fbpx

Життя і президенти

Політика 14:19, 11.06, 2014

Найсумніше, що всі ці роки вони крали в нас найцінніше – наш час, наше життя. Вони безсоромно оббирали нас, наших батьків, дітей.

Не щастить нам із президентами. Якийсь невеликий хіт-парад негідників і навіть убивць. Що з цим робити? Хотілось би традиційно по-українськи сказати, що невідомо. Але ж насправді все відомо й зрозуміло. Падлюк не лише не обирати на найвищу в державі посаду, але й створити найрізноманітніші сита, щоб вони й на нижчих рівнях не потрапляли в такі привабливі для їхніх сідниць м’які крісла.

Від свого віку нікуди не дінешся. І я вже можу так, як мій дід (що любив повторювати, як то було за Польщі чи за Австрії), сказати, як то воно було за Кучми чи за Яника. Але про все за порядком. Коли обирали Кравчука, то основним його опонентом був дисидент В’ячеслав Чорновіл. Україна на перших президентських виборах підтримала завідувача ідеологічного відділу центрального комітету Комуністичної партії України. Цим переважна частина наших громадян продовжила радянське минуле для України ще на кілька десятків років. Ми закатали в консервну банку шанс на розвиток держави і приліпили до неї етикетку «Незалежна». Про Кравчука дотепер намагаються говорити як про майстра компромісів. Його впродовж останнього року запрошували модерувати чи не всі національні круглі столи. І наверха завше вилазить одне, що майстер компромісів – це не більше аніж вправний крутар, умілець з білого зробити чорне й показати все так, що начебто робиться все вигідно для народу, а насправді все йому врешті вилазить боком. Так, зрештою, було й під час його президентства. Особливо зараз згадується один із «найкращих» фінтів Леоніда Макаровича – надання Криму статусу автономної республіки.

Далі ще «краще» – Кучма. Пригадуєте, як його другий раз коронували і головним суперником був Петя-Губошльоп-Симоненко. На численних агітаційних плакатах у Галичині було намальовано дві дулі одна проти одної. На одній була кучма, а на іншій – кашкет із червоною зіркою. Така знайома нам ситуація вибору без вибору, до якої виборця вправно привели. Про Гонгадзе навіть страшно згадувати. Чого варті лише пізніші принизливі відвідини Леонідом Даниловичем допитів у Генпрокуратурі. Ну і, звісно, олігархи, яким колишній червоний директор дав зелену вулицю, в буквальному розумінні озеленену мільярдами доларів. З ними ми й донині не знаємо, що робити чи, точніше, не знаємо, що вони далі зроблять з нами.

Урешті, на черзі наш український рятівник, наш месія в брилі, той, хто звернув увагу на Голодомор (дякувати Богу, хоч на щось), хто зумів на десяток літ позбавити українців віри в будь-що у своїй державі.

Про Януковича – як про покійника – добре або нічого. Доброго нема що сказати, а нічого таке чорне, криваве і безмежне, що матеріалу для політичних та кримінальних розслідувань вистачить ще не на один рік.

Що зробить Петро? Чи чесно продасть свій бізнес? Чи виправдає чергові надмірні сподівання? Чи зміниться і стане за короткий час зовсім не тим, яким був упродовж багатьох років дотепер? Усі ж ми хочемо вірити, хочемо спертися на думку про те, що шапка Мономаха дивним чином перетворює свого господаря. Та й, урешті, так хочеться думати, що ось нарешті прийшов чоловік, який захоче вписати своє ім’я золотими літерами в національну історію, а можливо, і в світову. Тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! Тут хочеш не хочеш станеш забобонним.

1991 року, в рік нашої незалежності й першого президентства, я одружився. У мене  виросли діти. З категорії молодих і перспективних я, як і багато моїх ровесників, перейшов у смугу зрілості. А держава, як мене переконують президенти, продовжує рости, дозрівати, ставати на ноги. Якби їм вірив, то цього року ми вже мали нагоду позбутися навіть тих номінальних решток нашої державності. Що не зробимо власними руками, вони не зроблять, бо практично для всіх зрозуміло: казав пан – кожух дам, та й слово його тепле.

Найсумніше, що всі ці роки вони крали в нас найцінніше – наш час, наше життя. Вони безсоромно оббирали нас, наших батьків, дітей. Вони кожен на свій лад були злодіями, які грабували найкраще, найкоштовніше.

Зараз маємо нагоду не викохати чергового злодія. А спокуси піти цим шляхом, думаю, будуть. Ми маємо бути на сторожі і не лише дивитися, а й діяти, робити те, що називається «брати на себе відповідальність». Тоді наше життя не залежатиме від президентів, воно залежатиме від нас.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: