Видавці перелічують книжкові відкриття, що посіли неабияке місце у житті кожного з них, та роздумують про те, чи дійсно "книги самі знаходять людей, а не навпаки". Дізнавалася ТРК "Вежа".
Роман Малиновський – автор, головний редактор видавництва "Вавилонська бібліотека". В минулому – співзасновник літературного альманаху "Паперова зозуля", куратор літературних проектів, стипендіат програми польського міністра культури і національної спадщини Республіки Польща Gaude Polonia у 2015 році. Актуальне місце проживання – Івано-Франківськ.
"Мені видається, що свої найважливіші досвіди я отримав саме з книжок. Читаючи їх, пірнаючи в потаємні застінки сюжетів та зазираючи поміж ефемерні душі героїв, я дізнавався про світ таке, чого не знав раніше, про що не здогадувався. Я щасливий, що ці досвіди мені дістались саме в такий спосіб, через читання, тому що вони здебільшого суперечливі і важкі.
Таких текстів є кілька, але ось найважливіші:
"Кульбабове вино" Рея Бредбері показало, яким затишним, ніжним і теплим може бути дитинство у пам’яті та як можна по-доброму дитиніти, повертаючись до тих запахів, звуків, образів і відчуттів, що залишились в часі, де нам ще нічого не було відомо про "доросле життя".
"Володар мух" Вільяма Ґолдінґа показав спід людської природи, дозволив зазирнути в ті місця людської душі, де вже немає світла свідомості, а лише тихе тваринне гарчання.
"Бойня номер п’ять" Курта Воннеґута – це все, що треба знати про війну, не лише Другу світову, а будь-яку – минулу або майбутню, – зрештою, всі вони однакові. Воннеґут розповів про облудливісь її ідеалів і про те, якими обманутими блазнями є всі, хто зголошується воювати.
"Сто років самотності" Ґабрієля Ґарсії Маркеса приніс усвідомлення циклічності історії, яка завжди є такою ж, як і циклічність людей, котрі попри інші обличчя та імена – також ті самі.
"Уот" Семюеля Беккета розказав мені про самотність людської істоти та іронічну безглуздість будь-яких людських зусиль.
Ці книжки безповоротно вплинули на моє сприйняття та відчуття світу, і це ті випадки, коли я можу сказати, що починав читати їх однією людиною, а завершував вже іншою".
Книги знаходять людей? Напевне, ні. Але вірю в те, що добре, коли людина шукає своє книжку, ту, в якій вона знайде відповіді на запитання, які її хвилюють, або навіть більше – знайде запитання, на які захоче знайти відповіді. Чудово, коли трапляється текст, який допомагає знайти рівновагу або доводить щось таке, про що ти особисто давно здогадувався.
Література, як на мене, не повинна ані змінювати життя, ані навчати – вона має інші функції. А якщо раптом вона відкриває двері, за якими краще видно ті чи інші істини, – то це тільки бонус.
Василь Карп’юк – поет, прозаїк, видавець. Автор книжок "Мотлох", "Brustury", "За руку з черепахою", "Ще літо, але вже все зрозуміло", "Глінтвейн дорогою на Говерлу". Директор видавництва "Дискурсус".
"У молодших класах я любив читати казки. Була така серія "Казки народів світу", то я перечитав всі наявні в нашій шкільній бібліотеці книжки з цієї серії. Оскільки такі твори закінчуються завжди позитивно і добро перемагає, то мене вони надихали, підтримували стан дитячої мрійливості, який зберігся досі.
В одинадцятому класі прочитав "Перевтілення" Франца Кафки. Відтоді, він – мій улюблений прозаїк. Ця новела, а також інші твори письменника суттєво вплинули на мій літературний смак, частково на те, що я пишу.
Біблія – книга, яка формує мою життєву світоглядну позицію. Вплинула так, що я намагаюся за нею жити. Тобто, можна сказати, що це певний спосіб життя. Коли тривожно чи маю питання, які не розумію, то завжди знаходжу у Біблії відповіді.
Ще одні важливі тексти – повчання святого Серафима Саровського. Він детально розповідає про різні аспекти – як-от молитву, милостиню, мету християнського життя… Ці тексти допомагають мені конкретизувати бажання жити згідно зі Святим Письмом. Звісно, наявність бажання означає лиш те, що воно є. Але ці тексти, в тому числі, допомагають його трохи реалізовувати.
З літературних творів маю додати поезію Тараса Мельничука і Василя Герасим’юка. Якоюсь мірою, їхня творчість – теж вихід за межі літератури. Мельничук – це поезія і стихія, Герасим’юк – поезія і етика. Такі поєднання мені дуже імпонують. Люблю в літературі вихід за межі".
Книги знаходять людей? Цілком ймовірно. Так можу сказати якраз про Серафима Саровського, оскільки в мене в бібліотеці ще є кілька духовних книг – "Квіти святого Франциска", "Сповідь" Августина, які я досі навіть не прочитав. Загалом в моїй бібліотеці світська література. Саме таку, в основному, читаю. Тобто можна сказати, що Серафим Саровський справді сам мене знайшов, тим більше, що це навіть не паперовий чи електронний формат, а аудіо.
Зараз я упорядкував і видаю книжку "Звичайні незвичайні священики". Це історії про отців, які не фігурують у скандалах, а щоденною молитвою і працею служать Богові і людям. Українські письменники написали про тих, кого знають особисто, а відтак змогли не лише оповісти біографію, а показати живих людей. Один із героїв книжки – отець Юрій Королевський, який свого часу був головою комітету комсомолу і виявляв небезпечних елементів – релігійну молодь. Для того, щоб розуміти, з чим має справу, вирішив почитати Євангеліє. Через деякий час він вже навчався у духовній семінарії. Це дуже глобальна зміна. Звісно, бувають численні менш помітні зміни, які різними способами виявляються у житті читачів. Так буває, бо книжка – не просто папір зі знаками, а слова, які мають ідею і енергетику. Хороші книжки завжди міняють людину. Якщо не буквально, то просто наснажують, надихають".
Василь Іваночко – сеньйор "Пласту", директор видавництва "Лілея-НВ".
"На рівні моєї підсвідомості у дитинстві, на мене найбільше вплинув Висоцький. У нього є така фраза "Нужные книги ты в детстве читал?". Що таке книжка у даному випадку? Це пережитий досвід, видуманий, чи реальний. Саме завдяки цьому досвіду людина черпає для себе тему, яка їй цікава.
Найбільшу потребу у книгах я відчув, коли мріяв стати художником. Я вишукував біографії відомих художників. А пізніше, коли закінчував Інститут у 90-му році, якраз у час, коли ми ставали країною, вишукував книги на історичну тему для підтвердження своїх прав. Саме в цей час велике значення у моєму житті мали історичні книги. У студентський період життя я перечитав дуже багато літератури. У цей період для мене великим відкриттям був Багряний. Пам’ятаю, як тоді "не дихав" від "Саду Гетсиманського", а далі я почав вишукувати все, що написав цей автор. Багряний для мене був чимось надважливим.
Глибшого чоловіка, аніж Андрей Шептицький, я не знаю. Ми видали всі його пасторські послання, які він написав будучи Єпископом Станиславівським. Він насправді хотів робити користь, та й робив її для країни. Я вважаю, що якби ми не мали цієї постаті, то й можливо, і країни не мали б. Його пастирські послання написані у 1900-1901 роках, але вони абсолютно не втратили актуальності, вони ніби написані для сьогоднішніх нас.
Саме вони на мене емоційно найбільше вплинули на цьому етапі життя. Я думаю, що людина стає розумнішою рівно від того, скільки книжок вона прочитала. Замінити книги неможливо нічим. Я навіть не можу уявити такого. Книги – спосіб працювати над собою.
Книги знаходять людей? Я підтверджую, що такі факти існують. Коли у вашій голові живуть думки на певну тему, то ви собі і на задану тему шукаєте опору. Так трапляється не тільки із книгами.
Я вважаю, що потрібна книжка з’являється у потрібний час. Інколи, прочитавши щось випадково, можна віднайти відповіді на актуальні запитання. Читання як таке – не зникне, думка повинна звідкись братись і чимось підживлюватись.