КУРС поцікавився в Ростислава Шпука, що саме спонукало його піти в політику й висуватися кандидатом у депутати Івано-Франківської міської ради від "Солідарності". Коментар виявився розлогим, але вартим, аби опублікувати його повністю:
– Передовсім не висунувся – такої опції навіть не існує в новому законі, – а висунули. Округ – Микитинецький, тобто це має бути захід в офіційну, церемоніальну політику зі сходу:)
Погодився з трьох причин. По-перше, багаторічний досвід показує, що потрапляючи у "білий дім", досить позитивні люди видозмінюються, тобто починають належати до якогось іншого виду. Принаймні так виглядає – з них утворюється якийсь комплексний депутат. Мені цікаво на собі відчути тіньовий вплив цих стін, опинитись в зоні дії тих сугестивних потоків, дуже перехресних у всіх сенсах слова, щоб дослідити, що і як еманує, – такий "дослід Мак Кінлі-2". Може, виявиться все настільки безнадійно в цій білій коробці, що всім треба евакуюватись кудись в мудру Ратушу.
По-друге, тепер вибори – це свого роду громадська мобілізація. А повноваження міськради такі, що депутат – це фактично мандатизований громадський діяч. Будь-яка рада зараз сильно потребує непотокових голосів, щоб вберегти суспільство від післяреволюційного екзистенційного вакууму розчарування. Уже зараз у нього – надзвичайно високий рівень готовності до ворожнечі, суспільство взяло дуже низький старт у всіх сенсах слова "низький" і завмерло в цій позі, не відчуваючи фізіологічного дискомфорту, – так відбувається в стані кататонії. А організаційними пунктами цього розщеплення громади є партіі: якщо хтось негативно про когось висловлюється, до цього нема нікому діла, доки він не є репрезентантом якоїсь політичної сили. Тоді навколо цієї персональної критики утворюється киплячий котел, в якому варяться гнів і радість прихильників та ворогів партії. Бо є підозра, що хто б що не робив – всі переслідують якісь цілі, виконують завдання, накладають слід на послід. Адже рівень недовіри майже до кожної партії або її лідера вищий, ніж рівень довіри. Тому представникам цих партій на місцевих виборах, серед яких все більше авторитетів громадських, ніж кримінальних, вигідніше було б критикувати не чужі, а свої партіі. І це ще одне чисто українське ноу-хау. Партії фактично виконують роль дилерів, вони намагаються створити корпоративні способи мислення, громадська думка ж корпоративна лише у своїй антикорпоративній підозріливості. Тому сучасна Україна – це яйце у вишукано-тонкій сакральній оболонці, де жовток реактивно несумісний з білком, але й окремо не можуть. Від цієі реакції яйце так світиться, що стало помітним для всіх у світі. Але тепла наразі ще не дає. А на практиці все партійне життя – це фактично наперед придумування новин, які спочатку стають новинами в головах технологів, а потім – в реальності. І остаточною, бенефіціарною метою їхніх дій є вплив не на життя, а на думки. Це така оптимізація: мінімум рухів, але ефективних. Єдиний нормальний вихід – зменшення участі держави в "участі" людини. Тобто мінімалізація податків. Держава має зосередиттсь і стояти на кордонах нормально допустимого, здійснювати арбітраж, захищати і захищатись, і піклуватись про естетичне. Має розімкнути задушливі обійми, залишивши руки простягнутими, перестати бути задушливою. Головний післяреволюційний результат наразі – десакралізація влади. Наступним має бути її дебюрократизація, децеремоніалізація відомств. Тобто чиновники не повинні працювати так, ніби заповнюють один і той же бланк.
По-третє, в цьому списку від "Солідарності" є надійні перевірені люди, не хочеться, щоб вони залишились в меншості. Попри скепсис коментаторів, можуть бути такі результати виборного відсіву хижаків, що фракція "Солідарності" буде кращою в раді. Та й майже всі списки "нерегіональних партій" складаються з таких персон, що рада може бути досить якісною, відкритою або, навпаки, концентратом змовницьких процесів. І це залежить від "чутливості" виборців. Але коли революційний допамін спадає, робота нашої громадської думки движима психологічними механізмами захисту. Ніби їй хтось дав гіпнотичну установку: нічого не роби, про тебе попіклується твоя шизофренія. Вона знову проявляє звичну інфантильність, а її регенти, що впливають на остаточне рішення, переважно лукаві, бо підкинуті тими самими "ділерами", тобто партіями. Японія успішна країна тому, що при відборі на роботу клерком тестують рівень духовних і філософських осягнень кандидата, вважаючи, що якщо його голова дала собі раду з таким, то з комунальними чи бюрократичними розпорядженнями впорається без надзусиль. В зв'язку з усім цим знайшлась така утопічна нездійсненна ідея. Вибори відбуваються територіально, спільнотою району, тому перемагають лише комунальні потреби – ті, що відповідають територіальній більшості. А можна було б ділити електорат не за округами, а за рівнями пріоритетних інтересів – не вертикальною нарізкою мапи ножем, перпендикулярним до землі, а горизонтально – відносно людських пріоритетів різношарового суспільства. Наприклад, електорально поділеного на любителів городництва, чи хіпстерів, чи мандрівників, чи любителів здавати пляшки, чи читати вірші, чи домогосподарок, чи сантехніків, чи хворих на плоскостопість, чи фанів декадансу, чи театралів… Тобто перший вибір кожен вже робив би тим, до якої групи себе віднести, – і в зв'язку з цим подальше розпорядження своїм голосом на виборах представників цієї групи було б живішим, натхненнішим, відповідальнішим. І обирати б довелось уже серед інших кандидатів, ніж тепер. На такі вибори пішли б майже всі, бо з'явилася б дієва азартна зачіпка. А обирала б група частку депутатів, пропорційну до своєї частки в суспільстві. Тоді б, мабуть, отримали неноменклатурну владу, яка б тямила в культурі і піклувалась би про освіту чи доступність світу для всіх…
Це божевільно, але складається враження, що тільки щось божевільне вирве нас з порочного кола. Як, скажімо, вивів колись кримінально-стічну Боготу "божевільний професор" Анастас Моцкус. Він став її мером, хоча, наприклад, на знак протесту показував опонентам дупу чи вдягався "домовичком". Але ця нетиповість розповсюджувалась на всі його дії, і в результаті місто ніби отримало ін'єкцію успішності, змінилось до невпізнаваності, вулиці розширились, криміналітет "здався", сміття "випарувалось". Чи загрожує таке Франківську? – міркує Ростислав Шпук.
Як повідомляв КУРС, учора в Івано-Франківську представили команду Блоку Петра Порошенка "Солідарність", яка піде до міської ради.