колишнього шкірзаводу. Дорогою їхали машини, накриті брезентом. Раптово один з них розірвався. У середині стояли один попри одного голі чоловіки. Котрийсь крикнув: "Хлопчику, перекажи (прізвище батько зі страху не запам’ятав): з Микуличина повезли на страту". Чоловіки почали вискакувати з машини, але втекти не вдалось нікому. Потім німці довго били тих, хто залишився. Батько притулився до муру й майже лежав, не розуміючи, що з ним відбувається. Але на нього, на щастя, ніхто не звертав уваги.
Коли ми приїхали на місце розстрілів, я вкотре подумав, як виразно збереглися прогини від ям, де розстрілювали людей. Євреї десь років із десять тому проплатили будівництво огорожі довкола цвинтаря, залишки якого збереглися й донині. Це кілька десятків могил. Добре, що зробили це, бо раніше тут паслися кози, а місцеві пияки знаходили місце для своїх розваг. Єврейська громада зі Сполучених Штатів та Європи профінансувала також встановлення кількох пам’ятних знаків. Це, щоправда, не пом’якшує трагізму цього місця. Збиті надгробки, звалені кількома купами. Більшість із тих, які збереглися (а це кількадесят могил) ніхто не доглядає. Чимало з них понівечені. Ближче до розстрільних ям зберігся лише один надгробок, на якому чіткі сліди від куль.
Наша громада донині не спромоглася встановити там навіть не те щоб хреста, а якогось невеличкого пам’ятника. Адже на Окопиську лежать тлінні останки не лише десятків тисяч євреїв, але й українців. Отака наша пам’ять – куца.
Але хіба щось змінилося зараз? Згадаймо полеглих під Іловайськом, тіла яких донині збирають волонтери. Держава забула про них. Безіменні останки героїв знаходять свій останній притулок у братських могилах, адже солдати не мають навіть жетонів, за якими їх можна опізнати.
Хочемо щасливого майбутнього, але його без усвідомлення свого минулого, без правди про нього не буває. Каяття, прощення, віра – головні підстави того, що ми врешті зможемо повернути свою пам’ять, зрозуміти самих себе.