вівторок, 21 листопада

Без краваток, з кептарем: спогади про те, як Збіґнєв Бжезінський у Карпатах відпочивав

У червні 1993 року в Карпати на відпочинок приїхав Збіґнєв Бжезінський, один із найкращих фахівців з геополітики та геостратегії, колишній радник з питань національної безпеки Президента США Картера, автор фундаментальної "Великої шахівниці". Упродовж восьми днів на Прикарпатті його супроводжував Дмитро Дзвінчук, депутат Івано-Франківської обласної ради, професор, декан факультету ІФНТУНГ, тоді – заступник міського голови м. Яремче.

Спогадами про час із Бжезінським Дмитро Дзвінчук ексклюзивно поділився з КУРСом. 

 

На якій горі раут?

Пам'ятаю, як усіх схвилювало повідомлення від представника Президента в області Василя Павлика, що до нас їде на відпочинок Збіґнєв Бжезінський з родиною. Хто такий Бжезінський, ми уже знали – ворог Радянського Союзу номер один, за оцінками тодішньої преси. Інтригувало, чому він вибрав Україну, чому хоче відпочивати в Яремче.

Як з'ясувалося, Збіґнєв Бжезінський хотів провести час із сім’єю у Ворохті. Очевидно, то були сентименти дитинства – у передвоєнний час він із батьком цілий місяць відпочивав на одній із ворохтянських вілл. Тож хотів показати своїм рідним місця, де бував із батьком і де вони були щасливі. Але у Ворохті на той час не було ні готелю, ні будинку відпочинку, де можна було би прийняти таких високих гостей. Тому їм запропонували зупинитися у Яремче.

Дмитро Дзвінчук

Дмитро Дзвінчук ділиться спогадами про час у Карпатах із Збіґнєвим Бжезінським

Родину Бжезінських супроводили до санаторію-профілакторію "Яремче", що в Ямній, – єдиний достойного рівня заклад тоді приймав іноземців. Збіґнєв Бжезінський приїхав із дружиною Емілі та дітьми. Емілі була племінницею останнього президента Чехословаччини Едварда Бенеша. Старший син Ян на той час працював радником президента Леоніда Кравчука у Києві. Донька Міка з чоловіком були кореспондентами CNN. Також приїхав і молодший син.

Збігнєв Бжезінський

Сім'я Бжезінських, Дмитро Стефлюк і Дмитро Дзвінчук. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

Погожий червневий день, обідня пора. До санаторію під’їхали дві "Волги" – інших машин тоді в обласній адміністрації не було. Авто були не нашої, а Львівської адміністрації – бо в кращому стані. Гості вийшли з машин, недовго роззиралися – привіталися, дістали валізи і одразу пішли поселятися. Я, звичайно, вдягнувся на таку зустріч відповідно – найкращий костюм, нова сорочка, при краватці. Бжезінські вийшли через 20 хвилин у футболках і шортах і заявили: Йдемо гуляти! І я повів їх на прогулянку в Багровець так як був – у тому офіційному костюмі, в напастованих мештах. Пригадую, як Емілі мене тоді легенько так "підкусила": а що, спитала, може, пан на горі має раут? З наступного дня я вже був у джинсах і до кінця їхнього візиту не згадував про краватку.

Візит Бжезінських був неофіційним, відтак єдина офіційна подія того часу – вечеря, яку в перший день прибуття дав для гостей представник Президента в Івано-Франківській області. Вечеряли на місці. Що запам'яталося? Шість виделок з одного боку від тарілки, шість ножів – з іншого. Перебираєш в голові всі правила етикету, гарячково пригадуєш нюанси, що робити якою виделкою… Всі хвилювання розвіялися, коли один з членів родини, не буду називати, хто саме, зламав усі стереотипи. Тоді саме з'явилася перша черешня і її у вазах подали на стіл. Той зробив кілька кроків до столу, присунув до себе вазу, запустив п’ятірню у черешнею і засмакував. Кісточки падали просто біля вази, на стіл. З діловим етикетом та церемоніями було покінчено. Всі зрозуміли, що поводитися можна вільно. Американці, як показало спілкування, досить демократичні у дотриманні етикету та подібних приписів. У них не було чітких процедур і правил, які би визначали обов’язкові умови спілкування.

Дружина Емілі, племінниця Бенеша, президента довоєнної Чехословаччини. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука

Дружина Збіґнєва Емілі, племінниця Бенеша, президента довоєнної Чехословаччини. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука

Вечеря пройшла також вільно – було знайомство  і вільне спілкування. Збіґ пригадував своє дитинство, моменти з батьком в Карпатах, відпочинок у Ворохті – всі слухали. Сам Бжезінський спілкувався польською, ми – українською. Ян, на відміну від доньки і молодшого сина, польської майже не знав – говорив переважно англійською. Найбільше спілкувався з нами сам Збіґнєв Бжезінський – у наступні дні засипав нас питаннями.

Збіґ уважав, що найбільше щастя його української подорожі в тому, що вдалося зібрати разом всю родину. Казав, що в Штатах їм не вдавалося зійтися докупи і на кілька годин.

Дочка Міка. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука

Дочка Міка. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

Упродовж усіх наступних днів мандрували. Другого дня через Ланчин і Коломию поїхали до Косова. У Косові оглянули місто і сувенірний ринок. Гості дивувалися кількості і багатству краму та можливостям наших майстрів, хвалили чудові речі, але нічого не купували. Коли я запитав чому, показуючи на ліжники, інкрустовані шкатулки, різьблені тарелі, вони відповіли, що не бачать цим речам практичного застосування у своєму домі. Так, це красиво, але ми не колекціонуємо речі, пояснила Емілі, а як їх можна було би використовувати – не розуміємо.

Після того у Косові був пізній сніданок – у знаменитому ресторані "Гук", що над водоспадом. То теж був єдиний тоді ресторан, куди можна було привести гостей. З такої оказії стіл накрили, як заведено, – у три поверхи. Збіґнєв зайшов – руками сплеснув: То дуже гарно, каже, але то дуже багато! Він завжди дивувався, що ми настільки гостинні.

Подавали в "Гуку" традиційні гуцульські страви. Бжезінський їдами не перебирав і не вибагав. Куштував усе, що подавали, – і борщ, і бануш, і голубці, весь "гуцульський набір". Ніяких марципанів не було – не той був час у 1993-му. При тих обмеженнях і дефіциті накрити стіл так, щоби вгинався, можна було тільки з місцевими продуктами.

 

Зберегти віру і Карпати

Під час поїздки у Верховину, де хлібом-сіллю зустрічав тодішній її голова Дмитро Стефлюк і дівчатка в гуцульському одязі, Бжезінський попросив приміряти кептар. Звідси якраз те фото, де Збіґ і його донька в гуцульських кептариках. Тоді він звернувся до мене, чи можна було би десь купити такий кептар – було би зручно в ньому на дачі дрова рубати. Висловив чоловік таке побажання. А я собі запам’ятав.

Тоді ми всі разом вийшли на гору Кринта – звідти також є фото. Я знімав фотоапаратом "Зеніт", сам друкував, тому знімки з часом трохи втратили кольори і якість.

Збігнєв Бжезінський на горі Кринта. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

Збіґнєв Бжезінський на горі Кринта. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

Відповідна вечеря, як годиться після походу, готувалася в лісництві – у Воловій. Насмажені шашлики, люд чекає від обіду. Дмитро Стефлюк, що за те все відповідав, навіть трохи нервував, всі були в напрузі – мобільних телефонів ще не було. Ну ніяк до лісництва не доїдемо – наші гості хочуть то на одну гірку, то вже збираються на іншу. Довелося їх трохи полякати відстанями і гуцульськими анекдотами. На тому й прибули. Вечеря була дуже тепла, душевна – літній вечір, гори довкола, зорі, розмови, багато співу. Не без того, що і наливали. Гості так ніби і не дуже прикладалися, але і пуританів не вдавали. Гарненько посиділи, погомоніли.

Що цікаво? Збіґ щодня примудрявся ставити десятки різних питань, іноді вони ставили мене у безвихідь – не на всі міг відповісти. Найбільше Бжезінський цікавився нашою національно-визвольною боротьбою. А то був час, коли тільки насипали стрілецькі могили, якраз встановлювали хрести загиблим воїнам УПА – пам'ять тільки поверталася. Він багато розпитував, як проходила боротьба. Багато доводилося розповідати про події 1940-1950 років на Прикарпатті і на Яремчанщині, про спротив радянському режиму і останні бої повстанців. Відомо, що остання криївка УПА трималася на Яремчанщині до кінця грудня 1950 року. Героїв виказали і розстріляли в бою.

Бжезінського дуже цікавила підтримка повстанців на місцевому рівні. Дивувався, як вони могли триматися впродовж усіх 15 років. Розпитував, який був зв'язок підпілля з місцевими людьми і підтримка – не лише матеріальна. Він дуже хотів зрозуміти, звідки взялася сила протистояння і уловити тяглість опору, тоді ми багато говорили про історичну традицію.

Сходження на Говерлу. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука

Сходження на Говерлу. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

Не лише стійкості наших людей віддавав належне Бжезінський. На Трійцю, Зелені Свята, саме були храмові дні у Микуличині, родину запросили на свято. Збіґнєва попровадили до церкви на хори. І він там простояв усю Службу Божу – всі три години. Вже й діти, і дружина ходили колами, нетерпеливилися, не розуміли, що його там так затримує. Після завершення літургії Збіґ поділився: його вразило, з яким благоговінням і майже фанатичною вірою на лицях люди слухали богослужіння в храмі. Розповів, що спостерігав не за обрядом, а роздивлявся вираз облич, дивувався, як люди сприймають і реагують. Світло в людях і їхня безумовна віра – це те, що найбільше вразило, сказав тоді Збіґ.

Він сказав, що побачив разючу різницю православної, а то була греко-католицька церква, і католицької традиції. "У вас відчувається надзвичайна переконаність і віра. Не розмисел, не розмірковування, що їх пропонує католицька традиція, а переконаність, ви не ставите під сумнів жодні канони, просто вірите і все", – говорив Збіґнєв Бжезінський.

Про геополітику ми майже не говорили. Було, правда, що під час розмов Збіґ час від часу повертався до теми стосунків України і Польщі і казав, що намагається переконати поляків, що ніколи безпека Польщі не буде гарантована, якщо поруч не буде сильної незалежної України як доброго сусіда Польщі. Так він і сказав. Він був прихильником того, що потрібна незалежна Україна як гарант незалежності Польщі. Що стосується взаємин українсько-польських, то цієї теми на той час взагалі не існувало – в нашому краї не відбувалося історично таких подій, які могли би викликати подібний діалог, та й узагалі ми мало ще тоді про всі нюанси знали. Мало ще було свідчень і про Волинську трагедію, і про примусові виселення й винищення українських сіл, те, що зараз і в Польщі, і в Україні роздмухують. Він своїм завданням бачив, навпаки, зблизити Польщу і Україну. Це для нього не викликало питань, це було, він уважав, пріоритетом у його діяльності, бо він, і це зрозуміло, хотів добра Польщі. А добро Польщі неможливе без доброго сусіда.

Пізніше їздили на форельне господарство у Ворохту, що біля підніжжя Говерли. Риба не хотіла ловитися, а Говерла була так близько. Того дня і вийшли на Говерлу. Збіґнєв ішов спокійно, розмірено – піднявся легко. Зате старший Ян чортихався, то підбігав, то зупинявся і відсапувався. Всі вийшли без пригод. Довго милувалися краєвидами, фотографувалися – на вершині тоді ще хрест стояв. З Говерли збереглося найбільше фотографій.

Сходження на Говерлу. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука

На вершині Говерли Збіґнєв,сини Ян (був радником Президента Леоніда Кравчука), Марк та Ігор Хома. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

І Збіґ, і вся родина були захоплені природою. Бжезінські багато ходили – в Яремче, Верховині, на Косівщині. Упивалися довколишньою красою і постійно повторювали: не дай Бог перетворити цей край на Швейцарію! Треба зберегти цю самобутню природу, цю чарівну дикість без впорядкування і втручання людей. Доступність Карпат і їхня пишність, на їхню думку, була найбільшою цінністю краю і запорукою його добробуту. "Ви повинні зберегти свою природу у первісній красі", – казав Збіґнєв Бжезінський.

 

Долар на здачу

Прощалися і від’їжджали гості без особливої помпи. Збіґ на кількох фото поставив автограф – на пам'ять. І підписав – тоді вперше журнал "Всесвіт" почав друкувати його "Велику шахівницю", а я передплачував цей журнал – примірник журналу з публікацією. Пізніше ми вже слідкували за його публікаціями, читали, передавали їх один одному.

І якось я не міг забути про його прохання про кептар. Вирішив знайти, де можна пошити не сувенірний, а справжній гуцульський кептарик. Знайшов, – а традиційне кушнірство вже в Карпатах пропадало, – старого майстра аж у Верхньому Березові. Дід Василь Кравець шив без витребеньок моцні кептарі. Такі березівські, справжні – жовті, грубі. Цінителі знають: з овечої шкури – не для краси.

Приїхав до майстра: діду Василю, кажу, треба пошити кептар – приблизно на себе міряв. Скілько буде коштувати? А то ж купони ходили. Дід мені: не треба лиш тих папірців, привезеш мені 40 л бензину, мішок малайної муки (кукурудзяної), мішок цукру та ще дещо. І в натуральному вимірі виставив мені рахунок. Довелося довго все те докупи збирати. Як був готовий кептар, відвіз я "оплату", поміряв – ну дуже гарний. Тепер треба віддати. Везу я кептар до Києва. На вулиці Мельникова, де тепер Інститут міжнародних відносин, мав свій кабінет Ян Бжезінський. По сусідству працював відомий економіст Леонід Тупчієнко – пізніше стало зрозуміло, що то був прообраз інституту стратегічних досліджень. Зустрілися з Тупчієнком, покликали Яна. Вдягнули Яна в кептар – той у захопленні кричить "фантастіш!" і питає, скільки коштує. Я порахував, скільки витратив на все те, що відвіз дідові, – чесно до копійки, поділив на курс купона: 49 доларів. Ян приніс п'ятдесятку і каже: давай долар на здачу!

Тупчієнко зі сміху під стіл поліз. А я тоді долара ще й не бачив, не те що в руках тримав. Ян на повному серйозі за своє: тоді віддавай, каже, по курсу купонами. Курс був тоді – я запам’ятав, бо таке в пам'ять врізається – 3000 купонокарбованців до долара. Я їх і віддав. Увесь офіс реготав – Ян за годину заробляє більше, ніж кептар йому обійшовся. Та я не міг сказати ні 99, ні 149 доларів, та й ми взагалі тоді, що так можна було би сказати, навіть не думали.

Збіґнєв Бжезінський

В гуцульському кептарику. Фото з архіву Дмитра Дзвінчука.

"Обмити" обновку Ян приніс ящик банкового американського пива – таке я теж тоді вперше бачив. Ми випили по банці, а решта мені як нагорода за труди дісталася. Пізніше вже передавали мені велику подяку від Збіґа – казав, що носить кептар із великим задоволенням.

Коли ми прощалися, Збіґнєв Бжезінський дав мені свою візитку з адресою. І коли я був з офіційним візитом в США у 2000 році – за проектом Громадської освіти ми готували договір про співпрацю, – нас зустріли представники українського посольства. Звернувся до них із проханням про зустріч з Бжезінським – розповів, що він був у нас і запрошував в гості навзаєм. На це наші представники зблідли, позеленіли і сказали, що неможливо. І краще би я не рипався і таких речей собі не дозволяв. Так візиту у відповідь і не сталося.

Згадую про подарунок долі прожити якийсь час із Збіґнєвим Бжезінським і розумію, якою світлою і мудрою людиною він був. Тішить, що тоді у Яремче він почувався справді щасливим.

 

Підготувала Наталія Кушніренко

КОМЕНТУВАТИ