п'ятниця, 24 березня

Як нам розуміти свободу?

Ростислав Котерлін Художник, мистецтвознавець.
Післямова до призначення директора Центру сучасного мистецтва Івано-Франківська.

Це літо для Франківська і області було спекотним. Поступово і методично зникала і, на жаль, зникає й далі вода в криницях, джерелах, потічках, а Бистрицю в деяких місцях можна легко перестрибнути. Ліси рубають, гравій з берегів річок вигрібають – все, як у відомій приказці: рубають те, на чому сидять. Втім, здається, що недбале, а здебільшого злочинне господарювання і спека висушують не лише водні запаси, але й мізки багатьох можновладців, тих, що патріоти, демократи, розбудовники держави і тому подібне. 

Ось риторичні питання. Хто сьогодні розбудовує державу, область, місто? І яка відповідь? Роблять це фактично ті ж самі люди, що робили таку "розбудову" 10 і 20 років тому. Як вони це роблять? На жаль, мусимо визнати, що так само, як вони робили це раніше. До чого ця розбудова призводить? До показухи і фікції, до нищення паростків громадянського суспільств, і – як результат – до чергового тупцювання на місці і, врешті, чергової загрози втратити державність.

За два роки після Революції Гідності вже стало очевидним, що система адаптувалася, люди цієї системи пристосувалися до нових реалій і методично цементують схеми і схемки недалекого минулого, підганяючи під теперішню дійсність. Спостерігаючи за нинішньою владою, можна впевнено сказати, що це модифікований, гібридний совок з усіма його потворними проявами, але обрамований національними строями, вбраний у вишиванки, віночки, бісер, ну, і штучну позолоту скрізь, де тільки можна. 

Давно помічено, що люди, які опиняються "при владі", напрочуд швидко втрачають зв'язок з громадськістю, а відтак з реальністю. Нехай не всі, але більшість. Особливо це помітно в такому невеличкому місті, як Івано-Франківськ. Чимало симптомів неадекватної комунікації з громадськістю можна чітко простежити на рівні семіотики – науки, що вивчає знаки і знакові системи. 

Класичний вислів "рукописи не горять" можна впевнено доповнити тезою, що "знаки не брешуть". Вони правдиво проявляють себе в деталях і чітко окреслюють більший контекст якоїсь ситуації. Якісь малі, локальні дії слугують маркером більш широкої ситуації. І саме таким маркером стосунків франківської влади з громадськістю були події довкола обрання нового директора муніципального Центру сучасного мистецтва, що тривали упродовж кількох місяців літа. 

Про ці події багато писали місцеві засоби масової інформації, основний висновок яких був не на користь влади. Фактично всі ЗМІ і активна громадськість міста визнали, що вибори директора ЦСМ були нечесні, підрихтовані під окремого кандидата, склад комісії був сформований з порушенням законодавства України і просто здорового глузду, і у підсумку ця справа має бути розглянута в суді. Що рано чи пізно станеться. Але дуже важливим видається зараз звернути прискіпливу увагу на конкретні деталі, що виявили глибший контекст. Адже наша країна ще й надалі проходить героїчні і трагічні події Революції Гідності, проходить війну з Росією, і люди ціною неймовірних зусиль, власного життя намагаються знищити ганебну совкову систему, яка продовжує нівеляцію всього живого й справжнього навколо нас. Ганебність цієї системи проявляє себе і на фронті, і в тилу, а в першу чергу вона вилазить з різноманітних владних та навколовладних кабінетів. 

Коли екс-директор муніципального Центру сучасного мистецтва Анатолій Звіжинський вперше зіткнувся з цією системою, ще перед так званими засіданнями конкурсних комісій з обрання нового керівника, то ситуація не виглядала настільки безнадійною. Анатолій мав за плечима і фахову освіту, і успішну роботу зі становлення в Івано-Франківську модерної інституції, а саме ЦСМ, і головне – він мав довіру та щиру підтримку громадськості і мистецької спільноти.

ЦСМ Івано-Франківськ

Акція на підтримку Івано-Франківського ЦСМ і Анатолія Звіжинського, 20 червня 2016 р. Фото Ростислава Шпука.

Але в нової міської влади, котра очолила стару систему, були свої плани. І, очевидно, модерне зміцнення громадянського суспільства не є їхнім пріоритетом. Зате вдосталь популізму у найпримітивніших формах. 

Перебуваючи на двох засіданнях конкурсних комісій, 17 червня і 5 серпня, я спостерігав за показовими владними ігрищами, які там відбувалися, саме в контексті семіотики. І про це варто поговорити. Бо це симптоми загальної хвороби, яка роз’їдає втомлене, але загалом чесне суспільство. 

Читайте також: Комісія проігнорувала думку мистецької спільноти: на директора ЦСМ рекомендували невідому активістку.

Вже на першому засіданні "комісії" було помітно чимало ґанджів. Хтось із її членів продемонстрував брак освіти, хтось цілковите невігластво, а хтось нестримний пієтет перед регаліями радянського штибу. Засідання фільмувалося, і все можна легко перевірити. Так, скажімо, керівник міського департаменту культури Надія Загурська дорікала Звіжинському тим, що, будучи директорм ЦСМ, він не працював з "грандами". Отакої? Але в тім то й справа, що з "грандами" Звіжинський працював, бо за три роки діяльності неодноразово запрошував видатних митців з України та закордону, котрі читали лекції, робили виставки. Пані Загурська, напевно, мала на увазі поняття "ґранти", але не знала, як це правильно називається, і не знала, що міжнародні інституції насамперед надають ґранти недержавним мистецьким інституціям, щоб підтримувати баланс, а буквально – демократію. Муніципальний ЦСМ фінансується коштом міста і не надто може претендувати на ґранти від інституцій культури.

Високий рівень "фаховості" продемонструвала ще одна член комісії в особі директора Народного дому. Вона дорікала, що Звіжинський не робив виставок у їхньому фойє. Хтось був у тому гнітючому фойє? Якщо цей дім "народний", то народ, напевно, заслуговує кращого. За час свого директорства згадувана пані не спромоглася хоча б трішки покращити інтер’єр "народного дому", зате претендує на кваліфікаційні оцінки стосовно інших.

Відверто здивувала секретар міської ради Оксана Савчук. Ця пані з таким пієтетом зачитувала регалії "заслужених діячів", котрі рекомендували на посаду директора ЦСМ іншого кандидата, що це викликало алюзії з глибоким радянським минулим. Сумно, коли на усі ці пострадянські звання ведуться молоді люди, до того ж наділені владними повноваженнями. Ще сумніше, коли відносно молоді митці хапаються за регалії "народних" чи "заслужених діячів" і таким чином продовжують агонію тієї фальшивої радянської системи. Але, здається, це стосується не лише місцевих артистів, але й в цілому дуже позитивного героя – міністра культури. Україна оголосила курс на ЄС, тож треба не лише у них вчитися, але й пропонувати власні новації Європі. Уявіть собі урочисту картину, коли Голова Єврокомісії вручає грамоту, скажімо Катрін Деньов, і величає її "Народною артисткою Євросоюзу". Лунає "Ода до радості" Людвиґа ван Бетговена, і всі кричать ура. Кумедно, однак в таких, здавалося б, "дрібницях" стара радянська система реінкарнується і гнітить паростки здорового громадянського суспільства. Чи не пора змінитися, змінити хоча б щось? Скільки можна, починаючи з глибокого совкового минулого, з року в рік, вручати якісь паперові грамоти для працівників різних галузей з нагоди чергового свята. Краще вже організуйте якийсь бенкет. І поспівайте, потанцюйте з працівниками разом, тоді люди повірять. Тільки не спивайтеся. А краще – проявіть креативність, адже ви полюбляєте вимагати це у підлеглих. 

У війні чиновників від культури проти Анатолія Звіжинського були задіяні й кадебістські прийоми. "Всевидяче око" зафіксувало несанкціонований вхід до його електронної пошти з комп’ютера, що перебував у стінах однієї адміністративної установи. Також ці чиновники поширювали серед громадських організацій лист, в якому не схвалювали попередню діяльність Звіжинського. І звісно ж, на другому засіданні комісії, яке відбулося 5 серпня, заангажованості, нефаховості, знаковості було не менше, ніж 17 червня. Наприклад, пані, котра представляла гурток бісероплетіння (так!!!), ніяк не йняла віри, що пан Звіжинський за три роки своєї діяльності організував понад 70 художніх виставок. Хтось, може, й бачив, а вона ні. Переконати її в зворотному, можливо, вдалося б лише бісером.

Дуже показовим, в дусі радянських партійних традицій, був заклик голови комісії пана Левицького до Анатолія Звіжинського, щоб той присягнув продовжувати художню діяльність, незважаючи на результати конкурсу. Це був типовий прояв совка від члена партії "Батьківщина". Член комісії Михайло Коник, заступник керівника міського департаменту культури, чомусь запитував не про професійні якості Звіжинського, а про нове приміщення для ЦСМ, в якому зацікавлений "Заслужений працівник сфери послуг України", власник ресторанів і готелю "Надія" пан Бойко. Хтось ставив питання, чому пан Коник ретранслює на засіданні комісії побажання приватного підприємця? Може, це тому, що, як подейкують, пан з прізвищем, подібним до пана Коника, є власником одного з ресторанів у Франківську? Може, це просто «соупаденіє»?

Загалом, усім, хто був присутній на засіданні тієї комісії, стало очевидно, що мала місце попередня змова на користь молодої і нікому не відомої кандидатки від влади. Зрештою, у першому ж інтерв’ю це молоде обдарування наївно про все й розповіла. Вона не лише продемонструвала, що абсолютно не розбирається в мистецтві, але й розказала, що ниточки несправедливого рішення комісії тягнуться до сина колишнього мера міста пана Анушкевичуса.

І тепер вже ні для кого не була таємницею змова представників старої влади з новою. І робилося це очевидно в приватних інтересах окремих приватних підприємців. Зрештою, за якийсь час ми всі це чітко побачимо, але хотілося б поставити акцент на формі, тобто – системі. 

На жаль, ця локальна історія висвітлила проблеми не лише для художників міста. Вона продемонструвала ширші проблеми суспільства, а саме – неадекватний, менторський зв'язок влади з громадою, намагання й надалі працювати непрозоро, протискати необхідні для себе рішення, ігноруючи закон і запит громади.

Читайте також: У Франківську поховали муніципальний Центр Сучасного Мистецтва. ФОТО, ВІДЕО

У цій окремій історії система показала свої вульгарні можливості, використовуючи задля цього також художників-функціонерів. Адже систему формують насамперед люди. Директор Музею мистецтв Прикарпаття Михайло Дейнега і Голова Національної спілки художників України Микола Якимечко, хтось відверто, а хтось скромно, підіграли системі. Якщо мистецька спільнота стала на бік Анатолія Звіжинського, то ці функціонери стали на бік влади. Не на бік справедливості, а на бік якихось можливостей. Пан Дейнега ще кілька років тому проявив "високий" інтелект, знищивши класичну назву "Художній музей" і переробивши її на покруч "Музей мистецтв Прикарпаття". Він зможе комусь пояснити, яких мистецтв той музей?.. Танців? Хорового співу? А якого Прикарпаття? Що ж тоді в музеї робить сакральна скульптура Пінзеля, інші твори художників різних століть і різних регіонів?

Сьогодні музей, як і спілка, показують на виставках часом аматорське, іноді декоративно-прикладне, прилизане, причесане під "пополо" мистецтво, без жодних аналітичних текстів, рецензій, як у старі "духовні" радянські часи. Обидва ці митці-керівники полюбляють говорити про духовність, обоє виросли з вищої художньої радянської школи, обом подобається цензурувати мистецтво. На диво, обоє тяжіють до декоративності в мистецтві. І це або їхні особисті смаки, або вони добре засвоїли, яка естетика не подобається панам і паням, котрі займають вищі посади в системі управління.

Влада безперестанку проголошує побудову демократії в Україні, але інтелектуальний, етичний і естетичний рівень цих "будівельників" не завжди відповідає поставленій меті. Вільна людина ніколи не піде на якісь договірні "міжсобойчики". На жаль, люди з системи продовжують демонструвати підневільність, нездатність змінити зашкарублі правила гри, порвати з совком хоча б в окремих починаннях. Однак всі ж бо знають, з чого починає гнити риба?

Коли до влади в місті прийшла молода команда, мало хто сподівався, що запах гниття так швидко себе проявить. Що ставлення до світу – тобто політика – буде не цивілізованою, а рейдерською. Що йдеться не про цінності, а про ціни. 

Читайте також: Тривання "Станіславського феномену": громадський ЦСМ створить у Франківську відкрите мистецьке середовище.

Вже неодноразово ЗМІ згадували бурхливу діяльність головного архітектора міста Дмитра Нижника, котрий ініціює скандальні багатоповерхові забудови в колишній промзоні міста і водночас не захищає громаду від інших незаконних забудов. Зате цей пан проявляє "глибоку турботу" про громадян, борючись з якимись безневинними малюнками на стінах будинків. Він, напевно, великий естет і знавець мистецтва, бачив графіті Помпеїв, Лондона, самого Бенксі студіював, а видатну архітектуру мацав власними руками. Тому й запроектував масив типово непоказних багатоповерхівок перед вікнами маленьких будинків "маленьких українців". А більшість депутатів міської ради, багато з яких належать до ордену "Бог і Україна" чемно підняли руки, легітимізуючи цю скандальну забудову. Можливо, в якийсь момент хтось почав плутати Бога з гаманцем, а потім вже й перестав червоніти від сорому. А ще можна іменні пісочниці і гойдалки майструвати. Якщо хто-небудь з молодих громадських діячів колись захоче стати депутатом міської ради, то балотуйтеся на дільниці згаданої промзони і не вигадуйте ніяких політичних гасел. Пообіцяйте людям, що побудуєте перед вікнами головного архітектора міста масив багатоповерхівок по всьому периметру – і ви точно станете депутатом. 

І на завершення. 

Коли ситуація з обранням директора Центру сучасного мистецтва була вирішена владою в такий нечесний спосіб, відомий і шанований іванофранківець Петро Шкутяк філігранно влучно порадив нинішньому міському голові "звільнити голову". На що той, напевно обмацавши себе з усіх боків, запитав: а де вона? Після чого "голова" поїхав на військовий аеродром і з виразом дитини, що грається в пісочниці, фотографувався в кабіні винищувача, натягши на голову шолом пілота. А ще було багато невибагливого піару на кшталт "символічного купання" в Азовському морі і оголошення війни олігархам з білбордів. Забули тільки вказати, в якому цирку ця війна відбуватиметься. І на додаток нам тепер ще треба дочекатися польоту на дельтаплані в компанії галок, і всі вже точно знатимуть, хто найголовніший у місті. 

Я іронізую не зі зла, але лише для того, щоб нинішня "влада" не мала громадян міста за примітивів. Ми все бачимо і знаємо. Ми вас почули і зробили висновки. Ви можете говорити багато гарних і патріотичних слів, але знаки вказують на інше. Тому вам насамперед слід міцно задуматися над фундаментальними речами. 

Чи ставили ви собі питання – для чого свобода? Чи не для того, щоб люди були вільними і чесними у виборі? Хоча, можливо, ви маєте якесь інше розуміння цієї фундаментальної категорії...  

КОМЕНТУВАТИ