І вже у кожного щура,
нові повадки, як в кнура.
Потроху він звіріє, жиріє та нагліє.
І знову тягне догори
свої криваві прапори.
І вся щуряча сила
кричить на повне рило.
Із пісні, як відомо, слів не викинеш, особливо коли тексти актуальні протягом десятиліть. Тризубий Стас у своїх веселих бардівських мотивах витримував чітку громадянську позицію. Її чути в кожному куплеті, цей гіркий сарказм чарує. Свого роду класика, котра до смаку і молодшим, і старшим поколінням. Не кожному співакові бути пророком, тим паче навпаки. Але я люблю знаходити подвійні сенси в творах мистецтва. Привчив мене до такого старий викладач з інституту, який в кожному кострубатому ескізі вишукував паралелі з нашим свідомим та підсвідомим.
Так і я слухаю «тризубі» рядки і руденьким лисим щуреням бачу російського президента. А хто така щуряча сила, довго гадати не варто. Хто змушує людей покидати свої домівки і ставати біженцями? Хто перегризає українські кордони і заражає бацилою зрадництва? Хто тримається за червоний прапор, як за останню соломину? Хто руйнує, зомбує, катує? Темна північна сила…
Мені подобаються люди, об'єднані спільною професією. Наприклад, історики, які мають свій календар свят. І людині “непосвяченій” (чи то неосвіченій) іноді не зрозуміти, що за велике свято 7-9 липня. А в ці дні була Конотопська битва, в котрій українці в союзі з татарами під проводом Івана Виговського вщент розгромили московське військо. Унікальний випадок, коли є причина святкувати перемогу, а не поразку (як то зазвичай любимо і робимо). Що і робитимуть мої друзі-історики й інші небайдужі.
А одна з причин тодішньої російсько-української війни, цитуючи рядки «Історичної правди»: «Московити втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів». Події відбувалися, до речі, в 1659 році. Питання-висновок просте, як двері. Скільки років минуло з того часу? Наскільки змінилася царська політика Москви? Говорити про вікові братні стосунки як мінімум некоректно.
Зрештою, і про результативність бою говорити не варто. Оскільки почату справу, в принципі, варто закінчувати. А у випадку Виговського довершити її не вдалось. Козаки Івана Сірка тому причина. Але історію варто оповідати історикам. Музикантам – музикувати і залишатися в пам’яті.
Мої ж роздуми про циклічність історії. Бо хіба нічого не нагадує, коли країну розвалюють зсередини «самі свої»? Такі собі івани-сірки, які погрожують російськомовним українцям розправою. Які зараз пиячать і бунтують на Майдані, знищуючи дух шляхетного місця, де відбувся злам нової української історії. «Самі свої» вагаються, знищувати чи ні терористів, які в містах Сходу та Півдня понавивішували триколорів та понавиголошували республік. Може, наша безхарактерність – причина того, що в нас все є, як є. І вміння втрачати шанси для нас – як для інших вміння загарбувати? Дуже не хочу в це вірити.
Крім того, шанс вигнати всю нечисть з України «на віки вічні, амінь» – не містичний, а реальний. Українська армія – готова боротися до кінця.
«По хаті бігають щури,
вилазять з кожної нори.
Вистрибують з підлоги,
я прошу допомоги.
Бо вже не вночі, а зрання,
руденьке лисе щуреня,
на мене щурить очі,
знов щось сказати хоче...»
Дуже хочу, щоб річниць перемог в країні було більше. А коли влада не знає, як до цього дійти, їм варто їхати в Франківськ. При вході на «п’яний базар» є харизматичний чоловік, який має все «від щурів-мишей-тараканів» і готовий цим поділитися.