fbpx

Герої АТО – прикарпатські беркутівці: Вони захищали Україну, свої сім'ї і дбали про майбутнє

Суспільство 10:22, 07.07, 2014

Історії тих, хто був убитий терористами 29 травня біля Слов’янська, – бійців івано-франківського "Беркуту" старшого прапорщика міліції Володимира Шарабуряка, старшого лейтенанта міліції Василя Семанюка, прапорщика міліції Володимира Лисенчука, старшого лейтенанта міліції, заступника командира взводу Петра Безпалька.

 

Петро Безпалько, Василь Семанюк, Володимир Шарабуряк, Володимир Лисенчук залишаться в нашій пам’яті героями.

Колишній керівник "Беркуту" в Івано-Франківську, майор Олександр Нідзельський добре знав Володимира Шарабуряка, а Петра Безпалька та Василя Семанюка особисто приймав на роботу.

 1Олександр Нідзельський пригадує випадок на Говерлі, коли приїжджав тодішній президент України Віктор Ющенко і було організовано масове сходження на вершину. Тоді були надзвичайно складні погодні умови, працювати було дуже важко. Володимир Шарабуряк проводив президента до вертольота. В нього була радіостанція, й туди поцілила блискавка. В той момент йому практично відняло ліву руку, та, незважаючи на це, він до кінця виконав свій обов’язок. Після того йому стало погано, та він зумів спуститися донизу. Ця витримка, мужність, самовладання вражають, розповідає військовий.

"Володю ми все одружити хотіли, – розповідає про вбитого Володимира Шарабуряка колега. – Ми часто жартували, щоб уже на весіллі погуляли. Але він був своєрідною людиною", пише День.

 А от про Василя Семанюка колишній керівник згадує, що той був дуже комунікабельним і цікавим. "Був зовсім неконфліктною людиною", – коментує Олександр Нідзельський.

"Про нас із Настею він дбав якнайліпше, – ділиться в розмові дружина Василя Семанюка Анна. – Але й про роботу він також ніколи не забував. Тому і поїхав на Схід, адже знав, що має бути там. Він захищав Україну, свою сім’ю і дбав про майбутнє. Хотів, щоб ми всі жили краще".

Жінка також розповідає, що десятирічна донечка дуже важко переживає все, що відбувається. Бачить, що їй дуже боляче, але дівчинка тримається. "Вона має риси характеру свого батька, Настя дуже сильна", – ділиться Анна Семанюк. "Я втратила найдорожчу людину в світі, за спиною якої я була захищеною. Можна сказати, що я втратила все", – зізнається жінка.

Про ще одного героя Петра Безпалька, з яким довелося працювати, екс-керівник "Беркуту" Олександр Нідзельський розповідає, що він був хорошою людиною. А ще був задиристим, лише в хорошому розумінні цього слова, зазначає військовий. І часто говорив руба те, що думав.

"Всі ці хлопці жили лише роботою, – зауважує вдова Петра Безпалька Наталя. – Вони були справжніми патріотами і їхали на Схід, щоб повернутися героями. За дві години до того їм зателефонували і наказали збиратися. Ніхто не питався, чи треба це робити, чи ні, просто зібрали речі. Це була їхня робота, їхній обов’язок перед Батьківщиною".

Крім того, Петро Безпалько був прекрасним батьком. "У нас двоє діток, – продовжує Наталя. – Нашій донечці Настусі п’ять рочків, і коли він загинув, у неї був випускний в садочку. Вона мені говорила: "Мамочко, сфотографуй мене, нехай татко подивиться, яка я була принцеса". А через дві години його просто не стало, і цю фотографію більше немає кому показувати…"

Дівчинка все переживає в собі, коментує вдова загиблого. "Спочатку вона говорила, щоб відвезли тата до лікарні і, можливо, там його вилікують. А вчора донька каже, що їй снився татко, він ожив і прийшов до нас", – плачучи, розповідає жінка. Синові Наталі Безпалько два роки. Він не розуміє, що сталося, і постійно чекає, що тато має приїхати. Коли хлопчик бачить, що приходять люди в формі, то біжить до них, думаючи, що то його татко.

Жінка також пригадує, що в останні дні перед смертю часто телефонувала чоловіку. "Я йому говорила, щоб повертався, адже я 39 днів прожила сама, безпомічна, безпорадна. Нікого тут в місті не знаю, оскільки родом із Калуша. Він возив та забирав дитину з дитячого садочка, всі проблеми вирішував особисто, а я сиділа в декретній відпустці з маленькою дитиною. Зараз я не знаю, як маю навчитися робити все це сама. Відвезти дитину в садок, іншу – до школи, адже цього року вона йде в перший клас", – ділиться жінка наболілим.

"Він ніколи не розказував про свої неприємності, хоча зараз виявляється, що їх було доволі багато, – продовжує Наталя. – Ні друзі, ні сусіди не бачили його в поганому гуморі. Такого поняття, як поганий настрій, для нього просто не існувало. Завжди був позитивний, веселий, і коли я зараз дізнаюся про його проблеми, просто не уявляю, як він все це переживав у собі".

"За шість років, які ми прожили разом, жодного разу не їздили відпочивати, – зізнається жінка. – Я часто йому дорікала, а тепер картаю себе за це. Адже ми сплачували кредит, виховували дітей, і він просто не мав звідки взяти гроші на подорож".

Про Володимира Лисенчука "Дню" також розповіла його дружина. "Він був чудовою людиною, життєрадісним та дуже добрим, – розповідає Світлана Лисенчук. – Він нікому не відмовляв. Навіть якщо хтось із друзів звертався до нього за потреби, то в першу чергу він допомагав йому, а наші питання вирішував пізніше. Він мріяв про сина, і я йому народила, синочку вже минуло вісім місяців. Володя хотів, щоб син став міліціонером, як і він сам, жартував, що молодший "беркут" росте".

У сім’ї зростає й маленька донечка, якій п’ять із половиною років. Вона й досі не може пережити втрату батька, постійно плаче, молиться за нього і каже, що її татка забрали ангели, щоб його бандити не вбили. А ще зауважує, що після трагедії в дитини спостерігає сильні зміни настрою.

Світлана Лисенчук пригадує, що у чоловіка були дуже великі плани. Разом думали взяти кредит, купити квартиру в Івано-Франківську. Жінка зізнається, що свого житла вони не мали, проживали з її батьками. Сподівається, що держава якось допоможе, бо з двома маленькими дітьми залишилася сама, а житло нині придбати не в змозі.

А ще розповідає, що дуже важко смерть чоловіка переживає його батько. Не так давно він поховав рідного брата, пізніше і другого, а тепер в землю поклали ще його молодшого сина.

Минулого року, пригадує жінка, її мама просила разом із чоловіком поїхати в Крим відпочити. Світлана відмовлялася, адже в той час носила під серцем другу дитину. Та все ж їх переконали. Нині розповідає, що дуже рада, що так сталося, адже іншої нагоди уже не буде ніколи. "Цього року уже немає мого чоловіка. І навіть Криму зараз немає. Треба жити сьогоднішнім днем, адже другого моменту може й не бути більше", – підсумовує вдова загиблого.

10 червня цього року Володимир Лисенчук мав відзначити ювілей  30 років, проте не дожив… Поховали бійця у рідному селі Лісний Хлібичин Коломийського району Івано-Франківської області. В останню путь героя прийшли провести більше тисячі людей, серед яких і жителі населеного пункту, родина, друзі, представники влади, "Беркуту", правоохоронці.

Зокрема, у групі "Типовий Хлібичин" в соцмережах про Володимира Лисенчука пишуть: "Мешканець нашого села, Володимир Лисенчук, сьогодні загинув. Він був учасником АТО. Він загинув за Україну, за нас. У нього залишилася дружина і двоє дітей. Вічна пам’ять герою. Герої не вмирають!" А під портретом у чорній рамці загиблого – пісня гурту "Плач Єремії" – "Пливе кача…" І довгий вірш, адресований дружині Володимира, про те, що йому шкода за все, що сталося, про падіння гвинтокрила, біль, смуток, небажання залишати її, батьків та дітей.

Рідні, друзі та вся країна називають загиблих героями і обіцяють їх пам’ятати.

Ірина ФЕДОЛЯК, Івано-Франківськ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: