fbpx
  • Головна
  • Публікації
  • Політика
  • Езра Книжник: "Наші події – не просто апогей українського національно-визвольного руху, це священна війна Світла з Темрявою"

Езра Книжник: "Наші події – не просто апогей українського національно-визвольного руху, це священна війна Світла з Темрявою"

Політика 09:20, 09.02, 2015

Езра Книжник – псевдонім київського письменника, продюсера, підприємця, знавця юдаїки й затятого "жидобандерівця" Ігоря Гольфмана. Говоримо про непростий нинішній час, непевне завтра і підстави для надії на краще.

– Нам довелося жити у важкі часи. А пригадується, ми понад два десятиліття гордилися тим, що в Україні за роки незалежності не пролилася кров. Як вважаєш, у тих ріках крові сьогодні на Донбасі є якась фатальна заданість чи все-таки цього можна було уникнути?

Гординя – початок гріха. Корисніше було б за цією гордістю розуміти, що це – відкладений вирок і Москва ніколи спокійно й гідно не сприйме відрив України від багатовікового тіла євразійства та відхід до євроатлантичної цивілізації. В цьому яйці – московська голка смерті. "Крижана архіпелагія" зможе обійтися без усіх – без Балтики і Закавказзя, Прикаспію і Середньої Азії, але без України – їй кінець. Тому вона тут ляже кістьми.

Крім того, протягом усіх років української незалежності найбільшою державною брехнею було твердження про соборність і єдину націю – не було такого. Це була мрія, химера, національна ідея – що завгодно, але не реальність.

Залишимо передумови і об’єктивні фактори цього явища, просто націю і соборність слід було будувати, і це нелегка робота, якою ніхто ніколи не займався. Наслідки вперше відчутно далися взнаки у 2004-му році, коли, наче фотографії у реактиві, проявилися всі симптоми наших хронічних болячок. До речі, тоді ж повністю виявилася і роль Москви в цих процесах. А після "Харківських угод" все прояснилося, і вже тоді була зрозуміла доля Криму і всього Південного Сходу. Тобто Кремль завжди готував ґрунт, і єдиною нестиковкою була тимчасова "євроспрямованість" Януковича. Ось і цей кидок в 2013 році розкрився, країною струсонуло, а далі – ви знаєте. Думаю, цього можна було уникнути завчасно, якби в еліт почуття історичної відповідальності переважало над жадібністю.

– Величезна кількість фейків, провокацій, вкидів свідчать про активну інформаційну війну проти України. Як цьому може протистояти пересічна людина?

Думати. І частіше. Сьогодні ми живемо у відкритому інформаційному світі, за бажання можна черпати з різних джерел, порівнювати, аналізувати, будувати причинно-наслідкові конструкції і так приходити до істини. Заборонами і обмеженнями, як на мене, вже нічого не вдасться досягти. Можна перемогти тільки правдою і якістю. Хоча, думається мені, кожен чує тільки те, що хоч почути. Дивлячись на зачароване телебаченням російське суспільство, розумієш, наскільки "ящик" ще важливий у формуванні масової свідомості і яким мізерним досі є вплив Інтернету, принаймні в Росії. А в соціальних мережах, завдяки можливостям сортування і відсіювання, склалися такі собі мегаспільноти, які об’єднали однодумців та ідейних прихильників, в яких є свої авторитетні джерела, власні кореспонденти і аналітики, перевірені часом і подіями, і вкиди з фейками в таких спільнотах не проходять або ж швидко розпізнаються. Отже, якщо є бажання отримувати об’єктивну, чесну інформацію, це сьогодні можна зробити без надзусиль.

– Унікальна ситуація, в якій перебуває країна, породжує унікальні зміни у свідомості. Я про антисемітизм, який, чого гріха таїти, був на побутовому рівні досить поширений. Майдан і війна майже прибрали його, що ти на це скажеш?

Тут мені важко бути абсолютно об’єктивним, можу аналізувати лише свої власні спостереження. Дивися, як в цьому сенсі розвивалися події: на початковій фазі Майдану внутрішні і зовнішні вороги вирішили виставити його як націоналістичний і антисемітський рух. Вони влаштовували підпали синагог, били учнів єшив, вивішували юдофобські листівки, а в цей час на Майдані серед протестуючих киян було багато євреїв (мої знайомі – практично всі), були навіть громадяни Ізраїлю. Пізніше сформувалася "єврейська сотня", зі сцени виступали рабини і єврейські громадські діячі, в синагогах ночували приїжджі революціонери і збиралися гроші на потреби Майдану. З героїв Небесної Сотні трьох поховали за єврейським обрядом, а після призначення Коломойського губернатором Дніпропетровської області і появи євреїв у "Правому секторі" в кремлівських технологів "легенда" розвернулася діаметрально: тепер Майдан став "жидобандерівським збіговиськом" і всю Революцію Гідності почали подавати як "єврейську змову". Звісно, усе це не могло не спричинити певних змін в українській колективній душі… Хоча, мушу сказати, що існує поширене антисемітське упередження, що всі на світі євреї – це такий моноліт і всі вони керуються з якогось одного сакрального центру, який впливає на кожного представника народу. Насправді ж, євреї в усі часи ніколи не були єдиними, не було жодного "моноліту", інакше б відродили свою державу значно раніше 20-го століття. Це ілюструє і нинішня ситуація в Україні: на протилежному полюсі від єврея Коломойського є єврей Вадим Рабинович, депутат від "Опозиційного блоку", який не голосував днями за визнання Росії країною-агресором. Це історичний факт: євреї у багатьох країнах, де жили діаспори, завжди брали участь в різних соціальних проектах і несли відповідальність як за перемоги, так і за поразки цих проектів (правда, коли визначалася міра цієї відповідальності, їм обов’язково нагадували, що вони євреї). Отож, як показав останній рік, кровний аспект далеко не найголовніший при визначенні ступеню патріотизму.

– У тебе є відчуття, що події на Донбасі мають значно більше значення, ніж якась локальна, регіональна війна? Якщо так, чим аргументуєш?

І російсько-грузинська війна 2008-го року була більшим, ніж локальний конфлікт Росії і Грузії, шкода, не всі це тоді збагнули. Більше того, я впевнений, що наші події – не просто апогей українського національно-визвольного руху, а це ще й священна війна Світла з Темрявою. Вона, як маркер, помітила весь світ, всім довелося визначитися: хто вони, де вони і з ким вони. І нікому вже спокійно не відсидітися. В самій Україні, на мою думку, відбувся цивілізаційний стрибок, рівний за значенням переходу колись предків людини від пересування на чотирьох кінцівках до прямоходіння. Перепрошую за пафос, я бачив власними очима, як на Майдані, у мороз під водометами колективне несвідоме кристалізується й перетворюється в колективне свідоме, як на Грушевського згорає архаїчна українська «крайня хата», як країна йде геть з того роздоріжжя, на якому топталася віками. На майданах і в боях на Донбасі вперше за більш ніж 20 років почала творитися єдина нація і істинна соборність. Цього не було в Помаранчеву революцію, тоді ми наївно гадали, що у нас лише внутрішня біда…

– Суспільна свідомість схильна шукати знаки. Двері Ради, що захлопнулися перед Януковичем напередодні інавгурації, солдат, який втратив свідомість під час інавгурації Порошенка, ворон, який напав на голуба під час проповіді Папи про Україну, та багато іншого… Наскільки, на твою думку, сучасна історія просякнута містичними знаменнями?

Напевно, просякнута… І Ханука в перші дні Майдану 2013-го року як свято звільнення з полону, свято перемоги Світла, перемоги одухотвореної меншості над більшістю теж була знаком. Хоча я більше вірю історичним закономірностям і медичним діагнозам (сміється). А діагноз виглядав так: ми живемо в країні, враженій важкою хронічною недугою. Щоб призначити ефективну терапію і почати одужувати, нам потрібно передусім ампутувати всі артерії і канали, які сполучають наш державний організм з велетенським джерелом постійного інфікування – російською державою. Це було і залишається, на мій погляд, головним пунктом «порядку денного», і не треба жодних знамень.

– Зростає суспільне невдоволення повільністю змін і реформ. Може, українці все-таки надто нетерплячі й треба більше часу? Наскільки, на твою думку, близька точка неповернення, коли буде надто пізно, і в чому причина такої повільності – непрофесійність чи таки змова і саботаж?

Мені здається, тут усе змішалося докупи. Очевидно, що наші владні еліти відстають від українського суспільства. Та й взагалі, вони поки що гірші, ніж суспільство. Цьому є низка причин. Тому й відбувається помітне відставання чи невідповідність дій влади суспільним запитам. Звичайно, нам властивий і певний максималізм в очікуваннях швидких позитивних результатів від реформ, але тут треба розуміти, яка зараз падає і руйнується махина, що стояла віками. Думаєте, легко після того, як діди і прадіди ходили на чотирьох, встати, випростатися й піти прямо?.. От коли я міркую про успіх грузинських реформ і екстраполюю ці думки на нашу ситуацію, то розумію, що, серед іншого, у нас нема абсолютно чистого, як алмаз, національного лідера – високоморального авторитета, нема арбітра, нема до кого апелювати: всі тією чи іншою мірою забруднені минулим. Але й це ми переживемо, і кожні наступні вибори будуть цей недолік усувати. Нам взагалі варто вчитися легко прощатися з "національними лідерами", припинити ставитися до них як до небожителів: вони усі спринтери, добрі на коротких дистанціях, придатні для виконання короткотермінових завдань, вони є продуктом, який псується швидко. Словом, виконав свою тимчасову місію – на вихід, заходити наступному.

Точка неповернення в сенсі цивілізаційного вибору, дуже вірю, вже перейдена. Країна пішла з роздоріжжя, дорого за це платить (в тому числі й частиною території), і вектор руху вже отак просто не змінити нікому, навіть президенту чи парламенту – це як тримати за хвіст літак, який злітає. Можуть бути періодичні сповільнення ходу, допускаю, що можуть робитися навіть тимчасові кроки назад, враховуючи, хто нам ставить палиці в колеса, але головного напрямку руху вже не змінити.

– Як ти прокоментуєш поширене твердження, що це не наша, не українська війна, а війна Росії з США за Україну? А українці в ній тільки статисти і розмінна монета?

Це маячня. Усе якраз навпаки.

Росія в 2000-их "перезавантажила" свої стосунки з США, а програми взаємодії з НАТО у них вже тоді були значно продуктивнішими, ніж в України. Навіть після війни в Грузії, справи Магніцького і Pussy Riot Америка продовжувала будувати з путінською Росією стосунки. Пригадайте, як все почало змінюватися після першої крові на Майдані. Росія сама влізла в кримський капкан, з якого без фатальних для неї наслідків уже не вискочити. На відміну від Абхазії і Південної Осетії, Держдума ввела Крим до складу Федерації, віднявши частину незалежної держави, цинічно обґрунтувавши це незаконним псевдореферендумом й протиставивши себе всьому світовому порядку. Її що, Штати змусили це робити? Ні. Певно, логіка Путіна була така: ми пішли звідусіль у світі – з країн нашого впливу в Центральній і Латинській Америках, з Персидської затоки і т. д.; Сирія, наш останній оплот в арабському світі, падає, Китай хитріший за нас і від того небезпечний…, а ми ж такі великі і могутні, що маємо право претендувати на частину географії, яку споконвіку вважаємо своєю… За "своє", за "рускій мір" будемо битися смертним боєм. А в сусідніх народів чого питати? Важливо, що моєму народу хочеться… ось і все, а ти кажеш "не наша війна".

– У чому полягає твоя надія і оптимізм?

Для початку: я точно знаю, що буде дуже нелегко. Ми між молотом і ковадлом. З одного боку – маса важких внутрішніх проблем, з другого – зовнішня агресія. Але я також точно знаю, що людство не зможе йти у майбутнє, переступивши через Крим і Донбас, інакше це майбутнє буде дуже похмурим. Тому міжнародний тиск на Росію буде зростати. Паралельно в самій Росії за такого стану справ, особливо в національних автономіях, будуть виникати відцентрові процеси, які заберуть чимало державної енергії. Але найбільших втрат ворог зазнає від успіхів українських реформ. Якщо у нас вдасться – це їхній кінець. 

Розмовляв Іван Красник

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: