Несподівано вечір третього дня у Франківську закінчується на кухні у Володимира Єшкілєва, критика, письменника і одного з творців «Станіславського феномену». На столі печиво, цукерки і смачне вино з фольгового бурдюка.
Слухаючи його, я відчуваю себе інтелектуальним пігмеєм. Здається, ця людина володіє колосальними знаннями з міфології, історії, філософії і всієї гуманітарної сфери. Я не знаю, як у нього зі сферою технічною (бо про неї мова не заходить), але, мабуть, не гірше.
Володимир Єшкілєв розповідає про 90-ті, про тогочасний Франківськ, про найкращі заклади для письменників (а це, ясна річ, заклади алкогольного спрямування). Про повію, котра почала працювати за цим фахом уже зі школи, годувала зі своїх прибутків художників (тих, котрі особливо бідували), а згодом виїхала до Європи, де була вбита. Це історії, котрі не розповість жодна туристична карта і жоден путівник.
За столом також сидить чорнява дівчина і мило всміхається.
Володимир Львович каже, що вона відьма. І що у неї в родині були теж відьми. А коли він говорить про містичні речі – то цьому варто вірити, бо він точно знає, що говорить.
Єшкілєв каже, що вона має пройти обряд ініціації. Він станеться, коли чабани зженуть свої отари овець з полонини, залишивши колиби пустими. Тоді старі відьми, що зберуться з усіх довколишніх сіл, прийдуть туди і проведуть свої ритуали. Що саме вони будуть там робити – не каже. Тому-то і ритуал, таємниця. Але опісля того молоді відьми таки стануть ними повноцінно. А в тій колибі, де проходило дійство, залишать повішену лисицю.
Весною, коли чабани прийдуть знову з вівцями і знімуть засуви – вони побачать ту мертву лисицю і спалять колибу. На її місці збудують нову. Таким чином, чабани і відьми взаємодіють між собою, комунікуючи через багаторічні традиції.
Для тих сіл відьма – одна з основ соціального устрою, котру не можна порушити.
Чорнява дівчина має на шиї амулет з великим оком. Вона каже, що завжди його носить, особливо коли їде верховинським автобусом додому. Рятує від наврочення. Франківчани за столом, особливо Єшкілєв, анітрохи не дивуються цим словам. Дивуюся я, полтавчанин, і моя колега з Кривого Рогу. Для нас таке поєднання містики і буденності дивне. Навіть неймовірне. «Магічний реалізм» прямо.
Інша дівчина говорить, що в селі, котре по сусідству з її рідним, всі жінки – відьми (нічого спільного з серіалом на «1+1»). Одного разу молодий хлопець, нічого не знаючи, одружився з дівчиною звідти. На весіллі йому стало так погано, що наречений ледве не вмер. З того часу вже 30 років жодна дівчина з того села не вийшла заміж – просто не беруть. Бояться розгнівати таємничі сили – і не ризикують.
Ми сидимо і не розуміємо, чи правду говорять ці люди, чи з нас – гостей у цьому містичному краї – просто жартують. Але все ж якимсь чином здогадуємося, що то таки правда. І спокійний тон оповідок цих людей тільки підкріплює нашу впевненість у всій цій магії.
Цей містичний світ поряд із сучасністю і академічністю (адже Володимир Єшкілєв – викладач, фаховий критик) мені страшенно подобається. Хочеться заглибитися у нього і на власні очі побачити всі ті дива, котрі розповідають за столом. Наш край – Полтавщина – уже втратив (якщо і мав) такі зв’язки з традиціями свого минулого. Принаймні мої дідусь і бабуся таких див уже не згадували.
Йдучи вже о пів на дванадцяту ночі від Єшкілєва додому до хостелу, розумієш, що деякі оповіді франківчан лякають не менше за хорорні романи Стівена Кінґа. І десь тут, зовсім поруч, у цьому місті, спить дівчина, котра незабаром пройде ініціацію і стане повноцінною відьмою.
І заспокоюють в цій ситуації лише чотки з маленькими іконками у мене на руках. Теж франківські.