Ми звикаємо. Розмови про війну на Сході стають буденністю. Фронтове відео в новинах, вальяжні комбати на телешоу, "камуфляжний" супровід політиків-шоуменів вже не викликають ані піднесення, ані роздратування. Навіть гламурні дівчата легко підтримують розмови про відмінності БМ-30 від БМ-21, а особливості бронебійної кулі 7Н39 шестикласники обговорюють на перервах між уроками.
Військові теми і бренди домінують у рейтингах зацікавлень. Офіцери домінують у рейтингах наречених. Польові командири домінують в ліжках топових журналісток. На полюванні в Карпатах можна натрапити на непевних персонажів із застиглим поглядом та СВД за плечима. На німе здивування лісничий кладе заспокійливу резолюцію: "То ті ще люди".
Ми стаємо суспільством з відкритим конфліктом. З війною, котра постійно з нами. Ми такі не перші. Пакистан часів Афганської війни, Росія доби Чеченських війн, Хорватія у 90-их, сучасні Сирія і Лівія – всі вони жили або живуть подвійним (потрійним, кратним) життям.
Є фронт, де щоденно гинуть люди. Є прифронтова зона, де новітні "смаглери" створюють мільйонні капітали на торгівлі зброєю, крадіжках армійського майна та контрабанді. І є мирні тилові міста, де в кафе та ресторанах весела публіка продовжує жити так, як жила рік і десять років тому. Де штрудель і книдлі смакують не гірше, аніж за доби "доляра по вісім". Й лише трошки гірше, аніж за доби "доляра по п’ять". Ну, зовсім трошки…
Війна, попри всі запевнення політиків, консервується. Стає зрозуміло, що життя з відкритим конфліктом нам забезпечене не на кілька місяців, не на рік, а на роки. Відповідно, посполиті бажають знати, куди саме і як швидко рушить зафарбована у маскувальні пікселі ситуація. І коли кажеш людям, що нині ми рішуче сповзаємо до новітніх форм феодалізму, тебе не розуміють. Не хочуть розуміти. Бо ж ніяк не втямлять, що блокпост є прямим нащадком тієї дорожньої рогачки, біля якої люди барона N у якомусь там п’ятнадцятому столітті здирали мито з подорожніх.
Барони тепер називаються олігархами, лицарі – комбатами, а кріпосні, солдати й містяни відрізняються від середньовічних лише способом, котрим їх зазомбували. Шістсот років тому роль теперішнього зомбоящика виконував піп (ксьонз, пастор). Й теревенив він не про "громадянське суспільство" й не про "членство в ЄС", а про Царство Небесне. Себто про щось менш фантастичне й більш переконливе.
Середньовічні персонажі з вилами також, як ми бачимо, нікуди не ділися. Проте тепер вони не гасають лісами й не підпалюють баронських замків. Вони літають чартерами і галантно дарують прохідні місця в списках юним красуням.
Українська архаїка якнайкраще пасує до утвердження неофеодального соціуму. Ми будуємо на кордонах стіни, як феодали древніх князівств Вей і Чжоу, наші багатії скуповують в банках золоті монети, наші правителі віддають на відкуп "новим баронам" області з мільйонами жителів, наші робінгуди, готуючись боронити шервудські степи, озброюються БТРами та гаубицями. А ще в нас повсюдно квітне культ героїв і менестрелі співають про епічні битви.
Де в чому ми навіть "переархаїли" Середньовіччя. Навіть за Темних століть жителі столичного міста не призначили б бургомістром кулачного бійця. А наші таке втнули! Якщо ж згадати, що його попередником був відвертий пройдисвіт, що косив під божевільного, а на столичному троні замріяного пасічника міняв безграмотний торборіз, то ніхто не здивується, якщо завтра який-небудь оборзілий тернопільский чи чернівецький "камуфляжний князь" поставить рогачку… перепрошую, блокпост на переїзді через Дністер і збиратиме з кожної фури по сто гривень.
А дехто скаже: це ж добре, що в нас буде стільки кордонів. Це ж, мовляв, віддалить нас від війни, бо ж ворогові прийдеться завойовувати спочатку Дніпропетровське князівство, потім Вінницьке царство, потім Хмельницьке гетьманство і т. п.
Це, можливо, один з найпростіших способів суспільного дезертирства – вийти з ситуації відкритого конфлікту шляхом містечкової автаркії. Замкнутись на свої теми, окреслити близький горизонт зацікавлень. Одна біда: в геополітиці "поза страуса" не рятує.
На відміну від Старого Середньовіччя, де відстані мали рятівну властивість, Середньовіччя нове розгортається під всевидячими очима розвідувальних супутників та патрульних безпілотників. А транспортним літакам з десантом досить кількох годин, щоби пролетіти над усіма кордонами і рогачками смішних феодальних утворень.
Себто наш новітній феодалізм буде, можливо, й пишним (в плані назв, титулів і резиденцій), проте недовгим. Й жодні новітні Любарт з Вітовтом не прийдуть рятувати нас від новітнього Едигея. Бо феодалізм заразніший за Еболу й ніхто не захоче пустити на свою землю хаос. Навіть у його героїчному вигляді.
Суспільство з відкритим конфліктом мало придатне до реформ та політичних союзів. Конфлікт роз’їдає його, наче кислота з пащі Чужого. Суспільство мутує і породжує нові форми. Поки що з таких форм ми бачимо батальйони територіальної оборони, які є зародками майбутніх приватних та регіональних армій плюс месіанські (гіперпопулістські) партії, що апелюють до найпримітивніших інстинктів виборців.
З часом появляться нові форми, котрі дивуватимуть нас своєю подібністю до чогось, здається, давно забутого. Й найстрашнішим в усьому цьому є те, що і відкритий конфлікт, і породжені ним монстри починають годувати все більше народу навколо себе. Війна стає способом заробітку і джерелом комфорту.
За доби старого Середньовіччя військові табори годували до чверті населення невеликої держави. Нове Середньовіччя може повернути нас до "маркітантної економіки". Й тоді напівабстрактна "партія війни" набуде конкретних суспільно-економічних локацій. Здатних розмножуватись.
Й, можливо, українцям середини ХХІ століття серіали на кшталт "Вікінгів" і "Гри престолів" здаватимуться посібниками, де варто шукати стратегії для персонального і родинного виживання.
