Івано-Франківський національний медичний університет повинен стати потужним освітнім і науковим центром – сильним брендом, який приваблюватиме до Івано-Франківська студентів і науковців з інших регіонів і країн, драйвером розвитку медичної галузі і навіть медичного туризму в регіоні. В цьому впевнений професор, доктор медичних наук, декан медичного факультету і кандидат на посаду ректора ІФНМУ Роман Яцишин.
КУРС говорив з Романом Яцишиним не тільки про амбітну візію майбутнього університету, а й про виклики воєнного часу, ризики і загрози.
– Пане Романе, ви – один із трьох претендентів на посаду ректора ІФНМУ. Поясніть по-людськи, для чого це вам?
Розумію, що це звучить пафосно, але мені справді не байдужа доля університету. Я тут вчився, а потім все життя працював. Тобто пройшов шлях від студента, лаборанта до професора і декана. Все, чого я досяг, я досяг в цих стінах. Тому те, що робиться в університеті і з університетом, – мені не байдуже.
Коли каденція попереднього ректора закінчувалася, я й сам собі і мої колеги мені ставили питання: ти будеш подаватися? Я питав себе: я готовий до цього? Знаєте, виклики є. Чи страшно? Та трохи страшно. Але я бачив, як проблеми університету формувалися, як вони наростають, я бачив і способи вирішення цих проблем. Є й команда, яка розуміє мене і мої мотиви, розуміє, до якої мети ми маємо йти і яким шляхом.
– Оцініть виборчу кампанію. Яка вона – чиста чи не дуже, жорстка? Чи потиснете ви руку конкурентам після виборів?
Я і перед стартом виборчого процесу потиснув руку конкурентам, і днями на вченій раді потиснув ще раз, і хотів би потиснути після виборів. Ті брудні речі, які з’являються в інтернеті, я б не хотів думати, що це від конкурентів. Можливо, це якісь сторонні чинники, з-поза університету. Я знаю одне: після виборів нам все одно доведеться працювати всім разом, розвивати університет нашої мрії.
– Який ваш «діагноз» університету сьогодні? Які слабкі й сильні сторони ІФНМУ? Які бачите загрози й можливості?
Основний виклик сьогодні – це війна. Треба думати про підготовку військового медика, про людей, які будуть працювати в реабілітації поранених. Реабілітологів мають готувати медзаклади. Тому медична освіта сьогодні має отримувати особливу увагу. А далі, через 3-5 років після перемоги, ми побачимо, чи впоралися з викликами, чи достатньо підготували фахівців, наскільки ми ефективні.
Зараз у ЗМІ звучить тема об’єднання університетів. Ось і про нас у новинах згадали, що існує варіант об’єднання ІФНМУ з Прикарпатським національним університетом. Про це сказав заступник міністра освіти. І це виклик. Ми маємо бути сильними, щоб нас не «приєднали» з позиції слабких – з ким би не об’єднували. Маємо бути сильними своїми програмами, викладачами, студентами.
Я згоден, що мережу ЗВО треба оптимізувати, але я схильний до того, що об’єднувати можна університети, які мають спільні програми. Але коли у нас нема спільних програм з іншими місцевими вузами, у нас суто медичне скерування – то в такому об’єднанні логіки я не бачу, а тим більше – в час війни.
Наш університет може здатися дещо закритішим, консервативнішим, ніж інші франківські. Можливо, причина в тому, що медична освіта завжди мала реноме особливої, наче якоїсь іншої, “елітної”. Проте сьогодні такого поділу нема. Зрештою, освіта буває якісна або неякісна. Сподіваюся, що у нас освіта якісна, вірю в це: маємо великий пул наших випускників, які здобули собі ім’я і в Україні, і за кордоном.
Репутація університету – це головний його капітал. Що більше про нас будуть знати доброго, то більше до нас прийде студентів, викладачів, науковців. Якщо ж будемо залишатися закритими, то про нас будуть придумувати плітки та історії, далекі від реальності й шкідливі.
Тому перше моє завдання – позиціонування нашого університету як відкритого прозорого закладу зі зрозумілою стратегією і принципами роботи. Я планую залучати зовнішнє фінансування від міжнародних партнерів і донорів, а також місцевих медичних компаній. Для того, аби університет не роздавав в оренду своє майно, а втілював амбітні проєкти в медицині і освіті. Ми маємо стати візитівкою нашого міста як потужний науково-освітній центр.
Ми сьогодні конкуруємо не тільки з закладами медичної освіти. Ми конкуруємо й з іншими університетами за абітурієнта. А з’являються й нові сучасні приватні ЗВО. Раніше «історія білого халата» сама по собі притягувала, але сьогодні має бути інша історія – історія про сучасний університет з технологіями, з просунутою науковою базою, з науковими школами і з міжнародною репутацією.
– Це гарна візія. Але от глянемо на рейтинги. У консолідованому рейтингу ЗВО і рейтингу медичних ЗВО наш медуніверситет наче й не пасе задніх, принаймні в десятку найкращих медичних ЗВО країни потрапляє. Але все ж у консолідованому медичний поступається і ПНУ, і ІФНТУНГу, а в рейтингу медичних його обходять медуніверситети сусідніх обласних центрів – Львівський, Тернопільський, Буковинський. Чому так? Навіщо тоді абітурієнту, скажімо, десь з Коломиї обирати медичний у Франківську, а не Чернівці, наприклад?
Оце саме той головний виклик, який і спонукав мене боротися за посаду ректора. Мене таке становище не влаштовує. Так, ми не найгірші. Але чому ми не можемо стати найкращими?
Що стосується ПНУ і ІФНТУНГ – у нас дуже різні освітні програми, порівнювати з ними не дуже коректно. У них базові науки, а ми ж більше орієнтовані на прикладну медицину, тому за показниками Scopus чи Web of Science ми їм поступаємося. Але от чому ми поступаємося нашим відомчим медичним сусідам? Тому що ми десь просіли. І оце просідання треба виправляти. Це і має стати завданням для наступного керівництва нашого університету. Я знаю шляхи до вирішення цього завдання. Ми обов’язково повинні підняти наукові дослідження. Бо індексовані наукові журнальні статті – це лише вишенька на торті. Але для того, аби ця вишенька з’явилась, треба, щоб наука виросла. І ми цим маємо зайнятися дуже серйозно.
У нас є сильні наукові школи – кардіологічна, терапевтична. Є науковці з високим рейтингом цитування в індексованих наукових журналах. Але треба піднімати ще. Щоб підняти рівень цитування, варто запустити проєкти з партнерами на Заході. Якщо у нас такі проєкти будуть, ми будемо рости.
– А є зараз в університету міжнародна співпраця? Обміни студентів, стажування для викладачів?
За останні 2 роки цей процес досить активний. У нас є стажування для студентів в Ополе (Польща), це місто-побратим Івано-Франківська. З Лундським університетом (Швеція) також маємо співпрацю в рамках програми Erasmus – по кілька наших студентів там проходять семестрові навчання. Нам треба наближати наші програми до європейських, аби посилювати таку співпрацю.
– Як в університеті з грошима? Економічна ситуація в країні складна. До того ж університет втратив студентів-іноземців. Як дає собі ІФНМУ раду з фінансами в таких умовах?
Це питання важливе. Ви знаєте, що кількість іноземних студентів у нас різко впала. А це була вагома стаття наповнення нашого бюджету. Ми розуміємо, що у найближчі 2-3 роки, мабуть, не зможемо розраховувати на студентів-іноземців. Бо війна, і з-за кордону не надто хочуть сюди приїжджати. Компанії-контрактери, які сюди привозять студентів-іноземців, зараз переводять їх в інші вузи, наприклад в Казахстан, де нема війни.
Коли були більші надходження, а не секрет, що вартість контракту для іноземців була вищою, ми могли планувати якісь довготривалі процеси, могли користуватися депозитами, аби виплачувати премії викладачам тощо. А тепер треба затягувати пояси і фінансувати лише ті програми, які реально можуть дати приріст. Та, з іншого боку, в нас є рідні українські студенти, і ми не можемо зараз скиглити через погану ситуацію. Скажемо так, вона прогнозована і контрольована.
– Тобто не критична?
Ні, не критична.
До речі, у нас не те щоб зовсім не лишилося студентів-іноземців. Трохи є. Ми все ж у глибокому тилу, можемо проводити очне навчання. Є ті, хто долучається заочно, це іноземці з Індії, наприклад. Їм залишається рік-два до завершення навчальної програми, і вони вже не хочуть змінювати заклад. Тобто ми й досі маємо іноземних студентів і можемо на власному прикладі довести, що в нашій державі можна здобувати якісну освіту всупереч війні.
Ми співпрацюємо зараз з Міністерством зовнішніх справ, аби сюди привабити студентів, які хочуть навчатися. Наприклад, з Нігерії. Але є питання довезення таких студентів в Україну. Країни Євросоюзу не дуже охоче відкривають транзитні візи. Це складні питання, які ми вже пропрацьовуємо з командою МЗС. Та, звісно, потік студентів з-за кордону вже не буде таким масовим, як до війни.
– Які ще є способи залучення коштів в університет, щоб розвивати матеріально-технічну базу, втілювати якісь освітні і наукові проєкти, піднімати оплату викладачам? Можливо, є сенс партнеритися з приватними медзакладами? Чому б їм не вкладатися в університет, який постачає їм кадри?
Добре питання. Взаємодія з приватними компаніями є, але вона поки, я б сказав, дещо споживацька. Бо приватні медзаклади перехоплюють наших працівників рівнем оплати праці. Зупинити це ми не можемо. Ми даємо можливість нашим працівникам у вільний час працювати. Зрештою, це і практика для них. І це обличчя нашого університету. Ми даємо фахівців, якими ці компанії пишаються, завдяки яким піднімають свій імідж, тому ми мали б спільно думати про майбутнє і вкладати кошти у підготовку таких фахівців, у технології сучасної медицини.
Я планую запустити бізнес-соціальні партнерства з нашими комерційними структурами, і не тільки медичними. Впевнений, що бізнес зацікавлений у тому, аби університет розвивався, щоб сюди, до Франківська, їхали люди з інших регіонів і країн. До речі, певним прикладом такої моделі для мене є – дещо несподівано – наш славетний драмтеатр. Він підписав чимало договорів з бізнес-структурами саме в напрямку такого партнерства. То чому не міг би університет?
Ми також маємо стати цікавими і для закордонних партнерів. Грантова діяльність, яка в нас просідала, має стати для нас одним із пріоритетів. Ми повинні сюди притягувати донорські кошти і показувати, що здатні втілювати великі проєкти. Це буде додаткове фінансування для університету, додаткові кошти для залучених в проєкти людей, для підтримки молодих вчених.
– Щодо позиціонування і просування бренду університету. Думаю, у франківців ІФНМУ асоціюється переважно з розкішною історичною кам’яницею, яка є головним корпусом. Але сказати, чи я згадаю хоча б лого університету, чи в мене є якийсь образ, крім цієї архітектурної пам’ятки, не можу. Перепрошую, що так кажу, але ІФНМУ не існує як бренду. Колектив не вважає, що це важливо?
Це те, що мене триґерить на зустрічах з колегами. Усі кажуть: та як, у нас є свій логотип… Ми живемо у своєму світі, у своїй бульбашці, і нам здається, що все є і всього досить. Але зовні люди цього не знають. Я впевнений, що в цьому напрямку – створення сильного бренду університету – обов’язково треба попрацювати.
– Протягом минулого року в Івано-Франківську працювали над розробкою нової стратегії розвитку міста. До цього залучені громадський сектор, експертне середовище, бізнес і влада. І одним із пріоритетів для міста визначають розвиток медичного туризму. Тут багато комунальних і приватних медзакладів, є університет, регіон туристичний, можливості для рекреації, для реабілітації. Чи бере участь ІФНМУ в цих процесах і яким він бачить своє місце, якщо Франківськ – після перемоги – буде розвиватися як центр медичного туризму?
Ми беремо участь в цій роботі, залучені до обох платформ – медичної і освітньої, які розробляють відповідні напрямки стратегії. Безумовно, наше місце тут не спостерігача, а активного учасника. Ми мали в червні минулого року такий воркшоп з командою від міської влади й інших учасників процесу, наголосили, що університет бачить себе партнером у цій справі, обмінялися думками, окреслили план спільних наступних дій.
– Які взагалі стосунки сьогодні між ІФНМУ і владою? Чи достатньо ефективно лобіюються інтереси університету, наскільки це системна робота?
З владою мають бути продуктивні партнерські стосунки. Від міста починаючи і міністерством закінчуючи. Впевнений, що в цьому напрямку ще дуже багато можна зробити.
– Скажімо, що б місто могло дати університету, чого воно зараз не дає?
Для початку покращити нашу співпрацю з лікувальними закладами міста. Все-таки це комунальна власність, це в силах мерії допомогти цю співпрацю налагодити.
– А з цим є проблеми?
В деяких закладах міста ці проблеми є, безумовно. Це питання комунікацій між керівництвом вузу і керівництвом лікарні. Що ще. Ми, нагадаю, є вагомим наповнювачем міського бюджету, ми серед найбільших. Звичайно, ми б хотіли брати участь у спільних міських проєктах з європейськими партнерами. І це буде добре і для міста, і для університету. Ми, повторюю, можемо стати візитівкою міста.
Те саме і з обласною владою. Так само ми маємо бути цікавими для медичного туризму, і сюди мають приїжджати не тільки тому, що тут є добра клініка, а ще й тому, що тут є класний медичний університет, де можна здобути якісну освіту. Так само і з Міністерством охорони здоров’я: мова не про якісь преференції, а про партнерські відносини. Нас треба залучати, ми будемо для цього відкриватися і робити свій внесок у добру справу.
Я розумію, що раніше ми були багатьом цікаві, тому що були фінансово сильніші, дуже навіть фінансово спроможні. Ми були цікаві як структура, яка має гроші. Для міста – як бюджетоформуюча структура… Студенти, які приносили гроші у місто…
– Такий момент лише – коли зникли студенти-іноземці, вартість оренди квартир у місті впала чи не вдвічі.
Абсолютно правда. Це і рієлтори, і власники нерухомості, і заклади харчування, і так далі, і так далі.
– Тобто не завадило б, щоб і влада трохи оцінила внесок університету для міської громади і у непростий час підтримала?
Цілком правильно. Але і ми маємо свій внесок робити. У мене не споживацька позиція – заберіть, мовляв, десь у когось, дайте нам, бо нам важко, бо війна чи ще щось. Нам не потрібні подачки, ми пропонуємо партнерство, ми за гру з ненульовою сумою, коли у виграші будуть усі сторони – win-win. Вірю, що так і буде.