І це нормально. Бажання жити добре – це природно.
Але.
Тривожить більше те, про що не говорили, про що майже не говорять люди мого покоління. Про те, що нам робити з країною, як брати участь в житті громад, про важливість служби у війську, про волонтерство, взагалі про творення держави, в якій хотілося би жити гідно і добре.
Моє покоління – індивідуалісти, чий мозок заточений на виживання і споживання. Не всі – але в масі своїй.
Чому так сталося – зрозуміти неважко. Чи було легко виростати у 90-ті? В умовах дефіцитів і безгрошів'я, часто без батьків, які змушені були гарувати на заробітках, у державі, в якій не можна було бути впевненим у завтрашньому дні?
Ми, народжені в час незалежності, виростали ще серед спадщини совка, яка вже розкладалася від "первісного накопичення капіталу" і від того ставала ще потворнішою. Батьки освоювали навички виживання у постсовкому суспільстві, а ми вбирали їх як взірець для поведінки. Ми не стояли в чергах, не міняли купони, не їздили човниками з картатими сумками чи на заробітки, щоб заплатити за місце в садку, сесію в інституті, обійти якусь чергу… Але ми засвоювали ці прийоми як модель. Ми чули, що в усьому винна влада – і комуняки, і нові хапуги. Нам зручно критикувати і шукати винних, посміюватися з старших, які ностальгують за спокійним життям за пару рублів. Надіслані з італій і росій сотні євро чи доларів дозволяли купувати дипломи, а не знання, автомобілі, квартири, а головне – формували звичку, що так можна жити, що можна купити сякий-такий приватний комфорт серед всього цього бардаку, можна купити квиток у майбутнє.
Так, є і світлі речі і люди. Несправедливо було б заперечувати, що частина покоління 90-х зуміли прорватися, заявити про себе, зробити щось вагоме. Вони відкривали і творили українську несовкову культуру і навіть бізнес, одиниці усвідомлювали, що тепер вони творять державу. Вони бунтували і йшли проти течії. Завдяки в першу чергу цим людям відбулася Революція Гідності. Багато з них пішли добровольцями на фронт, і війна з Росією – це їхня війна за право жити у власній державі. Волонтерство – це їхній спосіб допомагати і досягати змін.
Але це тільки невелика частинка цього покоління. До того ж, багато хто втомлюється і йде, безсилий пробити стіну. Нам бракує сил на довгу дистанцію.
Ми зараз відчуваємо, як нам бракує якісної прогресивної української освіти. Бракує впевненості в собі, бракує виховання. Ми потребуємо підтримки і віри у нас. Так, у нас є незалежність, про яку колись наші 20-літні батьки лише мріяли, в нас є сучасні технології, відкритий світ і можливості. Та в нас немає бажання, у нас проблеми з мотивацією, якщо вона не обмежується грошима, квартирами і машинами…
Покоління 90-х – це значною мірою покоління лінивих егоїстів, але рано чи пізно доведеться вийняти голову з піску і взятися за облаштування нашого спільного дому, в якому житимуть і наші діти, і внуки. Доведеться відповісти і за свою непричетність, неучасть, нечесність і свої компроміси.
І, може, слава Богу, що частина з нас буде жити не тут.