fbpx

"Дякуйте тим, хто ще там, на передовій. Їм допомагайте, щоби не загинули": обласні чиновники привезли пораненим бійцям подарунки

Суспільство 15:58, 21.08, 2014

Кошички з освяченими спасівськими фруктами, книжки, телевізори та інші потрібні речі відвезли пораненим землякам у Львівський військовий шпиталь представники Івано-Франківської обласної ради, адміністрації та церкви. "Допоможіть нашим товаришам на передовій", – відреагували поранені.

Делікатний візит

З 17 до 19 години у Львівському військовому шпиталі – відвідування хворих. Військово-медичний клінічний центр Західного регіону, така повна назва клініки, – об’єкт режимний. На КПП чергує воєнізована охорона. Родичів, які доглядають лежачих, пропускають за спеціальними списками. Для нашого автобуса – відкриті ворота, про приїзд домовлено і делегацію чекають.

"Наша мати Тереза", – представляє керівника волонтерської служби шпиталю Світлану Сидоренко заступник головного лікаря госпіталю з виховної роботи, підполковник Іван Держило. Замполіт, як раніше називали людину на такій посаді, – головний у комунікації між медиками, волонтерами, родичами поранених, журналістами та благодійниками.

Розвантажуємо допомогу, яку привезли. Більшу частину передаємо "волонтерській сотні"  – помічники-добровольці мають кімнату на КПП. Тут збирають все, що необхідно пораненим у шпиталі – від ліків до зубних щіток і туалетного паперу. Коли потрібні рідкісні медикаменти чи, приміром, штучна шкіра для пересадки, волонтери знаходять не тільки гроші на них, а й можливості доставити з-за кордону. Наші коробки з фруктами, соками та книжками поділять на всіх 136 поранених, які наразі лікуються у військовій клініці.

Наші земляки, а для кожного припасли великі спасівські кошики з добірними фруктами, вийдуть до нас у конференц-залу. "Ті, що зможуть", – уточнює підполковник Держило. Троє із дев’яти поранених – в реанімації. Чотирьох привезли у шпиталь в останні дні. Хлопцям ще дуже дошкуляють біль і рани, пояснює замполіт, тому з ними варто бути якомога делікатнішими. "Можуть відмовитися від спілкування", – попереджає він журналістів.

У залі нас чекають троє, пізніше дівчата-волонтерки привозять на візку ще одного пораненого, за ним поспішає на милицях ще один. Так і говоримо – п’ятеро поранених бійців і дванадцять офіційних осіб плюс священик.

Хлопці не називають свої прізвища. Не хочуть докладно розказувати, де жили і як пішли на війну. На запитання про родичів і сім’ї відбуваються коротким: "Все гаразд". Розмова, що називається, не клеїться. Зрештою, дізнаємося, що всі пережили обстріли ГРАДу.

"Я б не вижив, якби мене своїм тілом командир відділення не прикрив. Він загинув", – у контрактника Ростислава з Франківська, що проходив службу у Житомирській аеромобільній бригаді і був поранений на Луганщині, різка манера говорити. "У мене це вже друге поранення", – говорить Роман з Долинщини. Хлопець – водій-механік БМП, мобілізований. Був прикомандирований до батальйону "Айдар". "Перше поранення в ногу дістав, коли попали в засаду під Щастям. З семи наших тоді цілими залишилося двоє. Було троє поранених і два "двохсотих", – хвора рука, яку Роман поклав на стіл, тремтить. Теперішнє поранення він отримав за кермом бетееру під Красним Лучем на Донеччині. "РПГ накрило", – каже хлопець. Вибухом йому розірвало бронежилет, вирвало ключицю і відірвало пальці. "Дякую лікарям – заштопали, пришили", – посміхається Роман. Він – один, хто посміхається.

За спиною у Ростика й Романа зосереджено дивиться в стіл Іван зі Снятинського району. За півгодини нашої зустрічі він всього двічі підніме очі, повні сліз. Ні пари з уст, тільки жовна, що напинаються на скулах, видають ставлення хлопця до того, що говориться. Так само мовчки Іван прийме благословення, молитовник та вервицю від отця Чорнія і, не прощаючись ні з ким, не звертаючи увагу на подарунки у кошику, швидко піде у палату.

 

Неприємні спогади

"На нас напали в 4.30 ранку. Більшість хлопців у таборі, крім чергових, просто спали. Нас просто розстріляли. Товариш помер від осколкових", – розповідає ще один контрактник з 24-ї аеромобільної бригади, наймолодший серед бійців 19-річний франківчанин Володимир. "А якщо спати в бронежилеті?" – цікавиться котрась з офіційних персон. "Ви колись носили бронежилет? Пробували спати в ньому? – відгукується Ростислав. – Спиш в окопі, на глині. І на тобі – 15 кг: давить на груди, дихати неможливо. А ще розгрузка – гранати, магазини, теж все на тобі…" "Виспатися в принципі неможливо, – пом’якшує відповідь Роман. – Потім воювати складно".

"А була можливість спілкуватися з місцевим населенням? Що кажуть люди у звільнених містах?" – звучать навідні запитання делегації. "Коли з хати виходить жінка з дитиною на руках і віддає тобі останній шматок хліба й горня води, плаче і дякує за визволення, то ти розумієш, чого туди пішов", – включається Ігор з Калуша, мобілізований, розвідрота 51-ї бригади. "Ми проходили такі села, де місцевим їсти нічого було, де люди тижнями голодували. Своїм пайком ділилися", – розказує про свій досвід Ростик. Він не вибирає слів, коли говорить про ставлення до тих чоловіків, які втекли з охопленого війною регіону як біженці. Каже, що на власні вуха чув, як ті, проїжджаючи блокпост сил АТО, вихвалялися: ви тут воюйте, а ми – до вас на курорт, ваших баб їб… Хлопець ковтає кінцівку слова. Повисає ніякова пауза.

"А як ви оцінюєте забезпечення по лінії Міноборони? Від продуктів до амуніції і спецзасобів? Тепловізори, коліматори? Нам дуже важливо це знати, бо ми беремо на себе таке забезпечення", – цікавиться голова обласної адміністрації. Хлопці переглядаються. "Не буду це коментувати", – каже Ростик. "Я також", – підтримує Роман. "Дуже перепрошую, але хлопці можуть говорити тільки те, що в їх компетенції. Ми в лікувальній установі, – втручається підполковник Держило. – Хлопці, я вас зібрав, бо приїхали поважні ваші земляки – депутати, духовенство. Приїхали вас провідати, допомогти. Думаю, зі своїми земляками ви раді спілкуватися". "Так точно, пане підполковнику, – рапортує Ростик. – Спілкуватися раді, але згадувати таке, про що зараз питають, – ні".

"Що потрібно?" – виходить з ситуації Троценко. "У нас тут все є. Допомагайте бійцям на передовій – там більше потрібно", – відповідає Роман. Далі включаються всі хлопці. В першу чергу, кажуть, бійцям необхідні медикаменти, які можна застосовувати самим для себе при пораненні на полі бою – знеболювальні і кровоспинні. Потрібні особисті перев’язочні пакети, де була б достатня кількість тампонів, і джгути. Або відповідно наповнені індивідуальні аптечки. "Більшість хлопців загинули від втрати крові і від больового шоку", – каже Ростислав. "Солдати один одному надавали допомогу. Кололи, перев’язували, витягали з-під вогню – хто як міг", – додає Володимир.

Офіційна делегація киває і мовчить. "Ми вам дякуємо за вашу жертву", – знову рятує ситуацію отець Чорній. "Дякуйте тим, хто ще там, на передовій. Їм допомагайте, щоби не загинули", – не стримується у відповідь Володимир. "Хлопці, що воюють, мають незламний дух, – ставить крапку Ростислав. – У мене там залишилися побратими. Вони будуть стояти до останньої краплі крові. І ми теж, коли повернемося до них. Порвемо всіх зайд. Поляжемо в бою, але не дозволимо нечисті топтати нашу землю".

 

Привіт від фракції

До пораненого бійця "Айдару" депутата облради Петра Шкутяка делегацію запрошують у палату. В невеличку кімнату набиваються всі. Кожен радісно хоче сказати хоча б два слова герою. "Петре, вітання тобі від нашої фракції!" Петро тисне руки, сміється – це контрастує із попередньою емоційно тяжкою зустріччю, і всім відлягає. Мовчазне досі товариство пожвавлюється. "Все буде добре, Петре. І ти це знав, бо пішов і таке зробив", – когось уже геть опановує ейфорія. "Та я нічого такого не робив", – відказує Петро.

"Скажіть два слова для газети "Галичина" про ваше відчуття теперішньої незалежності України. Йде неоголошена війна. Ми готуємо сторінку з вітаннями", – проривається журналіст. "Кажіть, що говорити", – віджартовується Петро. Його товариш по палаті піднімає здивовані очі на відвідувачів і знову береться розкладати на дошці шахи.   

"Треба розуміти, що це війна не на Сході, ця війна в Україні і вона стосується всіх, – каже Петро Шкутяк. – Хотілося би, щоби менше загинуло людей – солдатів і мирного населення".

"Які ваші особисті ваші плани надалі?" – намагається ще щось вивудити журналіст. "Щоби наступного тижня мені зробили третю операцію, і тоді я буду вчитися ходити. Це мої основні особисті плани, – знову сміється поранений. – Всім вітання. Я вже чотири місяці не був удома. Дуже скучив. Дуже хотів би додому у Франківськ". Від імені всіх поранених він просить подякувати медикам, які ставлять наших бійців на ноги.

Делегація звітує Петру Шкутяку, що саме привезли у шпиталь, і теж залишає йому кошик. "Поділимо на всіх, – Петро показує на сусідню палату і підморгує товаришу. – Ми тут всі земляки – українці".

 

Наталя Кушніренко,

фото автора і Тараса Майстришина 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: