fbpx

Ростислав Шпук: Фото – це можливість запросити інших людей на "сеанс власного способу бачення"

Стиль життя 15:34, 15.08, 2014

Для нього важко підібрати якесь ужиткове, зручне означення. Іванофранківець Ростислав Шпук – не фотограф, не письменник, не колумніст і навіть не громадський активіст. Але саме за фотографії, тексти і громадянську позицію його знають і люблять у Франківську і не тільки. Більше того, завдяки Ростиславу багато хто відкрив і перевідкрив для себе це місто.

Ростислав Шпук – про природу фотографії, погляд і кадр, Франківськ і стосунки з реальністю. 

 

Самоозначення: фотограф/фотомитець

Ростислав Шпук: Фото – це можливість запросити інших людей на "сеанс власного способу бачення" 1– Про те, що я фотограф, періодично дізнаюсь з "періодики". Як тільки забуваю – знову дізнаюсь… А щодо слів, якими мусиш себе означити, – треба обирати або довше, або незрозуміліше, тому з цих двох я – за друге: воно гучніше, тільки трохи б його видовжив – "фотографоманомитець", наприклад. От називав же себе угандієць Амін "Його Темна Світлість Довічний Президент, Фельдмаршал, Володар усіх тварюк наземних та підводних…" – і це лише початок. Він, правда, був людожером, але ж і фото – це часто вид людожерства на рівні образів, тобто без членоушкоджень і заглотування.
…Я не живу ні з фотографіі, ні фотографією, у нас з нею все без взаємних зобов'язань і розрахунків. А якщо надходять гонорари – то знаходять нас самі, а не ми їх.
Як на мене, фотограф – той, хто робить багато спроб для того, щоб створити один нетиповий відбиток дійсності. А класний фотограф – мабуть, не той, хто закоханий в камеру, а в кого закохана вона, у нього зір домінує над іншими органами чуттів, і він створює з камерою такі відносини, що в його руках вона фотогенізує дійсність – робить фотогенічним будь-що. Напевно, бувають камерні серцеїди і полігами).
…В моєму некомерційному випадку фотографія – це швидше не робота, а спосіб тимчасово її уникнути, вид ескапізму. Наприклад, Гітлер, чиє ім'я Путін знову виніс на слух, ескапував у те, що вечорами малював проекти чи ескізи міст – як мали б виглядати у майбутньому столиці, які він збирався завоювати. В такий спосіб він любив інколи прогулювати свою війну…
 

Стиль

– Знову ж таки, означення стилю – це або вид розваги арт-критиків, або намагання додати ваги: от кажеш ти комусь "це я фотографував у стилі камеральний постобскурантизм, а це – в стилі контровий нуар!" Він може відповісти лише "ааааа", одразу повертається до твоїх фотографій і вдивляється значно довше – частину часу в саму фотку, частину – в контрнуар з постобскурантизмом.
У Андруховичів була собака Лялька, біліша, ніж будь-яка наречена, – такий собі поні буль-тер'єра з добрим тонком носом. Іменитість господарів та білосніжність тварини викликали постійні питання про породу, і Юрко на повному серйозі відповідав "Кардіган Вельш-Коргі" – щоб не розчаровувати ні слухача, ні Ляльку.
Ще заданість стилем може бути намаганням вписатись в якусь спільноту чи вступити у якусь спілку. Оскільки я встиг побувати у примусових спільнотах – типу комсомолу, профспілок, досаафів та червоних хрестів – то тепер залишив собі лише одну – цінну, в яку варто вкладатись – друзі. А якісь наші формальні утворення – це спосіб частіше бачитись.
Хоча у моєму випадку фотографування людей "ознаки стилю", мабуть, таки є. Наприклад, "Модельний ряд" – це "постійно діюча фотоколекція" несподіваних поєднань "обличчя-одяг-жест(ь)" серед незнайомих мені людей. Бо бути людиною – це потішно, хоча багато хто відмовляється від "людськості", вподоблюючись до споруди – мабуть, в силу проблем з почуттям гумору. Я взагалі думаю, що це почуття є фреймом будь-якого таланту, навіть якщо не проступає на поверхню продукту його діяльності. Без почуття гумору найпродуктивнішим стає пафос.
Ще є у мене серія "Lamp-story" – дуже багато "мистецьких" облич з лампочками. Окрім того, що останні є дуже цікавими за формою і впливом, вони ще й складають своєрідну противагу фотографуванню з прямим спалахом, який поводиться з обличчям, ніби виконує вирок. Або як виделка, якою досліджують на предмет "готовності до вживання". Жарівка значно грайливіша.
Не можу сказати, що фотографуванню "присвячено роки" – лише дуже багато миттєвостей і доріг. Хоча цей захопливий спосіб трансформації реальності – фотографування, який видає себе за її фіксування, я помітив невдовзі після народження через вічко фотоапарату "Етюд" ціною у 8 карбованців. Він не мав жодних налаштувань, потім такі експерименти назвали "ломографією" і вони стали світовим хіпстерським трендом.  

 

Точка зору

– Фактично фото – це можливість запросити інших людей на "сеанс власного способу бачення", "в гості" до своєї точки зору.
Точка зору – це явище дуже екстравертне, навіть якщо її носій – інтроверт: спілкування з іншими людьми – це переважно демонстрація саме її: саме для того, щоб дати їй волю, ми збираємось у компанії. І нашими друзями стають ті, чиї точки зору нам цікаві і з ким ми можемо їх взаємно розділити й зацінити, "вигуляти" у розмовах чи позміщувати алкоголем. Також саме вони – точки зору – роблять людей запеклими ворогами чи призводять до воєн.
У періоди "нападів" інтровертності фотографування – це добрий спосіб вступити у стосунки із зовнішнім світом, легкий вхід у нього, різновид акомодації.

Франківськ

– Франківськ взагалі не дуже можна взяти поглядом, засвоїти за допомогою самого тільки бачення. Те, що цінне, може не видатись таким одразу, воно не кічливе, іманентне, не демонстративне. І нібито не так багато у Франківська є чим пишатись. Для фотографа він як "неправильна модель" з непоганим тілом та розумним лицем, які потребують особливого вміння, щоб відбити це у знимках.
Є сенс підходити з камерою до такого міста не без психоделіки, наприклад, як до живої істоти, хитро створеної навиворіт, і фасади котрої є стінками кори головного мозку, від якої відлущується штукатурка. Бо для чого знімати щось так, як воно буде знято ще тисячі разів будь-ким? Тобто не варто розчехляти камеру, якщо не бачиш в кадрі чогось неповторного.
Десятиліття тому центр Франківська розмалювали яскравими інтенсивними фарбами, дуже відкритими, але які, на щастя, з роками вигорають. Відтоді цікавішими стали чорно-білі фотографії міста. І взагалі, чорно-білість для фотографії – це як музика для кіно: сильно змінює відчуття того, що бачиш. В урбаністичному декорі я – за єрусалимський підхід: там все жовто-біле за замовчуванням, бо фасади усього міста облицьовані жовтим каменем пісочного кольору, це законодавча вимога. Зате ці однаково сонячні будинки привчають до мислення нюансами: без втручання кольору значно важче надати особливості будинку, як і побачити її. Якщо згідно зі "вченням" Б. Шоу розум чоловіка видає те, як він тримає ціпок, то розум міста видає те, як воно тримає вулицю.
…Перший погляд майже завжди – під ноги, це погляд безпеки, ми його, як правило, провалюємо або завалюємо, як горизонт. А до другого очі часто і не доходять. Перший – замало уїдливий, залегко доступний і сповнений власних ілюзій, а тут йдеться про прийняття глядачем ілюзій, привнесених, скажімо, мною через фотографію – місце зустрічі наших з ним не перших поглядів, тобто першості не має ані погляд фотографа, ані глядача.
Ну, і перший погляд "присвоїла" собі любов, а вона часто панічна, отже, краще не вступати з нею в конфлікт, не претендувати на її територію. Хай залишається назавжди на всіх передніх життєвих планах з хлібом-сіллю. Все решта – її задвірки, кухня.
 

Підготувала Олена БАС

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: