І тоді, і тепер із просто-таки лабораторною ясністю показалося, що протистояння межи тиранією і народовладдям, рабством і волею, насильством і справедливістю – то протистояння межи Москвою і Україною. Адже каральна система ГУЛАГу була вінцем вікової розбудови російської імперської традиції (навіть Гітлер вчився у Сталіна будувати концтабори), а найбільше повстання проти неї, як відомо, підняли українці (дві третини концтабірного контенту!). Причому те повстання відбулося у «жанрі»… Майдану – не менш вікового формату самоорганізації питомо українського трибу життя (давньоруські віча, козацькі ради, коші та січі тощо).
«Щось подібне мені довелось бачити й відчути… на Майдані в Києві. Згадуючи кенгірські події, я думав, що малий Кенгір був прологом великого Майдану» (Володимир Караташ, «На барикадах Кенгіра»). У свою чергу, новітній Майдан його учасники називали Київською Січчю, таким чином признаючись до естафети великої української традиції, як бачимо, чинної не лише в Україні, але й «в степах гарячих Казахстану» (перший рядок пісні Михайла Сороки, що стала гімном Кенгірського повстання). Цікаво, що навіть слово майдан – по-казахськи – … майдан, хоча, звісно, насамперед справа не в букві, а в духові.
«Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади» (зі споминів ще однієї учасниці кенгірського Майдану Емілії Войцехович-Рафальської). Правда, щось «знайоме до болю»? Кожен, хто був на київському Майдані, має змогу вивірити цими рядками камертон своїх власних вражень і відчуттів.
Попри піднесену атмосферу, і над кенгірським, і понад київським Майданами нависала та сама хмара тривоги. В неї конденсувався густий дух провокації, що пронизував наскрізь, виповзав із усіх щілин, разив непередбаченістю. Адже давні й зовсім недавні підступи тамтешньої й тутешньої влади єднав абсурд. Незбагненний здоровому глуздові.
Важко зрозуміти, навіщо було в ніч на 30 листопада по-звірячому розганяти студентів, котрі самі збиралися повертати додому… Так само в'язні Кенгіру не могли знайти сенсу в низці абсурдних убивств, що сталися тут на початку 1954 року. Зокрема: Богу душу винного євангеліста буцім за те, що кидав камінням у вартового (євангеліст?!) і пробував утекти (той, кому залишалося кілька місяців десятилітнього терміну!); дівчини, що сушила колготи на дротах забороненої зони; старого китайця, якого в ту ж зону заманив вартовий, підкинувши пачку махорки; а особливо – розстріл колони в'язнів-чоловіків розривними кулями за "Воістину воскрес!" у відповідь на "Христос воскрес!" зустрічної жіночої колони.
Ці провокації були потрібні на те, аби довести протестні настрої в'язнів проти нелюдських умов утримання й праці до точки кипіння, а тоді вже "законно" застосувати силу: на початку 1950-их рр. готувалося суттєве скорочення каральних органів, що своєю злоякісною кількістю виснажували і без того знищену економіку СССР, а отже, силовики хотіли показати свою необхідність і незамінність («перекладаючи» на мову 2010-их, вочевидь, – в ім’я тієї ж «стабільності», задля якої сотеннотисячно роздувались ряди військ МВС, а в хворій голові того, кого вони мали «захищати», виростала ідея показати «силу» і «владу», непоказані в 2004-му). Безпосереднім же детонатором бунту мали стати… "тітушки"… Тобто, за тодішньою-тамтешньою "фєняменологічною" термінологією, блатні.
Напередодні повстання їх великим числом було звезено до Кенгіру і поселено в спільних бараках із політичними, аби спровокувати конфлікт. Прикметно, що політичних блатні називали… фашистами… Й неабияк обурювалися, що мусять сидіти поруч із "врагами народа"… Чи потрібні коментарі? Хіба той, що те саме кліше на політбесідах політруки зомбували у голови конвоїрів: «Враги народа, которых вы охраняете, – это те же фашисты, нечисть. Мы осуществляем силу и карающий меч Родины и должны бать твердыми. Никаких сантиментов, никакой жалости» (тут і далі цит. за: Солженицин А. Сорок дней Кенгира // Архипелаг ГУЛАГ. – М., 1991. – Т. 7. – С. 203).
Пам’ятаю показаний у «Новинах» плакат в коридорі одного з підрозділів «Беркуту», де під відповідним малюнком (садист в уніформі заніс кулака над лежачим «врагом народа») подавалась інструкція: «Бей жестоко: троцкистов, бандеровцев…» і т. п. Словом, за більш аніж півстоліття ані методика, ані термінологія не змінилися. У тому числі й щодо тих, кого власті називали «соціально близкими», «здоровым контингентом»… Відгадайте з «безлічі» спроб – кого вони так називали?..
Авжеж, тих самих… блатних! «Рыбак – рыбака»… «как художник – художнику»… «Близнята» нарешті впізналися!.. Охоронці маєстату Імперії… елементарні злодії; «воры в законе» і «воры»-законодавці! Паралелі аж просяться: певна партія «зразка» 2010-2014 дуже нагадує отих блатних, «смотрящіх» по велінню Москви за «художествєнной самодєятєльностью» політичних Зони-України (все, що в «лапках», – з кенгірського лексикону). Особливо у час Майдану…
План Москви зірвався: одного знаменного дня «пришли к паханам выдержанные широкоплечие хлопцы, сели поговорить о жизни и сказали им так: «Мы – представители. Какая в Особых лагерях идет рубиловка – вы слышали, а не слышали – расскажем. Ножи теперь делать мы умеем не хуже ваших. Вас – шестьсот человек, нас – две тысячи шестьсот. Вы – думайте и выбирайте. Если будете нас давить – мы вас перережем… Эта конференция не записана в историю, и имена участников ее не сохранились в протоколах. А жаль. Ребята были умные»» (Солженицин А. … – С. 216).
Notabene: політичні блатних не різали, а лише попередили про таку «необхідну можливість», якщо ті остаточно «зсучаться» («суки» – криміналітет, що «співпрацював» з таборовою адміністрацією). До того ж блатні й самі побачили, куди може завести така «співпраця»: після однієї провокації (адміністрація пообіцяла їм безкарність за «кавалєрку» в жіночій зоні, а коли політичні кинулись захищати дівчат, охорона відкрила вогонь без розбору) блатні зрозуміли, що владі потрібен просто загальний хаос, упокорюючи який, вона вбиватиме і «врагов народа», і «соціально близьких». Блатні зрозуміли, що вони з політичними – в одному човні, чи то пак на одному з островів проклятого Архіпелагу, – і… помирилися! Непримиренні раніше категорії в’язнів стали пліч-о-пліч у боротьбі проти спільного ворога – Кремля. Власне це й забезпечило історичну значимість Кенгірського здвигу.
Незважаючи на те, що програли битву, – війну кенгірські страйкарі, безперечно, виграли (за Е. Епплбом). Одразу ж по придушенні повстання почалась ліквідація системи концтаборів ГУЛАГу, що в кінцевому висліді привело до ХХ з’їзду й "хрущовської відлиги" – першого сигналу до майбутнього розпаду СССР. Кров Кенгіра стала останньою краплею в чаші великої крови сталінської доби. То була переважно кров українців.
Паралелі та порівняння завжди ризиковані для того, хто порівнює, бо не завжди збуваються або ж збуваються не цілком так, як уявлялося. Адже людство таки змінюється, намагається засвоювати уроки історії, аби не пережити її вдруге. На жаль, у нашому випадку все поки що – без суттєвих корекцій. Драма повторюється, й навіть коли вважати події на українському Сході абсурдним путінським фарсом, то фарс цей кривавий, драматичний і за кількістю жертв поволі «доганяє» число убієнних на світанку 26 червня 1954 року.
Навіщо?! Для чого це «ритуальне» кровопускання, по якім все одно доведеться «задрав штаны, бежать вослед» за поступом цивілізованого людства? Лишень що несучи на душі ще один неспокутуваний до старого мільйона гріхів імперії зла… Вони думають, що закони історії писані для всіх, окрім них, забуваючи, як звуться ті, для кого «закони не писані»… Вони беруть приклад зі своїх попередників-убивць, не бажаючи помічати, що все їх «эффективное менеджерство» у кінцевому висліді оберталось розбитим коритом… Вони брешуть, щодалі все більше – тільки собі, умліваючи від страху перед неминучим страшним судом за гамбурзьким рахунком історії.
Ростислав Чопик, літературознавець, Львів,
спеціально для КУРСу