fbpx
  • Головна
  • Публікації
  • Політика
  • Максим Кицюк: "Добре бути патріотом, добре любити свою країну, але треба робити щось, щоб ця країна і твоє місто були придатними для життя громадян"

Максим Кицюк: "Добре бути патріотом, добре любити свою країну, але треба робити щось, щоб ця країна і твоє місто були придатними для життя громадян"

Політика 17:48, 23.05, 2014

25 травня у франківців шанс обрати розумне молоде обличчя є. Питання – чи нарешті наважаться?

Якщо ви вважаєте, що в політику мають іти молоді обличчя, щоб змінювати країну, а не досвічені професіоали з дерибану і корупції, то ось – молодий кандидат у народні депутати Максим Кицюк.

Максим – політолог, громадський активіст, один із ініціаторів Євромайдану в Івано-Франківську, учасник Майдану в Києві. Його підтримали Ольга Богомолець, Леся Оробець, Сашко Положинський, Олександр Доній, Юрій Шухевич, Богдан Гаврилишин, Ірена Карпа та багато інших поважаних в українській політиці і культурі людей. Словом, 25 травня у франківців шанс обрати розумне молоде обличчя є. Питання – чи нарешті наважаться? 

— Максиме, оскільки все-таки ти людина не франківського походження, а з країв, для України наразі втрачених, розкажи, як тобі там жилося — в Севастополі?

— Я народився в Севастополі, бо мої батьки (тато з Хмельницької області, а мама з Вінницької) за Радянського Союзу за розподілом туди потрапили.

Тато колись із моїм хрещеним та своїм братом, коли їм було по 16 років, сіли й поїхали в Ялту, поступили у ВПУ №5, вивчились на кухарів. Тато і хрещений потрапили на флот, ще тоді радянський, в гідрографію. Вони по всьому світу ходили. Тато був коком, тобто кухарем на кораблі. А мама закінчила Калинівське швейне училище і працювала в Севастополі швеєю-технологом.

Я народився в 90-му році. Але багато часу проводив у Хмельницькій області в бабусі в селі. У Севастополі закінчив школу і два курси Севастопольського національного технічного університету, поки мене не відрахували.

— Чому відрахували?

— Мав дуже складні стосунки із завідуючою кафедрою. Я вчився на перекладача з англійської, французької та іспанської — на кафедрі теорії і практики перекладу мови, А наша завідуюча була російською шовіністкою. Викладала мовознавство, але українську мову завжди вперто називала малоросійським нарєчієм. Дуже конфліктна жінка, особливо затято сварилася з кафедрою української мови. Я з української мови тричі у неї іспит перездавав. Врешті, взяв академіку, думав, з часом довчуся. Рік пропрацював у Севастополі продавцем в магазині, трохи на місцевому телеканалі – в Севастопольській державній телерадіокомпанії — спочатку журналістом, згодом ведучим українських новин, поки їх не скоротили. Потім вирішив, що треба таки здобувати освіту. Хотів стати політологом. Почав шукати, куди б я хотів поїхати, і знайшов в Івано-Франківську Прикарпатський національний університет імені Стефаника, мені сподобалося. Так я переїхав сюди.

— Українцям було важко в Севастополі? Навіть на побутовому рівні?

— Я не мав такого відчуття, що було геть незручно. Звісно, не подобалось, що там багато російських прапорів, багато проросійських активістів, які постійно влаштовували різні провокації і акції. Я вже у той час займався громадською роботою… І в 2004 році, коли була Помаранчева революція, наше таке маленьке проукраїнське середовище влаштувало автопробіг, який знищили, — усі машини розбили, коли ми заїхали на площу Нахімова… Але після третього туру, коли переміг Ющенко, якось усе більш-менш заспокоїлось. І я не думав, що може статися те, що ми бачимо цього року.

— Тобто ти не помічав серйозних передумов? А звідки ж така одностайність за Росію, особливо в Севастополі? Українського голосу не було чути під час анексії, тільки татари…

— Треба зважити на таке. В мене є багато друзів серед татар – і в громадській організації, і в особистому житті. Вони живуть здебільшого не в Севастополі. В Севастополі ще в 90-ті роки була дуже потужна течія нацистів-скінхедів. Було багато всяких конфліктів, аж до різанини, і навіть не за Росію, а такої — «За Русь!». Татари в Севастополі не втрималися, їх там мізерний відсоток, і впливу на громадсько-політичне життя вони не мають. Але загалом в Криму – мають, і досить поміний. Все, що відбулось цієї весни в Криму, на мою думку, — це наслідок сторонніх впливів, а не місцевих забаганок. Якби не було підбурювань ззовні, то я не думаю, що місцеві проросійські активісти самоорганізувалися б і щось змогли б зробити. Зараз багато хто, з ким я спілкуюся, навіть ті люди, які ходили на референдум і голосували за приєднання до Росії, вже не задоволені тим, що відбувається…

— Ти підтримуєш стосунки з кримськими друзями? Що вони розповідають про нові реалії?

— Так, з частиною друзів, які залишились там. Тому що багато активістів виїхали з Криму – хто в Київ, хто на Західну Україну, частина навіть у Франківську є. От мої друзі сюди переїхали. Зараз намагаємось знайти їм якусь роботу, щоб вони тут перебули… Звісно, я їм кажу, що галицький край гостинний, але треба буде у свій час поїхати додому…

А ті, що лишилися, зараз намагаються самоорганізуватись. Мої друзі збираються в когось одного вдома, співають українські пісні, слухають «Океан Ельзи», розмовляють українською мовою, хоча на вулиці зараз такого робити не можна…

— Небезпечно?

— Ну, так…

— Ти, я так розумію, з досить юного віку залучений до громадської діяльності. Що тебе мотивувало до цього?

Моя громадська діяльність почалася з 2002 року, коли мені було 12. У нас в школі був осередок Всеукраїнської дитячої спілки, яка називалась «Екологічна варта». Це дитяче об’єднання займалось прибиранням територій. Викладач біології цим завідувала… Є така традиція в Севастополі, не дуже звична для інших регіонів: 19 травня, у радянський День піонерії, який переформатований у Севастополі у День дитинства та юнацтва, всі школи і гуртки проходять величезним парадом центральними вулицями міста. Наша школа тоді ходила з табличками іноземними мовами і прапорцями, а окрема колона йшла з жовто-синьо-зеленими краватками. Ми презентували дитячий екологічний рух.

Моїх 14 років якраз припали на Помаранчеву революцію, а, за Конституцією, в 14 років можна йти в молодіжні громадські організації. І тоді я вже мав проблеми в школі — частково за свою позицію. Я б не сказав, що дуже серйозні, але все одно… Якраз під час Помаранчевої революції я був, як кажуть, парією… Нас в школі було двоє чи троє "помаранчевих". Тоді якраз створювались перші проукраїнські молодіжні організації в Севастополі, і я пішов в одну з них, почав набиратися досвіду. І так тривало з 2004 року до 2007, коли вступив до Фундації громадських ініціатив – ФРІ. І дійшло до того, що у 2012 році мене обрали головою цієї всеукраїнської мережі. В останні роки я об’їжджав усі регіони країни, спілкувався з молоддю, проводив тренінги, навчання, знайомився. Думаю, не більше 50 районних центрів залишилося, в яких я не був, а решту міст – всі обласні і більшість районних центрів — я об’їхав, маю багато друзів. Так що це теж такий додатковий плюс у знанні України.

— Ти активний учасник Майдану, був з перших днів на Майдані у Франківську, був у Києві. Який твій основний персональний підсумок Революції гідності?

— Як це не банально, але насправді найцінніший досвід, який я здобув, — це чітке усвідомлення того, що навіть якщо ти робиш щось волонтерське, за покликом, хочеш щось змінювати на краще, знайдуться люди, які затято і до останнього будуть захищати старе і погане, і що за це доведеться якусь ціну заплатити…

А ще Майдан для мене – це колосальний досвід роботи з молоддю. Я працював з різними середовищами, але щоб спілкуватися з 25-тисячним натовпом і розуміти, що велику частину людей ти знаєш в обличчя, бо вони приходили в цей час у наметове містечко, — це неймовірно. Це дуже корисний досвід. А що стосується Києва, я, власне, коли полікувався тут в лікарні (Максима Кицюка 1 грудня вночі жорстоко побили), переїхав на лікування до столиці. Мені зробили три операції: дві з втручанням, одну електричну, щоб кінцівки відновлювались, а потім ходив на процедури. Тому я був прив’язаний постійно до Києва і тільки один раз зміг виїхати в Севастополь, щоб поспілкуватись із батьками. Якраз тато повернувся з рейсу, і я хотів з ним побачитись.

— У Києві чим займався? Чи мусив здебільшого лежати?

— Частину часу мусив лежати, але коли почалися події на Грушевського, це десь 19 січня (а з числа 16-17 я почав активно розходжуватися з ціпком, бо мені порекомендували ходити багато), я почав приходити на різні заходи.

В Києві 19-го була акція пам’яті таких правозахисників і журналістів Гастіна Бура і Влада Маркелова. Якраз події на Грушевського починалися. Акція була на Михайлівській площі, і було чути, що щось відбувається. Ми тоді з Володею Чемерисом пішли туди на Грушевського. Прийшли якраз коли загорівся перший автобус… Але я зрозумів, що з мене користі мало: я повільно ходжу, і у разі нападу чи атаки буду знову першим побитий. Тому переважно проводили час у різних волонтерських структурах, зокрема волонтерив у Центрі протидії корупції. Це організація, яка веде кілька сайтів («Янукович Лікс» та інші) і відкриває багато інформації про можновладців. Кілька днів, пам’ятаю, займався виключно інформацією про корпорацію «МАКО» (фірма старшого сина Януковича), публікувував це все на сайті, готував листи до «Дойчебанку», щоб арештовували їхні рахунки.

— Тут і згодилися твої знання іноземних мов.

— Так. Потім ми з друзями зрозуміли, що будемо корисними в «Автомайдані», і назбирали сім автомобілів, активістів і створили таку формацію в «Автомайдані», яка називалася «танкісти». Ми їздили на завдання, патрулювали.

— Загалом, як ти відчуваєш: наслідки Майдану – це те, чого ми хотіли? Відбулося, нарешті, прощання з минулим?

— Планувалась-то Революція гідності. Коли почалися всі події, то в громадських середовищах потроху формувалася велика коаліція. Там були різні активісти, підприємці, зокрема з різних молодих партій (Демальянс, Сила людей), підприємці на зразок Влада Кириченка, який тримає «Наш формат», і з «Автомайдану», і кілька сотень Самооборони входило, які були більш-менш незалежні…

Але, власне, справжньої і остаточної Революції гідності ще не сталося, тому що маємо звичайну перетасовку у вищих керівних органах і кілька нових облич, якими просто прикрились. Я радію, що працюють професіонали на зразок міністра освіти Сергія Квіта чи міністра економіки Павла Шеремети, особисто їх знаю, вони такі дуже круті профі… А решта… Насправдіце сор омно… Єдине, чим це все виправдовується, це словами «тимчасовий уряд». Не треба їх зараз рухати, нехай вони працюють вже як працюють, бо кращого немає. Але я відчуваю, що навіть президентські вибори не принесуть зараз таких величезних змін – в тому числі і через російську агресію, події на Донбасі. Тому мені здається, що, поки залізо ще гаряче, треба його кувати, дотискати вимоги, з якими люди виходили на Майдан.

— Є громадський сектор, є Реанімаційний пакет реформ, який включає низку законів, що реально змінюють країну. Ти береш у цьому участь?

— Я безпосередньо в ініціативі Реанімаційний пакет реформ участі не беру, але Ганну Гопко, яка колись очолювала коаліцію «Україна без тютюнового диму», дуже добре знаю, і наша організація входила в цю коаліцію, ми багато працювали разом, лобіювали через депутатів антитютюнові закони.

— Ти ж курець…

— Так. Я був першим головою цієї організації, який курив, але це вже моє право (сміється). З іншого боку, треба ж якось врегульовувати ці всі штуки…

— Саме ви добилися заборони куріння в кав’ярнях?

— Так.

— Курці досі цього не можуть вам пробачити…

— Коли у Грузії в один день звільнили 45 тисяч даішників, вони, напевно, теж досі не можуть пробачити цього (сміється). Зате люди задоволені.

— Як ти почуваєшся в Івано-Франківську, як сприйняли тебе, як ти місто сприйняв?

— Я переїхав сюди у 2010 році. І це було місто, в якому я знав трьох людей: члена ФРІ Тараса Малого, поета Василя Карп’юка і поетесу Христину Котерлін. Поселився в гуртожитку №5 на Сухомлинського, 2, на шостому  поверсі, де історики і політологи живуть. Жив із хлопцем із Чернігова. Спочатку нам на поверсі казали «москалі, москалі приїхали», потім старшаки хотіли відправити за горілкою, щоб ми виставлялись. Довелось встати, показати свій зріст і поговорити, кому скільки років. Виявилось, що я старший на рік від четвертого курсу. Прийшли до висновку, що є молодші (сміється).

Я б сказав, перше, що мені сподобалось: Івано-Франківськ – дуже духовне місто. Не саме місто навіть, а люди, які тут мешкають, тому що люди, які живуть на Сході і Півдні, не такі. Там теж релігійні, ходять до церкви, але там релігія якась синтетична (не те, що я не поважаю віруючих людей, зрозумійте правильно), але там є такі речі, як, наприклад, відпущення гріха аборту за 100 гривень. Мені здається, що це абсолютна дурня, але там прийнятна. А тут люди набагато відкритіші, щиріші, і я вже сам з 2010 року почав ходити в українську греко-католицьку церкву. І коли я приїжджаю в Севастополь, у нас там, Слава Богу, є невеличка капличка, то ходжу до тієї громади…

— Коли стало відомо, що ти балотуєшся в депутати по нашому округу на проміжних виборах, «доброзичливці» раптом згадали, що ти нетутешній… Фотожаби робили образливі — «Повертайся захищати Україну в Криму» і тому подібні речі… Як реагував, не вразило тебе це?

— Я на такі речі, по-перше, не ображаюся, підготувався до цього ще в Севастополі, тому що там так само робили і образливі фотожаби, і т. п.

По-друге, коли ми займались громадською діяльністю, взагалі ніхто не питав, звідки ти, що ти робиш? Ми просто робили корисні речі, і всім це подобалось, з усіма ми були друзями, всі нас любили і допомагали, чим могли. Але тільки ми вирішили запропонувати якусь альтернативу цим політикам – кандидата, незаангажованого ні партією, ні якимись сумнівними статками, то одразу нас почали сприймати як суперників.

Я вважаю, що походження – це останній критерій, по якому можна судити. Це вже коли в дискусії немає аргументів, то можна сказати «а в тебе руде волосся» чи «а ти з Севастополя приїхав». Я розумію: оскільки ці вибори мажоритарні, франківська громада хотіла би мати представника, який тут виріс, який знає всі проблеми. Але я б сказав зі свого боку, що, по-перше, з 2010 року я встиг достатньо вивчити місцеві проблеми, плюс я об’їхав більшу частину України і бачу, що ці проблеми такі самі, як і в інших регіонах.

Ще важливий фактор: в нас величезна молода команда. Її більша частина – франківці. Навіть програма, яку ми складали, — це все робилося разом. Словом, є велика група людей, яка вирішила, що можна дати шанс і немісцевій людині.

— Наскільки я знаю, з кандидатом ви визначалися в своєму середовищі самі — в молодіжному Штабі спротиву?

— Так, витратили три години на дискусію, чи варто взагалі йти на вибори, а потім ще дві години – а кого висувати?

— ЗМІ писали, що у Криму довідалися про твоє рішення балотуватися у Верховну Раду України і якось репресують батьків. Чим це закінчилося?

— Я би трохи поправив: це не стосується якраз рішення балотуватись, це стосується усієї нашої діяльності. Все це почалось з Інтернет-форуму Sevastopol.info. Там постійно тусило дуже багато проросійських активістів. Вони не мали площадок для спілкування, крім цієї, викладали там різні образливі речі, зливали адреси українців…

І напередодні 9 травня з'явився пост від одного з модераторів, який свого часу був депутатом районної ради в місті від СПУ Вітренко, що от іде таке величезне свято і не треба дати можливості цим, як там образливо написано, «скотам» підняти голови. Тому давайте тут пишіть анонімно адреси, шліть фотографії «фашистів», бандерівців, щоб з ними розправитись. Почали з'являтися адреси, фото, зокрема і моя фотографія, з'явилися імена, прізвища, адреси багатьох моїх друзів, потім почалися активні заклики приходити і знищувати нас, виселяти з домівок.

Після цього до моїх батьків прийшла поліція. Мама була вдома. Поліція там зараз вся із Москви працює. Цікавились мною, багато чого насправді знають – і про організацію, і про те, що я постраждав. Розпитували, коли я останній раз приїжджав, коли ще приїду, що буду робити. В них ще був величезний список прізвищ, вони обходили всіх і забирали у відділок на проведення профілактичної бесіди. Кілька моїх друзів написали у соціальних мережах, що їх водили, пояснювали, що краще нічого не робити, бо будуть мати проблеми.

— Але цим поки що закінчилось?

— Більше нічого не було. Моя мама пояснила, що мене тут нема, в Севастополі не прописаний, давно не був і не скоро буду, і вони, врешті, більше не приходили. Але я боюся, що можуть ще прийти і за мамою, тому що в мене вона теж проукраїнська активістка в Севастополі.

— Взагалі, навіщо молодому хлопцю Верховна Рада? Тим більше, кажуть, вона до осені?

— Я думаю, що вона не до осені, хоча в будь-якому випадку від нового президента треба вимагати, аби першим його рішенням було розпуск Ради. Бо, по-перше, з такою Радою працювати неможливо. По-друге, треба ламати цей дурний стереотип, що Рада – це якісь привілеї, місце для збагачення, де збираються якісь еліти, які керують країною, тому що насправді парламент — це тільки інструмент для змін у країні.

Тому ми в своїх дискусіях вирішили, що, по-перше, хочемо представити альтернативу, бо всі говорять: «хочемо нові обличчя», а коли доходить до цих облич, кажуть: «а у вас немає політичного досвіду». Ми вже тоді жартуємо: «Як може бути молоде обличчя з політичним досвідом?» В нас є досвід громадської діяльності, досвід роботи із законопроектами. Це не так складно, як, може здаватися: прийти в парламент і називати речі своїми іменами, як там робить всього кілька політиків, а не голосувати карткою відповідно до рішення політради партії. На мою думку, треба побільше молодих людей з новим баченням заводити туди – тих, хто або вже ріс, або народився в незалежній Україні.

— Ти сам казав, що все-таки це вибори мажоритарні, тобто громада обирає не представника якоїсь ідеології (хоча це також), але лобіста, представника, посла, як тут колись казали. Чому за тебе голосувати, а не, скажімо, за впливову, багату людину, яка реально може допомогти вирішити якісь конкретні проблеми? 

Максим Кицюк: "Добре бути патріотом, добре любити свою  країну, але треба робити щось, щоб ця країна і твоє місто були придатними для життя громадян" 1— Треба зважати на фактор короткострокового і довгострокового вирішення питання. Якщо ми говоримо, що треба обрати людину впливову, яка має фінанси, яка може сьогодні, навіть під час виборчої кампанії, прийти і поставити десь нову плитку чи підлатати дорогу, тоді постає питання, чому ця людина не робила так до цього, чому вона використовує це як піар на свою виборчу кампанію?

Якщо ми говоримо про довгострокове планування, то маємо на увазі і вимоги Революції гідності: щоб у владу йшли прості, чесні люди, які будуть укладати договори з громадськістю, провадити прозору діяльність, звітувати про кошти, які вони використовують під час кампанії, показувати постійну діяльність, а не тільки під час виборчої кампанії.

І ще – місце народження не робить тебе членом громади. Треба, щоб людина відчувала себе частиною цього середовища. Якби мені не було тут добре, приємно працювати, спілкуватися з людьми, я би тут не був. Мені це місто сподобалось, мені подобаються люди, я знайшов тут багато друзів, тому залишився тут і готовий працювати, звітувати і робити все, щоб захищати права громади.

— Ти збираєшся пов'язати своє подальше життя з Франківськом? Я бачу, ти і дівчину свою з Донецька привіз.

— Так, Катерина моя приїхала зараз підтримати мене. Але ми вже ходили в університет, розглядаєм питання її переводу сюди. Я планую тут далі жити.

Всю свою кампанію, обіцянки в програмі стосовно Івано-Франківська ми в будь-якому випадку – виграємо чи не виграємо – будемо виконувати. До нас приходили студенти з Університету нафти і газу, питали, чи зобов'язуєтесь ви виконувати це, давайте укладем публічний договір. Ми погодились. Ми плануємо це все робити далі у рамках свого Студентського штабу та інших громадських середовищ.

— Щодо прозорості. Зокрема, твоєї виборчої кампанії. Неспівмірну за витратами з іншими кандидатами, але певну рекламну кампанію ти таки ведеш: є друк матеріалів, є інтерв'ю. Хто фінансує і де можна побачити звіт?

— Ми оприлюднили наші витрати на запит руху «ЧЕСНО». Бути абсолютно прозорими тільки нам на руку, бо ми хотіли власним прикладом довести, що це можливо. Фінансові потоки в нас абсолютно невеликі. Це застава в розмірі 11,5 тисяч гривень, на яку ми скинулись штабом активістів. В нас є листок А4, з прізвищами, на якому записано, хто скільки дав, з підписами. Ми можемо його оприлюднити, він у нас є в штабі, можна прийти подивитись. Я своїх власних коштів вніс трохи більше 1000 гривень, інші люди теж. Щодо рекламних ефірів, то ми не можемо використовувати ефіри за гроші, в нас немає таких сум, та й взагалі не подобається ідея проплачених ефірів.

— Ви користуєтесь можливістю, яку дає закон щодо безплатної агітації?

— Так. Був ефір на «Вежі». Все, що ми поширюємо, ми поширюємо через свій сайт і соціальні мережі. Якщо журналістам цікаво, вони про це пишуть. А агітки — ми надрукували плакат (якщо бачили по місту), А3 формат, тиражем 5000 штук за 7878 гривень. За все звітуєм. Коли відкрили офіційний виборчий рахунок, як цього вимагає закон, ми опублікували на сайті, і за перші 3-4 дні надійшло від різних людей трошки більше 10 тисяч гривень.

— А розклейка в заборонених місцях – що це таке? Цим зловживають практично усі кандидати – і партійні, і самовисуванці. І ваша продукція висіла на електроопрах… Навіщо клеїти на ринвах, на дверях у під'їздах, на стінах, якщо є для цього тумби, дошки?

— Клеїли ми все своїми силами, тому що навіть найняти людей затратно. Останні дві ночі я сам ходив з хлопцями. Ми отримали за запитом у міськвиконкомі перелік місць, де можна клеїти передвиборчу агітацію. Але побачили проблему, що навіть там, де було поклеєно, заклеєно іншими плакатами або частину позривано. Так, по мікрорайонах я не буду стверджувати, що ми не клеїли на стіни або стовпи. На стовпи, якщо клеїли, то намагались тільки на старі агітації, які комунальні працівники все одно будуть в свій час зачищати. А біля під'їздів здебільшого є дошки оголошень.

— В твоїй програмі є формула, яка тут використовується багато років на виборах. Двічі вже вигравав із цією формулою Віктор Анушкевичус, Шкутяк вигравав другу каденцію… «Франківськ – європейське місто», «Франківську – європейський розвиток». Може, ти вкладаєш у цю формулу інше? Нам обіцяють уже тричі…

— У вступній частині програми прописані три основні пункти, на яких все будується: прозорість, чесність, доступність.

Чесність полягає в тому, що ми ні від кого нічого не приховуємо і готові безпосередньо спілкуватись, зокрема, ми в різних районах міста буваємо, я спілкуюся особисто з мешканцями і бачу, що це їх сильно дивує, бо, напевно, кандидати ніколи не працювали безпосередньо в полі. Можливо, це було, але бачу велике здивування. Доступність полягає в тому, що ми публічно виставляємо, хто в нашій команді, де ми працюємо, коли. Будь-яка людина може до нас долучитися, поставити питання.

Прозорість – це звіти. І там є пункт, де прописано «без популізму». Втім, гасло "Франківськ – європейське місто", можливо, звучить популістично… Але наступні пункти абсолютно пояснюють наше бачення. Програма розділена на дві частини: для Франківська і для України. Тому що депутат, навіть мажоритарник, мусить робити багато корисного і для країни.

Для Франківська в нас прописані кілька пунктів, які притаманні будь-якому європейському місту — від нормальної транспортної інфраструктури (велодоріжки, автобуси) до безкоштовного Інтернету в центрі міста і соціального банку їжі та одягу.

У нас прописана програма «Доступне місто», яка допомагає неповноспроможним громадянам і людям знедоленим або із малозабезпечених сімей їжею, одягом і послугами. Є інші пункти, абсолютно звичайні для будь-якого європейського міста. Тому ми так і пишемо у першому вступному реченні, що хочемо бачити Франківськ цілком звичайним розвиненим європейським містом.

— В одній із соцмереж ти написав, що за політичними поглядами ти ліберал. А затишно бути лібералом у місті, в якому домінує така виразно праворадикальна консервативна сила? В цієї сили для таких, як ти, є означення «лібераст». Чим ліберал від лібераста відрізняється?

— Я сказав би так, що людина, яка в молодості не була ліваком, у середньому віці не була лібералом, а в старості не стала консерватором, наче й не жила (сміється).

А взагалі, це я вже давно написав. Аби означити свою ідеологію, я можу говорити про дві рамки для себе — ліберал і націонал-консерватор. Можливо, це протилежні речі, але коли ти ростеш у Севастополі, де пригнічують твою культуру, ти неминуче формуєшся як націоналіст, людина з правими поглядами, патріот. А коли ти знаходишся тут, в Івано-Франківську, то тут націоналістом бути дуже легко. Тут ти більше уваги приділяєш якраз соціальним аспектам. Добре бути патріотом, добре любити свою  країну, але треба робити щось, щоб ця країна і твоє місто були придатними для життя громадян.

Тому я розумію і лібералів, консерваторів, і правих, і лівих. Тому ми нормально на студентському страйку спілкувалися з представниками патріотичних організацій — з «Патріотом України», з УНСО, який потім трансформувався у" Правий сектор". Ми також наполягали на виконанні звичайних соціальних вимог: захисті прав студентів, прав людини, що притаманно лібералам.

— Як тобі взагалі місцеві політичні розклади, стосунки між політиками, місцеві звичаї?

— Якщо говорити зараз не в рамках політичної кампанії, то мені дуже не подобається протистояння між мером і однією з партійних фракцій. Не подобається, що ініціативи мера гасяться, наскільки це можливо, фракцією, і навпаки. В цих розборках вони забувають про звичайних мешканців міста. А стосовно виборчої кампанії, то тут нема нічого такого нового. Це шості вибори, в яких я беру участь у якійсь із ролей. Працював членом дільничної комісії, головою виборчої комісії у свій час, в громадських ініціативах, які спостерігали за виборами. В будь-якій кампанії є люди, які мають гроші, які готові внести будь-які свої ресурси, щоб перемогти, є люди, які будуть відстоювати свою партійну ідеологію до кінця і не виходити за її рамки. Мені приємно, наприклад, що коли ми заявили, що хочемо зробити альтернативу, після цього з'явилось ще кілька молодих облич, які теж хочуть щось змінювати. Це, на мою думку, якісний показник того, що правила змінюються.

— Ти досі не вступив у жодну з партій. Що заважало? Могла би бути якась ресурсна підтримка…

— Коли з'явиться та партія, яка буде дійсно побудована не зверху, а знизу, мережева, з усієї країни, яка буде враховувати думку більшості громадян України, яка не буде лобіювати конкретні інтереси якихось олігархів, буде побудована на членських внесках, на звітності, на конкретних програмних засадах, які дійсно будуть виконуватись, я тоді буду розглядати це питання. Можливо, я буду брати участь у створенні такої партії. Зараз я такої не бачу.

— Згідно з опитуванням, шансів на перемогу в тебе небагато. То ця твоя спроба – це таки заявка на перемогу чи гра на довшу перспективу? Чи одне і друге?

— Я би сказав, і одне, і друге. Щодо соціології, я не бачив жодної нормальної незалежної соціології по округу. А інтернет-опитування не можуть врахувати думку всіх.

Ми розраховуємо за цю кампанію заявити про себе і дати місцевій громаді альтернативу – молоду, незаангажовану, яка має показати, що вона зробила, і запропонувати своє бачення розвитку. Якщо казати за довгострокову перспективу, наша команда як працювала до кампанії, працює зараз і так буде працювати і далі.

Тому і місцеві вибори, і наступні вибори до парламенту, і мерські — це все, що буде нам цікаво, тому що це все інструменти для змін, а не конкурс на привілейовані місця для заможних чи партійних діячів.

— Можливо, після Майдану на вибори нарешті піде молодь? Є таке відчуття?

— Ми мотивуємо своїх волонтерів і звертаємося до них із проханням, щоб вони мотивували своїх друзів, студентів. Звісно, не дуже зручно, що вибори відбуваються у неділю. Тому що, наприклад, ті студенти, які доїжджають, вони роз҆’їждаються на вихідні по своїм містам і селам, повертаються пізно увечері і, хоч вони і мають приписку тут, у Франківську, у гуртожитку, і мають право голосувати, вони можуть бути відсутні.

— Припустимо, ти переміг. З ким ти будеш у Раді?  

— Наша команда, і я зокрема, заручилися підтримкою таких діячів і в політичному, і в громадському секторі, як Ольга Богомолець, Мустафа Джемілєв, професор і меценат Богдан Гаврилишин, громадський діяч і музикант Сашко Положинський, Леся Оробець, Олександр Доній, Юрій Шухевич і ще велика кількість людей… А з ким бути в парламенті — йти у фракцію зі «Свободою», «Ударом» чи «Батьківщиною» я сенсу не бачу, бо вони багато що обіцяли у свій час, та мало що виконали, хоча зараз мають таку можливість. Але є позафракційні об҆’єднання та депутати, які зараз дійсно представляють свої громади (мажоритарщики, зокрема) і працюють на користь громад… Виступати із своїми програмними засадами, виступати з трибуни, реєструвати свої проекти, лобіювати їх, переконувати, чому це корисно і для Франківська, і для України – я б на це використовував час. Вся система парламенту настільки розхитана, сесії рідко збираються, багато чого треба робити… Словом, я буду робити те, що пообіцяв. Якщо ти береш на себе обов҆язок щось робити, то йди і роби. От і все.

На правах політичної реклами

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: