Понад сорок років тому на околиці Івано-Франківська, на болотистих землях приміського Хриплина з’явилося унікальне, єдине в Радянському Союзі підприємство, яке спеціалізувалося на виготовленні автоматизованих механічних ліній – завод "Автоливмаш". Нове виробництво мало виконувати насамперед замовлення військово-промислового комплексу (ВПК), який у той час мав пріоритетне фінансування, тож будівництво заводу велося з небувалим розмахом. Екскаватори вибирали тисячі кубометрів ґрунту, щоб дістатися до так званої "сивої" глини – надійної основи для гігантських будівель нового підприємства. До промислової зони, яка формувалася довкола "Автоливмашу", від станції Хриплин спеціально прокладали залізничну вітку.
На початку 1970-х років на території майбутнього заводу будівельне управління №91 тресту "Нафтогазбуд" споруджувало десятки цехів, які під одним дахом займали площу сотень тисяч квадратних метрів.
Поруч зводили лабораторний корпус, обладнаний для проведення випробувань в умовах, наближених до ливарного виробництва, шестиповерхову будівлю конструкторського бюро, яке мало статус наукового інституту, двоповерхову їдальню, в якій за півтори години могли поообідати до 3 тисяч працівників, а біля нього – ще одну шестиповерхівку для дирекції, обчислювального центру, побутових служб та величезної бібліотеки.
Щоб вивчити світовий досвід виробництва автоматизованих ліній, на підприємство закупили близько сорока іноземних взірців з експлуатаційною документацією, з яких "автоливмашівські" конструктори відібрали сім найперспективніших, котрі й лягли потім в основу майбутніх розробок. Щоб розібратися із технічними нюансами, до цієї роботи були залучені перекладачі із півтора десятка мов.
Загалом за час існування "Автоливмашу" тут було впроваджено у виробництво 135 різних механізованих ліній. Частина з них була призначена для країн так званої соціалістичної співдружності – Куби, Монголії, а також для африканських друзів СРСР Єгипту та Алжиру.
Три автоматизовані лінії працювали на підприємствах, які випускали устаткування для освоєння космосу. Найбільше ж замовлень поступало від "оборонки".
Перед конструкторами ставили завдання розробляти лінії, які б були дуже простими в користуванні, щоб на них могли працювати навіть люди з восьмикласною освітою. Це пояснювалося тим, що на підприємствах радянського ВПК часто працювали засуджені до так званої "хімії" – виправних робіт на шкідливому виробництві.
Всередині 1980-х років завод "Автоливмаш" об’єднали із сусіднім підприємством "Пресмаш", внаслідок чого у Хриплинському промвузлі утворилося насправді колосальне виробниче об’єднання "Карпатпресмаш". Разом із асфальтним заводом та комбінатом хлібопродуктів ці підприємства давали роботу для тисяч людей. Для "автоливмашівців" в Івано-Франківську було збудовано цілий житловий мікрорайон, а до цієї промзони аж до глибокої ночі курсували автобуси, бо підприємства працювали в три зміни.
Та вже зовсім скоро в умовах горбачовської політики роззброєння промисловий гігант втратив значну частину замовлень від військово-промислового комплексу. Тоді радянські управлінці від економіки вдалися до нової крайності – підприємство почали подрібнювати, виокремлюючи його підрозділи в самостійні структури зі своїми банківськими рахунками, керівниками, планами і перспективами. В результаті деякі підрозділи зовсім занепали. Причина, кажуть, в тому, що не кожен начальник цеху міг бути добрим директором заводу, працювати з людьми на іншому рівні.
Серед усіх директорів "Автоливмашу" з найбільшою повагою дотепер згадують першого керівника підприємства – В. Понятенка.
Старожили розповідають про його своєрідні, але дуже дієві, методи керівництва. Скажімо, якось, побачивши купу сміття між адмінкорпусом і цехами, він викликав свого заступника з побутових питань і попросив, щоб його, доволі огрядного чоловіка, через ту купу… акуратно перенести. Сказав, що боїться замаститися, і попросив далеко від купи не відходити, бо через півгодини буде повертатися з цехів, тож носильник йому ще знадобиться. Через 20 хвилин від сміття не лишилося й сліду…
На час, коли Україна здобула незалежність, велике промислове об’єднання розпалося на два десятки дрібніших підприємств. Частина з них тепер перейшла у приватні руки.
Богдан СКАВРОН