fbpx

Боєць батальйону "Айдар" Петро Шкутяк: "Нас готові вбивати за те, що ми українці. Для нас спротив – єдина можливість самозбереження"

Суспільство 19:54, 02.07, 2014

Боєць батальйону територіальної оборони "Айдар", франківець Петро Шкутяк приїхав у відрядження з передової під Луганськом до Києва – по амуніцію. Взуття, плащ-палатки, форму і рації придбали для солдатів благодійники, а рідні Петра знайшли для нього бронежилет високого класу захисту. Поки посилка в дорозі, у Петра є час, як він каже – "пожити в мирі". Кілька годин живемо в середмісті Києва, чоловік розповідає про свій досвід війни.

 Два місяці тому ти залишив дружину з малими дітьми, посаду керівника комунального підприємства, навчання в Українському католицькому університеті. І пішов в «Айдар»  в АТО на сході України. Яка мотивація?

Боєць батальйону "Айдар" Петро Шкутяк: "Нас готові вбивати за те, що ми українці. Для нас спротив – єдина можливість самозбереження" 1Відчув гостру потребу туди їхати. Ще з Майдану всі говорили, що треба щось робити. Вирішив, що підпадаю під категорію тих, хто має робити це «щось». Чоловік я вже сформований, психіка в мене стійка, та й як людина в принципі відбувся. Враховуючи, що маю достатній життєвий досвід і певну підготовку, знав, що у війську буду більш адекватним, ніж 20-літні діти мобілізовані. Точно зможу дати собі раду і при потребі підтримати молодих.

 Що значить «підготовка»? Ти свідомо готувався воювати?

Воювати чи брати участь у бойових діях – точно ні. Але ще з минулого літа, коли почала загострюватися ситуація в державі, коли стало відчутно, що людям накипіло, розумів: треба бути готовим до різних подій. Готовим морально і фізично.

 Тому повністю відмовився від алкоголю, цигарок і почав бігати?

Боєць батальйону "Айдар" Петро Шкутяк: "Нас готові вбивати за те, що ми українці. Для нас спротив – єдина можливість самозбереження" 3Багато ходив у гори і регулярно підтягувався (сміється.) Проходив різні складні вишколи в «Пласті». Бував в екстремальних ситуаціях, наближених до військових. Знав зброю на рівні «вміти користуватися». Відчував, що прийде час, коли треба буде йти вперед і не озиратися.

 Вдається не озиратися?

Чесно: не вдається. За дітьми дуже сумую. Боявся у відрядження в мир їхати, бо складно буде назад повертатися. За багатьма людьми дуже скучив і дуже гостро це тут, у Києві, відчуваю – за дружиною, батьками, друзями. Та, напевно, добре, що так є. Бо розумієш: тут добре, бо там війна. І це добре тут залежить також і від того, що ти знаходишся там.

 «Айдар»  це батальйон в складі Збройних Сил України. Всі  добровольці. Хто поруч з тобою?

Боєць батальйону "Айдар" Петро Шкутяк: "Нас готові вбивати за те, що ми українці. Для нас спротив – єдина можливість самозбереження" 5Товариші по пластовому куреню, хлопці з «Залізної Остроги». Ми на Майдані співпрацювали. І тут так само. Не зголошувалися в якусь особливу команду. Підхопили таку пропозицію, яка була для добровольців у той час. Так само собою склалося, що наша команда – це в основному активісти з Майдану.

Крім західняків з Волині, Тернопільщини, Львівщини і Чернівеччини, багато хлопців з Луганщини, Харківщини, з Києва, Донецька і навіть з Криму. Є земляки з Франківська, Яремче, Калуша, Надвірної. Своїх завжди по мові впізнаю – наш акцент характерний. Стараюся підійти, познайомитися, підтримати, чимось поділитися. Це і їх, і мене гріє. І знаєш, що можеш в разі потреби звернутися. Та й дистанційна підтримка відчувається. От я в Золочеві народився на Львівщині, а в батальйоні служить чоловік з Бродів. Старший, з військовим досвідом. Ми в різних відділеннях і можемо не зустрічатися багато днів, але коли бачимося, то завжди говоримо про важливі речі.

 Батальйон увесь час на передовій?

Під Луганськом. З того, що можна сказати, то патрулюємо дороги Луганщини. У бінокль бачимо місто Металіст. Не даємо ворогу просунутися на територію, яка за нами. І в разі потреби беремо під контроль територію, яку захопили сепаратисти – збройні формування самопроголошеної ЛНР. Точність називання важлива, щоби не спотворювати те, що насправді відбувається.

 А що, на твою думку, насправді відбувається?

Йде війна. Бойові дії, АТО, події в «гарячих точках», події на сході України, чи як там ще подають медіа – це не зовсім точно. На Донбасі – війна.

 По суті збройна інтервенція Росії?

Росія кинула дрова у багаття, яке багато років жевріло на Донбасі. І з того запалав вогонь війни. Можемо дошукуватися, хто свого часу розклав це багаття, хто його підтримував, але зараз не це найважливіше. Важливо розуміти, що створено середовище, в якому нуртують певні ідеї, і воно постійно підживлюється з боку Росії. Географічно це середовище прив’язане до Донецької і Луганської областей, оскільки саме тут мешкає найбільше етнічних росіян. Зрозуміло, що ці люди приймають інформаційну підживу, яку підкидає Росія. А віднедавна приймають також і зброю. Українсько-російський кордон досі не перекритий. Через «діру» біля пропуску Довжанський на нашу територію регулярно закидають військову техніку.

 І десант найманців?

З того, що я знаю і бачив, то з українською армією в більшості своїй воюють не російські бойовики. Тісно спілкуюся з нашими "айдарівцями" з Луганська та області, родичі яких залишилися по той бік «луганського фронту». Хлопці тримають зв’язок з рідними телефоном. І ті докладно розказують, що та як. Тому ми знаємо, що більшість в цій умовній армії ЛНР, у цих збройних формуваннях, які зараз протистоять українській армії, – це місцеві люди. На Донеччині виразно більше заїжджих – козаків, якихось російських добровольців. Ми бачимо це по боях – росіяни є серед затриманих, поранених. Але переважна більшість – люди, які живуть на цих територіях. З одного, і з іншого боку – ідейно переконані. 

 Виходить, що війна громадянська?

Так і є.

 За яку ідею воюють по той бік?

Різниця – принципова. Хоч люди дуже подібні між собою – за віком, станом, освітою. З того, що мені вдалося дізнатися, зрозумів, що люди по той бік не визнають України і не ідентифікують себе українцями. В цьому – прірва між нами. Їхня ідея – заперечення держави Україна як такої.

 Ким вони себе вважають, якщо не українцями?

Частина – росіянами, частина – радянськими людьми. Росіяни – специфічні, імперсько-російські, з прагненням реваншу за українську незалежність. Та більшість аж настільки не заморочується. Більшість – радянські люди, які живуть категоріями почилого в бозі Союзу і міфічного безхмарного минулого. І у тих, і у тих страшне – непримиренне і агресивне – заперечення української держави. Ми вважаємо, що є українська нація і ця нація має право мати свою повноцінну державу. А вони відкидають таке наше право повністю. І тому треба довести, що є така держава Україна. І що вона здатна себе захищати.

 Президент Порошенко сказав, що зброєю ми не переможемо, що треба вести боротьбу за уми і серця на Донбасі. Погоджуєшся?

Погоджуюся в тому сенсі, що за уми і серця треба вести боротьбу завжди. А на сьогодні проти тієї зброї, що є на Донбасі, має стати інша зброя. Проти української держави на Донбасі йде війна. І українській державі треба діяти за правилами і законами війни.

 Нас готові вбивати тільки за те, що ми українці?

Вони готові вбивати за те, що ми українці і це українська армія. Можуть убити за синьо-жовтий прапор, наприклад.

 І нам, виходить, треба бути готовими вбивати у відповідь?

Треба розуміти, що український сепаратизм – це російський вірус, що спеціально поширюється. І якщо зараз тим, хто його несе, не дати жорсткої відсічі, зараза полізе далі, в сусідні області. Щоби розвалити державу, яку вони не хочуть, не визнають, ненавидять. Тому прагнуть її знищити, стерти з мапи і з лиця землі. Для нас спротив – це потреба виживання, власне нашого і нашої держави. Коли кажу «нашого», маю на увазі нас як народ, як сукупність людей, що мислять себе українцями. І вже самим цим викликають ненависть у тих, хто зазіхає на українську державність. Так виходить, що треба з ними боротися. В даний час це – єдина можливість самозбереження.

 В «Айдарі»  російськомовні луганчани, які зі зброєю відстоюють свою українськість. Як це сприймають їхні рідні в зоні війни?

Лінія вогню часто проходить по подружньому ліжку. По різні боки фронту опинилися батьки і діти, в протилежних таборах – свати, куми, однокласники, колеги по роботі, близькі друзі. В одного з наших на цьому ґрунті проблеми з дружиною. Вона – за ЛНР. Сваряться-миряться, переконують один одного – щоразу цим закінчується, коли здзвонюються. Ще в одного солдата з Луганська – мама в «сепаратистах». Він – єдина її дитина. Останній раз мама телефонувала, плакала і кричала в трубку: «Вот прійдут твоі бендеровци і будут висєлять нас в лагєря».

 Страшилка про бандерівців працює?

Місцеві страшенно, просто панічно бояться, що прийдуть бандерівці. Це для них найгірше, що може бути. Хоч не знають, хто це такі, і в очі не бачили, але переконані, що це буде кінець світу. І що українська армія та український уряд в Києві контрольовані бандерівцями. Люди настільки застрашені, що об’єктивної інформації попросту не сприймають.

 Недавно з ЛНР повернувся франківський журналіст Руслан Коцаба, що працював там на акредитації і спілкувався з лідерами сепаратистів. Багато з того, про що він говорить, підірвало франківчан і спровокувало «бої за правду». Є на війні правда?

Є така давня притча, що правда – крива, беззуба, страшна бабега. А не вродлива блондинка з ідеальними формами, як люди собі її, образно кажучи, уявляють. Більшість людей живуть ілюзіями і мислять собі правду прекрасною. Це своєрідний захист від дійсності. Дійсність війни – страшна. Правда війни – кривава. І так у кожного на тому боці, який він обрав для себе.

Особисто мені важливо бачити правду, якою вона є, з обох боків. І тому інформація Коцаби, який був там, де інші не бували, бачив те, що ніхто з близьких мені людей не бачив, є цінною. Я би теж хотів поговорити з лідерами ЛНР. Але сподіваюся, що в силу обставин ніколи не буду мати такої можливості. В полон, тьху-тьху, краще не потрапляти.

 Про полон у сепаратистів розказують страшне. Не перебільшують?

З полоненими українськими солдатами справді поводяться дуже жорстоко. Знаємо це з розповідей тих, хто «в зоні» і хто бачив, як саме це роблять. «Сепарати» влаштовують там для місцевих «показові виступи». Так, що наші хлопці воліють вкоротити собі віку, ніж здаватися. З нами служить очевидець випадку, як командир танку підірвав себе на гранаті, коли його брали у полон. І подібних випадків багато. Про таке дуже тяжко говорити.

 Але ж є випадки, коли полонених відпускають?

Це нетипова ситуація. В «Айдарі» є колишній прикордонник. Їхню частину взяли в облогу і розстрілювали 18 годин зі снайперських гвинтівок. Вогонь вели з вікон довколишніх багатоповерхівок, так що відповісти снайперам без ризику для цивільних не було можливості. Після атаки дали коридор для виходу. Прикордонникам прийшов наказ перевдягнутися в цивільне і забратися з частини. Пощастило, бо домовленості, певно, були навіть не середнього рівня командування.

Зараз у київському госпіталі разом із нашим пораненим побратимом лежить солдат, якого виміняли з полону. Дуже покалічений. До нього застосовували тортури – і фізичні, і психологічні. Щастя, що він узагалі вижив. Розповідав, так – два слова, чого натерпівся. Фізичні знущання передовсім. Тому наші хлопці вважають, що краще загинути, але не попасти в полон.

 Ти думав про таке, коли йшов добровольцем?  

Не дуже уявляв собі, що насправді чекає солдата на війні. Для мене це новий, складний досвід. Постійно проходиш випробування, борешся з обставинами і зі собою. Найскладнішою для мене є внутрішня боротьба, а не зовнішні загрози чи фізичні нужди. Що з ними робити, я вже визначився.

– Серед нужд – потреба в амуніції, якісному захисті, в харчах?

Зараз проблеми з харчуванням уже немає. Їжею ми забезпечені з різних джерел. От галичани нас, можна сказати, рятують салом – передають, закручене в банках. Тут що би не їв, все одно голодний. А сала з хлібом перекинув – і вже боєць. Недавно з бідоном меду через пости до нас прорвався батько солдата з Луганська. Мед Луганщини – це ще одна річ, що нас тримає. В прямому і переносному сенсі слова.

Спілкуємося з багатьма людьми і групами, які збирають для батальйону гроші, знаходять і привозять нам ліки, захист, форми. 

 Суспільство мілітаризувалося?

Люди почали розбиратися у військовій справі, у таких речах як кевлар, чи тактичні рукавички, чи тепловізори, про що раніше ніколи й не думали. Особливо зворушує, коли цим перейняті жінки і дівчата.

 Українська армія стала народною. Це втілюється досвід Майдану?

Те, що народ підтримує армію – дуже важливо для нашого духу. Не буду говорити про Міноборони – не маю права. Керівництво є таке, яке є. Ця війна мала би там, нагорі, теж багато чого перемолоти і розкласти по своїх місцях. Думаю, що уже шліфує.

А от громадянське суспільство у нас розвинуте за рахунок обох Майданів і реагує на запити швидко та вміло. Добре, що міністерство вже повноцінно забезпечує хоча б основні військові потреби – зброю, техніку. Пріоритет на війні віддають саме цим речам. А решта, що стосується амуніції і організації побуту, то вже вирішується по ходу. Дякуємо всім людям, які беруть на себе ці також важливі потреби українського війська.  

 Чим рятуєтеся, коли важко чи тоскно?

Боєць батальйону "Айдар" Петро Шкутяк: "Нас готові вбивати за те, що ми українці. Для нас спротив – єдина можливість самозбереження" 7Хтось складає кубик-рубик, хтось малює, хтось просто спить. У нас є такий молодий боєць, 22 роки, що куняє, як тільки біля чогось зупиняється. Може, ще росте. Багато кого рятує відверте спілкування, спогади. Я люблю читати, взяв собі кілька книжок.

 Українську класику чи сучасних письменників?

Книгу Адріана Сливоцького, провідного бізнес-мислителя світу, мецената УКУ. Вчуся в католицькому університеті в програмі «Ефективне управління», це програмна річ англійською мовою. Читаю без словника, щоби мізки працювали і голова розвантажувалася (посміхається). Взяв «Співаник українського лицаря», четверте видання – вивчив і подарував в госпіталь. А ще розумниця Ірена Карпа прислала нам із цукерками трохи книжок. То я вибрав собі Довлатова, «Соло на ІВМ» – така легка, іронічна проза. Почуття гумору – це якраз те, чого може забракнути на війні, треба поповнювати запаси.

 Ти весь час говориш про війну. Не бачиш шансу мирного виходу з цього конфлікту?

Завжди є шанс на замирення. Але досить часто мирне вирішення конфлікту відбувається вже після того, як сторони добряче одна одну потріпають. Коли починають розуміти, що тупик, тоді й починають домовлятися.

В нашому випадку, думаю, що державі Україна не можуть диктувати свої умови, зокрема й умови миру, ті, хто взяв зброю в руки і заперечив цю державу.

 А може, для збереження нашої державності краще ці території відтяти, ампутувати, як гангренозну кінцівку?

Не можна в жодному разі. Залишиться вогнище «інфекції». Дестабілізацію в країні будуть всіляко з нього підтримувати. Мусимо взяти на себе місію імунних клітин, якщо вже й далі триматися медичних термінів, і вичистити організм держави.

 Маємо шанс перемогти, якщо у війну відкрито вступить Росія?

Маємо шанс боротися, я би так сказав. А якщо будемо боротися, то й будемо перемагати. Головне, щоби нам дали цю можливість – боронитися.

 

Розмовляла Наталія Кушніренко

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: