fbpx

Про вибори, ненависть і надію: розмова з психоаналітиком Юрієм Прохаськом

Політика 10:31, 19.04, 2019

Вибори пересварили українців. У соцмережах панує мова ненависті. Суспільство розривають протилежні емоції: з одного боку – страх і депресія, з іншого – ейфорія і радісне передчуття помсти. Чого бракує найбільше – то це здорового глузду й спокою. Українцям точно потрібен добрий психоаналітик.

І КУРС знайшов його.  Це – співголова Львівського інституту психоаналізу, психоаналітик і психотерапевт Юрій Прохасько. Говорили з ним про емоційні стани виборців, травми і стрес. Шукали способи зберегти душевну рівновагу і психічне здоров’я.

 

Множинність травми

Суспільство живе в стані тривалої гострої травми, і це розділило Україну. Втома і страх переплавилися в ненависть, бажання реваншу і помсти.

Але це не єдина причина.

Є дуже велика спокуса пояснити «хворобу» суспільства однією якоюсь теорією, бо це дає важіль, з допомогою якого ми, як нам здається, могли би опанувати ситуацію і впливати на реальність. Тобто так просто дістати ключі, які відчинять нам всі зачинені двері. Але реальність є значно складнішою, ніж ми звикли думати. І жодна теорія, якою би вона вдалою не здавалася, не здатна перекрити цілої площини реальності. Крім того, бажання пояснити все одним чинником є тим, що ми називаємо інфантильністю.

Що стосується поняття травм, якими оперують психоаналітики, то дивитися на процеси з точки зору травми не зайве, але треба враховувати, що ми не зрозуміємо того, що відбувається, якщо тільки цим і обмежимося. Сувора реальність змушує нас «посувати» дефініції і розсувати межі, які вони окреслюють, та говорити про комплекс чинників, що зумовили реальність. Бачимо, що «діагнози» просто не встигають за складністю нашої реальності.

То яка ж вона, ця наша реальність – що ж відбувається в нашому суспільстві, в наших душах, у нашій колективній душі?

Відбувається накладання кількох різних видів травм. Можемо говорити, що є множинність травм – і ми маємо їх одночасне тривання. Маємо накладання – хронічної травми і гострої травми.

З одного боку, маємо велику колективну травму, яку переживаємо як спільнота – це війна. І ця травма полягає в триванні цієї війни і в нашій неможливості покласти цьому край. Ясна річ, що особлива прикрість цієї постійної хронічної травматизації, яка нас лякає, – у відчутті, що ми не маємо жодного інструмента, жодного важеля, щоби припинити це. Як би ми не хотіли, як би не побивалися, як би не намагалися, яких би зусиль не докладали, все буде марно, щоби припинити війну – а тільки в такий спосіб ми можемо позбутися її психологічного тиску.  Які би ми жертви не клали на припинення цієї війни, все це нічого не дасть: зовсім не ми є розпорядниками цієї ситуації. І це тривала хронічна давня травма, яка нас виснажує, яка нас бомбує, пригнічує, забирає в нас сили, викликає відчуття безсилля і такого величезного загального погіршення.

Паралельно ми маємо – знову, знову, знову і знову – гострі травми, які випливають зі щоденних подій. Носіями яких є, наприклад, воїни – ці травми зумовлені їхніми безпосередніми переживаннями. Родичі воїнів, вдови і сироти по воїнах. Але треба давати собі звіт, що військові складають меншу частину втрат у нашій війні. Тисячі і тисячі приватних, особистих катастроф – це тисячі і тисячі гострих приватних травм. Не забуваймо, що ці люди втратили все чи багато і змушені починати нове життя. Та мова не лише про біженців на наших теренах, мова також про тих, хто залишився на Донбасі. Плюс травматизація тих людей, які є дотичні до війни – лікарі, журналісти, волонтери, священики, психотерапевти. І це тільки дещиця того, що можна окреслити. Маємо різні види травм, які співіснують і накладаються. І роблять наше суспільство хворим. Виходить, що люди одночасно перебувають в контексті і однієї травми – хронічної, і іншої – гострої. І це виявляється для частини з них настільки складно, що вони втрачають орієнтири – моральні, духовні, та й взагалі втрачають зв’язок із реальністю.

Ще момент – величезна хронічна травматизація відбувається в тому сенсі, який називаємо рівнем колективної спроби її опрацювати. Наприклад, на політичному рівні. Коли на травму накладаються реальні політичні умови, політичний контекст. Індивіди і групи страшенно прагнуть позбутися травм із їхніми наслідками чи бодай отримати якесь їх пом’якшення. На тлі усвідомлення власного безсилля, що важелі війни і втрат не у наших руках і ми не можемо на них безпосередньо впливати, на передній план виходять інші заходи та пов’язані з ними очікування та емоції. Як-от відчуття встановленої справедливості, очевидність якоїсь компенсації – і найкраще, якби вона була матеріальна. Зростання добробуту, швидке покращення інфраструктури, підвищення безпеки тощо. Але також постає усвідомлення ваги і не матеріальних речей, які є віртуальними чинниками нашого життя, але від того не менш важливими – відчуття судової справедливості, рівності умов для громадян, неминучості покари злочинців. Коли немає очевидності цього, це ще більше поглиблює травму. А це у свою чергу веде вже до розщеплення – до поділу всередині спільноти.

 

Депресія і шиза

У виборах всі групи суспільства бачать спосіб якщо не позбутися травматизації, то знайти чи забезпечити собі пом’якшення свого стану.

Бачимо, що дуальність, яка сформувалася після першого туру, а це Порошенко-Зеленський, має для нас евристичну силу – щось показує, але є приблизною, і цей спектр прихильників одного чи другого є тільки невеликою частиною цілого. На першому етапі ми бачили значно більше ліній поділу, значно більше диференційовану структуру. І це веде мене до переконання, що з точки зору травматизації можна пояснити  тільки частину причин розділення українського суспільства.

Про вибори, ненависть і надію: розмова з психоаналітиком Юрієм Прохаськом 1

Юрій Прохасько. Фото Ростислава Шпука

Причини розділення слід шукати не тільки у наслідках травм, а й у таких чинниках, як едипальні структури. Коли ми бачимо, що йдуть в хід і встановлюються як панівні у суспільстві такі структури, що притаманні суспільному несвідомому. Що ці структури проявляються і чекають наповнення актуальною конкретикою. І так стається, що на двох чоловіків, які в житті очевидно є значно складнішими, ніж їх зображено в медіа, між якими різниця у віці не є аж така велика, внаслідок цієї потужної динаміки суспільного несвідомого, над яким ми не владні, раптом накладаються образи старого батька і його сина.

При тому батько не є аж таким старим, а його умовний син не є аж таким юним і аж таким сином. Але тим не менше ця логіка вже встановилася. Тепер ми спостерігаємо перед другим туром, що ця кампанія і наші аргументи в тому числі також підпорядковуються саме цій лінії "старий батько і його син" – минуле проти майбутнього, старе проти нового, консервація проти модернізації. Цю лінію не стомлюються промальовувати і закріплювати, переводячи з підсвідомого у свідомість, асоціативний ряд в тему педалюють, тему розвивають.

Ми не мусимо забувати, що політтехнологи є здебільшого дуже розумні люди, але це не означає, що вони є моральними. Політтехнологи не могли би розвернутися настільки потужно, якби спиралися на мораль. Те, що вони витягують структури з колективного безсвідомого, – це практика впливу на кожних виборах, і не тільки на виборах – а в кожному випадку, коли йдеться про колективний вибір і колективне рішення. Власне на цьому і виник феномен Зеленського – виникла фрустрація, яка також є і наслідком множинних травм. Ця фрустрація, почуття безсилля, складність зазирнути в майбутнє – і от відбулося увімкнення механізмів захисту. Заперечення виявилося провідним механізмом захисту. В сукупності механізми захисту наділили Зеленського магічною властивістю створити раптом казкову реальність і все розв’язати, покінчити з усіма вузлами-травмами.

З іншого боку ми бачимо, що є доволі велика частина прихильників Порошенка. Це не є сліпі і невидющі, некритичні люди. Навпаки, для них просто є важливі інші речі – захист статусу-кво перед легковажним ризиком втрат тих здобутків, які дісталися дорогою ціною і далися такою потугою, як життя сотень і тисяч людей, співгромадян, земляків, братів по землі і по крові. І в цьому місці для того, щоби зрозуміти, про яку різницю йдеться, слід застосувати іншу психоаналітичну теорію – не травми, а концепцію Мелані Кляйн про депресивну і шизоїдну параною.

І тут ми би могли сказати, що прихильники Порошенка зайняли депресивну позицію, але вона є зрілою і порівняно конструктивною, бо здатна витримувати амбівалентність. Амбівалентність полягає в тому, що ми одночасно можемо і критично ставитися до Порошенка, знати про його вади і мати визначення його здобутків. У цьому випадку, а я тут кажу про Президента власне як про символ, можна бачити продуктивного Порошенка. І зваживши плюси та мінуси одночасно, зробити ставку на раціональне. Ми бачимо, що здатність до цієї "депресивної" позиції поширюється на 1/5 суспільства.

Натомість оте, що ми можемо назвати ейфорією, можливе тільки на ґрунті того, що ми називаємо запереченням, а цей механізм нерозривно пов'язаний із шизоїдно-параноїдною позицією. Тобто нездатністю утримувати амбівалентність – бачити обидва боки явища, зважувати плюси і мінуси одночасно, здатності до раціональної аргументації.

Підозрюю небезпідставно, що тепер, на вирішальному етапі вибору, прихильники Зеленського перебувають у маніакальній фазі, яка за найменшої фрустрації без переходу, без найменших півтонів і відтінків, перекинеться у позицію люті і бажання помсти. Це вважається якраз притаманним шизоїдно-параноїдним типам, не спроможним витримати амбівалентність.

Чи маємо підстави побоюватися, що незалежно від результатів виборів, баталії з соцмереж виллються на вулиці? Чесніше було би сказати, що ми цього не знаємо і вказати на те, що будь-які спроби про це думати є небезпечними. Зробивши таке вступне застереження, можемо міркувати далі. Але міркувати мусимо, бо це питання постало тому, що в соцмережах і поза ними вже лунають погрози і небезпечні заклики. Ненависть і бажання помсти є очевидні. Це не варто ставити під сумнів. Це є даність, яка є для всіх відчутна.

Але зважити треба ризик. Ми абсолютно наразі не знаємо, і в цьому полягає головний сюжет Зеленського, що може відбутися. Все, з ним пов’язане, – це є суцільна потенційність: щось може відбутися, але не відомо, що саме. Все це – суцільна форма без змісту. Наразі ми зовсім не знаємо, як буде виглядати реалізація його політики, який його курс. Далі буде залежати від тих реальностей, які почнуться із вступом цієї команди до влади, доступу до керма держави. А так виглядає, що до цього дійде.

Можемо спрогнозувати, якими можуть бути сценарії подій. Якщо зе-команда посяде таку "більшовицьку" позицію – в тому сенсі, що нас більшість і тепер наша рація, і тепер ми будемо говорити й диктувати умови, а ви програли і ви винні в усіх бідах минулого, і тепер заткайтеся і мовчіть, – то це буде аргументом до третього Майдану, про який ми час від часу чуємо. Зрозуміло, що противники Зеленського так просто не здадуться, бо йдеться в цьому випадку про певні комплекси вартостей – український розкол, адже теперішнє розщеплення суспільства відбувається не тільки по лінії травми і по лінії домінуючих архетипів чи по лінії поведінковій (депресивні і шизоїдно-параноїдні), а ще й в тому числі і по лінії відданості певним вартостям.

Ми їх можемо назвати вартостями ідентичності. Полярність передбачає індиферентність, тобто байдужість або готовність принести вартості ідентичності в жертву задля якогось примарного невідомого, якогось молодого руху вперед. Чи виллється це в акти насилля чи буде безпосередньо пов’язано з реалізацією внутрішньої політики після виборів, з реалізацією політики Зеленського?

Якщо буде надто сильна атака на ті вартості, які ми називаємо вартостями Майдану, вартостями незалежності, ідентичності, – а правильно сказати, що йдеться про комплекс вартостей, які є нерозривно злиті і які становили, як нам здавалося до "позавчора", той здобуток, про який ми говорили як про найбільший, – то тут я бачу реальну небезпеку громадянських конфліктів.  Коли ті й інші обернуть не тільки слово, але також і зброю один проти одного.

Друга ймовірність, яка може викликати громадянське протистояння і також є дуже вірогідна, – «зрада суверенітету». Це якщо стануться такі події, які викличуть відчуття, що всі жертви – жертви Майдану, жертви війни – були намарне.

Ще один сценарій, де я навіть ще імовірніше бачу небезпеку громадянської війни, це є умовно кажучи мадуризація суспільства. Коли внаслідок провальної нерозумної економічної політики нової влади буде втрачена макроекономічна і фінансова стабільність, коли згорять через інфляцію заощадження, коли справді станеться те, що одна наша політикиня називала «зубажінням», коли станеться справжнє зубожіння. От тоді вже буде кривава війна всіх проти всіх. І особливо на тлі двох чинників – подальшої втрати авторитету державних структур як арбітра аж до повної структурної неспроможності, до повного розчинення здатності державних інституцій впливати на ситуацію в країні. 

В будь-якому випадку, якщо Зеленський та його команда спробують силою скерувати свій курс проти тієї частини суспільства, яка не підтримувала їх на виборах, громадянська війна більш ніж ймовірна.

 

Надія

Все це усвідомлювати доволі неприємно і навіть страшно. Людям властиво шукати, за що можна вхопитися, щоби вижити. За що? Чи є в нас надія?

Ясна річ, що надія є. Є відповідь в останньому інтерв’ю Оксани Забужко. Коли її спитали, що ж робити, як рятуватися, то вона порадила більше читати добрих книжок, більше говорити з дітьми, більше дивитися в небо і вимкнути телевізор. Це, звичайно, інтелектуальний конструкт, і ми всі розуміємо, що це слабка надія. Ми розуміємо, що сили неспівставні. І це, з одного боку, відображає наше безсилля в депресивній позиції.

З іншого боку, ми – ті, що зараз перебуваємо у стані страху і пригнічення – мусимо вміти це динамічно проходити. Навчитися це робити. Розуміти, що це не тільки наші почуття, що йдуть зсередини. Якщо частина суспільства перебуває в стані манії чи ейфорії, то очевидно, що ми мусимо опинитися на іншому боці. Це даність ситуації.

Про вибори, ненависть і надію: розмова з психоаналітиком Юрієм Прохаськом 2

Юрій Прохасько. Фото Маркіяна Прохаська

Всі ми до останнього хочемо мати надію і будемо до останнього сподіватися, що реальність виявиться більш поміркованою, аніж наші припущення і прогнози. Не настільки полярною. Хочеться вірити, що все це лише виборчі технології, які були потрібні задля перемоги. І коли вони припиняться, то це понизить загальний градус напруги в суспільстві. Але повернення до принципу реальності почнеться разом із необхідністю втілення курсу реалістичної політики, можливо, це все зрівноважить і буде не так страшно, як ми собі думаємо.

А якщо так не буде? Це якщо ми справді опинимося у найгіршому випадку, якщо цей новий «молодий» курс виявиться таким, який керується не принципом реальності, а принципом задоволення. І тоді постане питання: де надія, якщо її нема. Тоді, я так думаю, це буде великий виклик до наших інтелектуальних спроможностей: щоби ми могли будувати собі надію за принципом інтелектуальних проектів. І саме вони можуть стати опорою. Тобто ми самі маємо вибудувати собі  проект надій. Важливо, щоби він не був ескапістський, тобто не був нашою втечею в еміграцію чи у внутрішню еміграцію, а став таким проектом надій, який би конструктивно працював на поліпшення реальності – тієї, з якою нам доведеться мати справу.

Ситуація вже тепер ставить перед нами  вимогу шукати однодумців і працювати разом, щоби конструювати такі колективні проекти надії. Це вже є заклик до спільнот.

Але як буде з нашим суспільством далі, як буде з нашою реальністю, ми зараз попросту не знаємо – це треба залишити на час після виборів, подивитися, як будуть розгортатися події. Хоч з цієї риторики, яка зараз звучить від тих, хто за Зеленським, можна спрогнозувати пониження рівня української держави загалом.

В мене як громадянина є також дуже сильні страхи і тривога, але я собі кажу, що ми не сміємо дати страху і тривозі поглинути себе – бо ми почнемо ще гірше думати і діяти, наша спроможність буде ще нижчою, і ми врешті опинимося на тій самій шизоїдній позиції. Тоді ми просто перетворимося в архаїчне суспільство, де панує сліпа лють, ненависть і бажання винищувати один одного.

Вже тепер слід будувати систему аргументів на майбутнє, вони вже дуже скоро знадобляться. Ми будемо мати справу з величезною кількістю розчарованих і озлоблених прихильників Зеленського, які спершу опиняться взагалі ніде, в когнітивній пустці,  і, збентежені, будуть шукати опори. І от до них треба буде промовляти. Можливо, треба зачекати, коли зміни настануть по той бік, але так само очевидно, що треба так само, як над конструкціями надії, працювати над конструкціями аргументів для збільшення тієї 1/5, що могла би бути спроможна до раціонального мислення.

З психоаналітичної точки зору, найяскравішим втіленням позиції «зачекати й нехай їм стане погано і ще гірше» є Бабченко і його свіжа колонка. Це зрозуміло: коли настає гранична втома, людина  скочується до шизоїдно-параноїдного стану – і тоді нехай все горить синім полум’ям! Всі ці прихильники нехай горять і палають. Але ми мусимо здавати собі звіт, що у цьому вогні згорять всі.

 

Як рятуватися

Ця драма, пов’язана з виборами президента, свідками якої кожен з нас є в межах свого досвіду, у мене відбувається просто вдома. Дружина, наприклад, в розпачі, вона ділиться з нами всіма найгіршими своїми візіями. Я ж стою на тому, що не заперечую підстави для розпачу, не намагаюся твердити, що все добре і буде ще краще, бо так не думаю. Натомість, кажу, що від того, що ми підпадемо під цей розпач, чи під лють, чи інші деструктивні моделі поведінки, або дамо поглинути себе страху, від цього нам самим буде тільки гірше. Це один аргумент, який можна надати в нашій ситуації іншій людині чи самому собі.

Ще один аргумент, доступний далеко не кожному. Я є в цьому сенсі в привілейованій позиції, бо маю той неймовірний люксус володіння аналітичним апаратом. Я собі можу на тлі того, що відбувається, вибудовувати різні конструкції, щоби сказати собі та близьким: все це є типово, ми не перші і не останні проходимо такий досвід, групи людей так влаштовані, чим більші спільноти, тим ірраціональніші елементи в них проявляють себе.

Або можна заспокоїти себе «втіхою Геродота»: сказати собі, що є плин часу, і в тому часі такі тенденції виходять на поверхню, а інші відступають на другий план. Але потому все міняється. І це все треба пережити.

Це, ясна річ, слабка втіха. Але все ж втіха. Зрештою, все дуже залежить від того, як будуть розгортатися події.

Про вибори, ненависть і надію: розмова з психоаналітиком Юрієм Прохаськом 3

Фото "Накипело".

Спадає на думку ще одне, і це, можливо, найважливіше. Що попри те, що ми тепер переживаємо і відчуваємо, у нас є інші досвіди – досвід мобілізації й солідарності, які маємо завдяки Майдану та спільного протистояння агресії і внаслідок цього – безпрецедентної взаємодопомоги і співчуття.

Цей досвід з Майдану, можливо, в когось притупився. Можливо, хтось його заперечував і витісняв. Для когось він був ворожим і неприйнятним. Але велика спільнота людей, яка цей досвід поділяла, вона була і залишається, вона є. А ми знаємо, що несвідоме не має часу давності, нікуди не дівається, і навіть якщо відходить, то може бути завжди прикликаним, залишається нашим великим ресурсом. І можна пробувати знову вибудовувати спільноти – нові спільноти, виходячи з цього досвіду. Так, це важко, бо конструктивне завжди є значно вразливіше, ніж деструктивне. Але коли деструкція відбудеться, то постає загальна потреба в конструктиві. І це якраз і є наша надія у тому випадку, коли, здається, надії немає.

Крім того, на особистому рівні важливо мати структуровані заняття ­– якісь роботи, які будуть для нас настільки важливими, що не дадуть відчаю розповзтися і заповзти надто глибоко в наші серця. В цьому сенсі однаково важливими є і фізична, й інтелектуальна робота. Варто садити бараболю і варто читати книжки, варто будувати дороги і варто дивитися в небо, варто говорити один з одним, а ще більше – говорити з дітьми. Навіть якщо вони вже досить дорослі для того, щоби ставити позначки, які визначать наше спільне майбутнє.

 Розмовляла Наталка Кушніренко

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області! 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: