Як повідомила місцева газета Kurjer Stanisławowski, львівському адвокатові Вестрайху та якомусь Каролеві Петриковському Міністерство залізниць Австро-Угорщини погодило дозвіл на початок технічних робіт для прокладання"«електричної колії нижчого типу в Станиславові". Історію теперішнього Франківська, зафіксовану на сторінках газет 110 років тому, пригадує на Збручі прикарпатський журналіст Богдан Скаврон.
"Цей дозвіл ще не означає концесію на спорудження колії", – заспокоювали при цьому міщухів газетярі.
Тоді вважали, що поява на вулицях міста вагонів трамваю стане ледь не стихійним лихом для тихого Станиславова. Хоча воно стрімко розвивалось, зокрема, зростала кількість його мешканців, і при цьому єдиним видом громадського транспорту все ще залишався старий добрий фіякр. Тим часом у сусідніх Львові та Чернівцях уже курсували перші трамваї на електричній тязі.
Як відомо, трамвай так і не з’явився ні в старому Станиславові, ні в новітньому Івано-Франківську. Хоча вже наступного, 1908 року, магістрат оголосив про початок підготовчих робіт із запровадження в місті трамваїв і навіть затвердив схему їхнього руху. Нереалізований трамвайний маршрут мав пролягати від вокзалу сучасними вулицями Вовчинецькою та Грушевського до "стометрівки". Тут було перше розгалуження: одна гілка прямувала до залізничного переїзду на сучасній вулиці Незалежності, інша – повертала до пасажу Гартенбергів, де колія знову роздвоювалась. Звідси вулицею Галицькою можна було дістатись до сучасного парку Військових Ветеранів, де тоді була торговиця кіньми та великою рогатою худобою, а інша колія, яку мали прокласти сучасними вулицями Мазепи, Січових Стрільців і Чорновола, вела до міського парку з кінцевою зупинкою біля тутешньої тюрми "Діброва".
Роботи з облаштування трамвайного руху в Станиславові мала проводити відома німецька фірма Siemens & Halske. Крім брукування вулиць, прокладання рейок і закупівлі рухомого складу, планували також збудувати електростанцію та трамвайне депо.
Але ще через рік, 1909 року, міська влада раптом відмовилася впроваджувати електричні трамваї. Можливо, магістрату не вдалося домовитися про співфінансування на вигідних умовах із Міністерством залізниць, а для міського бюджету мільйонний проект виявився заважким.
Треба сказати, що віденські залізничні урядники мали підстави не надто довіряти станиславівцям щодо фінансів і матеріальних цінностей. Саме в ті дні виявили великі розкрадання в тутешніх залізничних майстернях (тепер – Івано-Франківський локомотиворемонтний завод).
Під час перевірки на складі не дорахувалися різних матеріалів загальною вартістю понад сто тисяч корон. Третину цієї суми складала недостача дубових брусів, які вже багато років постачав станиславівським колійовцям підприємець Лейзор Вуль. Після його банкрутства (а пізніше й смерті) справи фірми вели його вдова та син. Коли ж розкрилася недостача у Станиславові, сімейка "підприємців" мерщій втекла до Америки, тим самим перешкодивши, як зауважив Kurjer Stanisławowski, проведенню дізнання у цій справі.
Залізничні майстерні у Станиславові
"Підприємці" втекли також від фінансових стягнень, покладених на спадкоємців небіжчика Лейзора Вуля, як і на начальника секції зберігання інспектора Зібауера, асистента Килиту та залізничного доглядача Вальдекера, відповідальних за збереження цінностей. У цій справі було призначене судове слідство, результатів якого радила дочекатися газета перед тим, як назвати винуватців і вимагати їхнього покарання.