Томенчук Б. Сезон ненаписаних віршів. – Брустури: Дискурсус, 2015
"В місті Невіршів про вірші розмова", – писав колишній поет і теперішній прозаїк Степан Процюк. Мабуть, так воно і є. У час найбільшої прози потребуємо найбільше поезії. І тоді з’являються вірші, писані на серветках та телефонах. Сучасні рукописи не горять. Їх вилучають під час обшуків разом із електронними носіями і хтозна, чи повертають. Але ж, повторюся, справжні рукописи ніколи не горять… Тому й маємо "Сезон ненаписаних віршів" Богдана Томенчука. Спокійний і затишний сезон. Без істерик, пафосу і пустослівних мудрствувань. Просто, як життя. Легко, як подих.
Вірші, від яких затишно і тепло:
Я люблю тебе тихо-тихіше,
Аніж шурхіт в осінньому листі.
Пізнім парком іду, ніби віршем,
Попри рими чиїсь гонористі…
Вірші з ледь гіркуватим присмаком смутку:
Хай це все непрощенний гріх
І любов, як небесна кара…
Небо нам – як щемкий оборіг,
Ми йому – два крила Ікара…
Вірші, від яких боляче та нестерпно:
Бо життя – то не вірші
І не блиск позолоти.
Хотів бути єдиним,
А став просто "двохсотим"…
Вірші, від яких подекуди некомфортно:
У безглуздому хаосі черг
Нас поділять на перших-останніх.
Нам здається – будуєм ковчег,
А насправді виходить "Титанік"…
Вірші, в яких… Та просто вірші…
Я б їх назвала своєрідним вінтажем в українській поезії. Лиш не плутати зі старомодністю! То інше. То смуток за тими старими добрими часами, коли сніги були ескізами і можна було назбирати розсипаних нот у пратиші костелів.
Збірка "Сезон ненаписаних віршів" складається із трьох циклів: "Собою мене огорнеш…", "Крізь музику всіх скрипалів…", "З долоней любові у зону війни…".
У перших двох циклах головними героями виступають Він та Вона. У своєму тихому світі на двох, що пахне кавою, першими сніжинками, музикою та ніжністю. Тією наївністю, яку в сучасному світі прийнято називати дурістю. Тією справжністю, яка тепер зветься безглуздям. Тією трепетною оголеністю, що зручніше називати гріхом.
Кава, скрипка, жінка, сльозина, цілунок, майстер, ангел, лінія любові, смуток, світіння, музика, дотик – чи не найголовніші образи перших двох циклів. Автор вправно ним жонглює, вишукуючи нові контексти і звучання. Йому вдається. Так з’являються "лінії спраглих пліч", "дотики, як жадібні ковтки", "затишок ангельських крил", "скрипковий вигин лекал", "наші ноти позбирані", "горобинне світіння осені".
Третій цикл "З долоней любові у зону війни…" сприймається зараз чи не найгостріше і найболючіше. Громадянсько-патріотична лірика звучить найболючіше, коли в ній ми впізнаємо наш часопростір:
І ні при чому розмах крил –
Ні дяки, ні заплати.
Побережись – іде відстріл
Порадних і крилатих…
Настроєвий барометр зашкалює вбік безнадії, хотілося би більше оптимізму, але звідки ж його взяти у світі, де "все звелось до глибини корита":
Найкраща істина – в труні,
Бо не воскресне й не повстане.
Що більше згине на війні,
То менше вийде на Майдани…
Або ж:
В більярдних дзеркалах блищать генерали,
Їм справді пасують чиїсь ордени,
Герої вмирають, як завжди вмирали –
На тризні Богів Благодатей Війни…
Стає нестерпно від усвідомлення того, що "Три ескізи одного Великодня" і наступного року матимуть, на жаль, продовження. І як "по байдужих світах ішов другий Великдень війни", так піде і третій. Тому так несподівано і так гарно звучить авторський прогноз:
Ти повернешся, брате,
Автомат – на гвіздок,
І лелекам із каски
Облаштуєш гніздо…
Любов та війна, в якій пізнається справжність цієї любові. Від любові до війни і назад, щоб цінувати. Від того, що ми звикли вважати істиною, до істини справжньої. Від пошуків до точки неповернення. Від тихої радості до безпросвітного смутку, в якому жевріє маленький вогник, ім’я якому Україна.
Поет немов знає коди і паролі доступу до нашої чуттєвої системи. Хоча, мабуть, усе набагато простіше. Бо направду, у світі, де, як нам кажуть, не лишилося ліриків та романтиків, ми завжди підсвідомо шукатимемо красивого. Без будь-якої мети. Просто так…