Страшно зле прокидатися, не чуючи цвірінькання пташок.
Мешкаючи тепер на шістнадцятому поверсі, розумію, що це мені не загрожує. Звук, який найчастіше можна почути, – це фортепіано, що поверхом вище, і радіо за сусідньою стіною. Звикнути до цього мені важко, і від того часом приходить ностальгія. За своїм малим Франківськом, в якому чомусь значно більше життя, ніж в столиці країни.
Погано, коли небесне світило бере піврічну відпустку і відмовляє регулярно гріти і світити. В такі дні важко вставати з ліжка, але не важко фантазувати і згадувати. Дивитися і бачити. В якомусь фільмі була фраза, мовляв, важливо лише те, що ти бачиш, коли закриваєш очі. Бачити у вікні не улюблений горіх, а багатоповерхівку навпроти ще досить незвично. Тому часом буває відчуття, що я не повноцінний учасник життя, а тільки спостерігач. Бо весь рух – десь внизу. Люди, що своєю старенькою машиною приїхали продавати домашнє м'ясо і молоко, сир і соління на зиму. Покупці, що торгуються і куштують продукцію. Стара жінка, яка щодня прибирає клумбу біля церкви. І грубезний песик, котрий має буду на території цієї клумби і ліниво проходжується її територією. Ще є багато голубів, як і всі голуби, вони ліниві до польотів, тому дуже охоче пхаються попід ноги (особливо коли поспішаєш). Є повільні мами з дітками і візочками, шустрі перехожі, яких жене холод і загроза спізнення на роботу.
Добре мати вихідний в будній день, тоді можна займатися отакою інвентаризацією побаченого (прожитого). Пити каву, активізовувати життєві сили і ставати повноцінним учасником нового дня. До теми пробудження, згадала не дуже приємні ранкові відчуття, а саме – бурчання шлунку. Гадаю, таке бувало з кожним. У мене так, особливо після сніданку. Особливо в інституті. Цей в прямому сенсі "внутрішній голос" заставляв комплексувати і виправдовуватися. Що я не голодна, що все добре, що взагалі не знаю, що це живіт собі дозволяє.
Переглянути своє ставлення до такої "вади" спонукав один ранок. Напередодні ввечері була зустріч друзів. Спільне приготування їжі, чаювання-розмовляння і ночування (бо чого вже їхати додому о третій ночі?). Зранку ми ще дивилися кіно (бо чого їхати додому о восьмій ранку?). Живіт не спав, часом порушував тишу. Я дратувалася. І чим більше хотіла тихо дивитися фільм, тим менше в мене це виходило. Звісно, розрада була захована в дружбі. В тій, що перевірена роками і різними містами і ситуаціями.
Ну, бо що тут такого, говорили мені. Почуватися некомфортно при близьких людях – це гірше природніх особливостей організму. Врешті, людина завжди ідеально вбрана і вічно усміхнена – це більша причина для хвилювання. Обпечені носи, сезонні застуди і не розчесане волосся може бути в кожного. І прийняття цього "бонусу" або не прийняття є показником рівня дружби або її відсутності. Подібне виходить у ставленні до міст. Буває, їде людина зі свого містечка у Велике місто і думає, що знайшла себе, а насправді – губиться. Згадує місце свого народження лише з сарказмом, витирає з язика і пам’яті всі діалекти, шліфує мову до "загальнозрозумілої" і ніби гумкою витирає своє походження. Сумно.
Так часом малі діти соромляться своїх батьків чи бабусь, коли ті гуляють з ними. Тому, що ті не подібні на рідних їхніх однокласників чи друзів. Не так вбрані, не так говорять і не так виглядають. Добре, коли діти переживають цей період і залишають в минулому, як почорнілий молочний зуб. Сумно, коли бажання ідеальності перекриває всі інші бажання. Не пам’ятаю хто сказав мені ніколи не соромитися своїх рідних і свого походження. Фразу цю тримаю в собі донині і нею відганяю моменти, коли хочеться бути "вище і краще за інших". Ось зараз, прочитавши попередній рядок, думаю, чи не виглядає він надто показово. І чи не хочу я показати свою кращість тим, що дотримуюсь настанов дитинства. Врешті, приймати всю недосконалість світу чи ні – вибір за нами. І за відсутності літа так добре мріяти про його повернення.