вівторок, 28 березня

Цього разу – тільки Петро

Ростислав Шпук Підприємець, громадський активіст
В сумі він вже пройшов усі "кола" випробувань, на більшість з яких його особисто ніхто й не "наражував" – без пози і розголосу.

В час минулих парламентських виборів подумав, що поки є Янукович – нам потрібно висувати й обирати у ВР тих, хто має більше м'язів, бійцівських навичок, вагоміше стоїть на ногах і не прив’язаний до краваток. Бо голосам розуму там все одно не дадуть повітря, а якщо вони й прорвуться – то їх заземлять швидше, ніж вони встигнуть на що-небудь вплинути. Бо остання ВР формувалась з єдиною метою: формально оформлювати клептогархічний диктат. З апогеєм 16 січня. Все, що могла офіційна опозиція, – перешкоджати цьому фізично, інших способів не було.

Добре, якщо "боєць" мав би ще й добру "державотворчу" голову, але де таких взяти?
І ось таких виявив Майдан: це саме розум, керований гідністю, підняв щити і зміг "окрилити" каміння...

За Майданом – війна. Петро Шкутяк був і там, і там: першого разу – "командиром", другого – рядовим. Але щоразу – за саморобним "покликом" повісток – які "виписував" собі сам, і щоразу – був до кінця: першого разу – до перемоги, другого – до важкого поранення. 

На добро "з-під тишка" здатні лише пасіонарії. В сумі він вже пройшов усі "кола" випробувань, на більшість з яких його особисто ніхто й не "наражував" – без пози і розголосу. Починаючи навіть не з "Пласту", а від того, що він був сином мера і нардепа, – це важке "моральне тестування" мажорною косою підкошує тонконогі світогляди багатьох. А Петро цих посад ніби й не помічав – ну, що тут такого? В країні тим часом стояв посадовий шал...

І ось результат: ви багатьох зустрічали людей, які б звільнялись з доброї керівної роботи, щоб стати рядовим, з автоматом, на реальній передовій? Спокійно, без панічних атак – як завжди, не перетворюючи місце протистоянь на поле панічного бою. Як на мене – така собі протилежність до Ляшка, який зараз є фактором недооціненої небезпеки: за останніми даними, після сумарного лідерства Блоку Порошенка + Луценка + Удару, на 2-му місці – одна Радикальна партія – без Луценка, без Удару, і навіть без членів партії – їх заміняють відеокамери навколо лідера. І це – коштовний результат чиєїсь домовленості, глибоко засадженої телеантеною в тих глядачів, які готові  закорковувати місця можливого витікання із себе страхів і ненависті, бо не можуть без них у важкі часи. І він означає, що у ВР може бути з п'ятдесят навіть не Ляшків, а ще більших муляжів. Як радив Бенксі, "стань кращим у мистецтві обману – і тобі не доведеться ставати кращим більш ні у чому".

Але не Ляшком єдиним… У Петра є рідкісний дар легкого відношення до матеріального в цілому, не лише до камер і мікро- чи мімікрофонів. Як до побитих ним вікон Партії регіонів у момент найстрашнішої її міці. Це робило її смішною. Міць, здригаючись від нашого сміху, кололась і розсипалась, як лід – щоб розтанути до наступної весни.

Тоді суд арештовував його майно – за шкло. Петро не міг користуватись автомобілем. Мене здивувала юна радість цього досвідченого батька, коли після тривалої паузи у водінні він проїхався пару км за моїм кермом: радіти чомусь такому незначному вміє лише той, хто містить багато мрії.

Давно кимось підмічено, що "дитинство закінчується тоді, коли з’являються спогади, які викликають сум". Країна раптом зрозуміла, що попрощалась з дитинством. Натомість прийшла ясність – якась особлива, якої майже не буває в добрий час, – вона накриває у війну. Бо тривога викидає надмір гормонів і адреналінів, мізки впрягаються в три зміни – так придумала природа, щоб людство вижило. Тобто воно вижило, бо природно добрало собі цю властивість. А ще "воєнна ясність" пов’язана з тим, що "суспільний мул" тимчасово осідає на дно, з обережності не муляє і не мутить. І цими прозорими водами чесного часу зараз конче треба скористатись – для того, щоб не скоро знову довелось думати про виживання.

Напевно, зараз мають намір балотуватись в депутати тут, у нас і від нас, багато гідних заслужених людей. Тільки хочеться пошвидше порвати з досвідом, коли більшість з переможців якось швидко чи поступово, але чомусь підіпсовувались. Їхні дії, ставши "державними", набували таємничої незрозумілості і законспіроложеної парадоксальності.

Тому, якщо погодиться балотуватись в нардепи Петро, то було б добре, щоб всі інші шановані наші класичні претенденти, на час переставши намотувати замкнуті кола "вічного повернення", але не ніцшеанського, а особистого, відмовились на його користь. Хоча б цього одного разу. Просто згуртувавшись. І це не буде його перемогою – в час війни першість на виборах не є перемогою.

І це не буде їхньою поразкою – а лише добрим внеском кожного, хто поступиться, не висунеться, відкине умовність партійної приналежності і таких набридлих вже корпоративних зобов’язань. В умовах, що склались, поступитись на користь Петра чи проголосувати за нього – це лише спосіб зосередитись в час бою.

Ми дуже близькі від того, щоб вперше обрати першу проукраїнську дієву ВР, яка вперше прийматиме проукраїнські рішення не з переляку, створить законодавчу базу, в якій розподіл коштів стимулюватиме бізнес, місце посадовця позбудеться зайвої надмірної ваги, депутатство стане професійною міткою законотворця, а не розчепіреним бізнес-ресурсом. У ланцюжку переможних перероджень України саме такої ланки видозміни найбільше не вистачає. 

А депутатство Петра Шкутяка потрібне не тільки для цієї ВР, а й тому, що з нього може вирости вагомий важливий політик – саме професійний – країні критично не вистачає політичних лідерів. Тобто його висунення може стати нашим "привітом" майбутньому, за який, швидше за все, воно нам колись подякує.

Цього разу – тільки Петро, повірте.
 
КОМЕНТУВАТИ