fbpx

Слабоуміє і отвага батальйону "Айдар"

Суспільство 18:40, 08.04, 2015

Боєць батальйону "Айдар" розповів про те, як це – воювати проти земляків, де пролягає межа між хоробрістю та безумством і що ховається за героїзованим у медіа образом війни.

Забути про війну – хоча б на мить

Ми не назвемо прізвища і позивного добровольця, не опублікуємо фото. Хоча все це, як і запис розмови, є в розпорядженні редакції. Читайте – і самі зрозумієте чому.

Коли ми зустрілися у франківській кав’ярні й потроху розбалакалися, айдарівець продемонстрував на собі футболку з написом "Слабоуміє і отвага". На ній зображений тарган без однієї лапки.

– Улітку сепарські ЗМІ часто повідомляли, що "Айдар" розбито. А через кілька днів ми з’являлися в інших місцях. Тоді на пабліку "Антимайдан" нас почали називати тарганами. Ось ми й обрали такий символ – з допомогою ворога. Можна відірвати нам лапи, а ми все одно будемо повзти, – сміючись, розповідає боєць.

Він родом з Луганщини. В "Айдарі" давно і брав участь у більшості найважчих боїв батальйону – за Металіст, Лутугине, Георгіївку, 32-ий блокпост…

До нашої зустрічі він уже встиг відвідати комедійну п’єсу в місцевому театрі. А на час нетривалої відпустки запланував собі чимало поїздок.

– У новинах постійно розповідали, що мирні жителі як тільки можуть допомагають військовим, – каже боєць. – Коли я вперше приїхав на гражданку, на похорони військового фотографа Віті Гурняка, то не помітив тоді, щоб війна хоч якось повпливала на життя більшості людей.

А потім додає, що зараз ця "розслабленість" мирних міст допомагає розслабитися і йому.

– У тебе не було страху йти на війну? Ти ж зовсім молодий, жити хочеться.

– Звичайно, хочеться! Якби я вважав, що доведеться помирати, не пішов би. Ніхто не йде на війну, щоб померти.

 

Війна, в яку треба повірити

Спершу мало хто з солдатів міг усвідомити те, що почалася справжня війна.

– На протилежному боці стояли мої земляки. Було складно усвідомити, що я, скажімо, можу вбити батька свого однокласника. Але коли я ледь не загинув у боях за Металіст, одразу перестав про це думати. Або ти їх, або вони тебе.

Це та війна, коли між своїми та чужими дуже мало відмінностей. Принаймні таких, які одразу впадають в око.

– Коли ми брали Лутугине, зайняли там позиції у невеликих окопах. Чекали своїх розвідників. Бачу, як з протилежного боку миготять дві голови: підіймаються і спускаються, підіймаються і спускаються. Узяли їх на приціл. Згодом вони стали в повний зріст – два чоловіки у військовій формі. А з ними ще чувак у чорній футболці, шортах, шкарпетках під сандалями. Один із солдатів був схожий на мого товариша із розвідки. Кричу своїм: "Не стріляйте, це наші!" Махаю тим "гостям" рукою, вони махають у відповідь. Підходять поближче, і я побачив, що в них на передпліччях жовті пов’язки. До того нас попередили, що сепаратисти обмоталися жовтим, як українська армія. Тому всі наші обмоталися червоними. Так ми й зрозуміли, хто це. Накрили їх зі стволів, – розповідає боєць.

В останній фразі пролунав ледь помітний смішок, який він передчасно приглушив.

Мультяшний мем "Слабоуміє і отвага" – не лише неформальний девіз "Айдару", а й постійний мотив розповідей бійця. З меншим осудом він говорить про ті епізоди, коли бійці отримували наказ іти на "м’ясорубки". З більшим – коли командування проявляло боягузтво.

– Під час контратаки на Георгіївку наш командир злякався і скомандував роті відступати. Тоді ми лишили десантників на блокпосту, хоча згодом це дало нам змогу зайняти вигідні позиції та відбити контратаку. Але до того сильно впав бойовий дух. Ми сиділи під мостом, і я почув розмову двох офіцерів. Один із них сказав, що в нього через два місяці весілля. Вони так спокійно розмовляли про сім’ю! Було дуже приємно це чути. Тільки тоді я зібрався.

Улітку кожен день війни супроводжувався великими втратами, але вкрай рідко це була причина для відступу. За той "Айдар", що був тоді, боєць досі дуже гордий.

 

Між силою та слабкістю

– Яке в "Айдарі" ставлення до Наді Савченко?

– Більшість її вже й не знає.

– Ти ж маєш знати.

– Бачив, як вона всіх "строїла" на шикуваннях. Савченко всіма командувала.

– Навіть комбатом?

– Так. Її всі боялися, всі слухалися.

Боєць розповів історію, як на початку існування "Айдару" до них прибув чоловік, який узагалі боявся воювати. На зборах він не виконував наказів, нічого не робив. Усі лише мріяли про те, щоб він повернувся на гражданку. А потім за його виховання взялася Надя. Вона тримала його біля себе на караулах, змушувала підмітати. Він слухався тільки її. І як тільки Савченко взяли в полон, він кинувся на передову.

– Воював як Рембо. Було схоже, що він до неї щось мав.

Багато людей узагалі не розуміють, чому приїхали на війну. Айдарівець переконаний, що таким краще повертатися додому. Один його товариш так і не зміг адаптуватися до воєнних реалій і вчасно полишив "Айдар". Зараз він активно допомагає військовим з тилу. І це дуже правильно.

– А чи багато таких, які приїжджають на війну просто вбивати?

– Так. Якби вони жили в Росії, то приїхали б мочити нас. Для них це сафарі. Але переважно вони найкращі воїни.

– Але ж вбивати вони хотітимуть і після війни?

Чоловік лише ствердно киває.

 

Гнітюче затишшя

Бої за 32-ий блокпост були останніми, в яких він воював. Уже довгий час його частина дислокується в Щасті.

– Коли йшли бої за Дебальцеве, у нас був вибір: або йти туди, або залишитись в Щасті. І ми залишилися… А це могло би дати можливість мобілізувати велику кількість солдатів, які ніх…я не роблять, привести їх у бойову готовність.

Позиційна артилерійська війна, яка триває зараз,  зовсім не те, до чого звик цей штурмовик. А видимість перемир’я лише примножує невпевненість у можливих наслідках цього конфлікту.

Міркуючи про зміни в українській армії, боєць не приховує скепсису:

– Ми не ведемо наступів, лише відступаємо, у нас не проводиться реформа війська.

– З того боку фронту сепаратисти також навряд чи її проводять…

– Але вони зробили нам два котли…

– Думаєш, своїми силами?

– Цього я не знаю.

– Невже українська армія жодним чином не змінилася?

– У нас тепер є люди з військовим досвідом, але спеціалістів не вистачає все одно. Зараз багато мобілізують офіцерів, які закінчили лише військову кафедру. І їх доводиться вчити, як розбирати зброю. А потім їх призначають командирами, які мають вести людей уперед.

Боєць зізнається, що не бачить переможного кінця війни. Хоча досі мріє вивісити в Луганську жовто-блакитний прапор.

– Як тобі здається, чи має Україна матеріально допомагати жителям окупованих територій?

– Мені дуже шкода тих людей, багатьох я знаю, і вони для мене рідні. Але я не думаю, що це потрібно робити.

 

Коли почуваєшся окупантом

Зі слів айдарівця, зараз до них записуються в добровольці здебільшого ті, хто просто не знайшов себе у мирному житті. Як тільки вони отримують зброю, у них починається синдром "вахтера": нерідко мародерствують, б’ють місцевих.

– Як ти витримуєш таку ситуацію?

– Якось я набив морду одному бійцю за мародерство. Зараз його вважають героєм. У бою він справді добре себе проявив, але це надзвичайно жорстока людина. Але то був єдиний випадок, коли я не витримав. Коли у людей в руках зброя, не дуже хочеться мати з ними конфлікти.

– Ти багато спілкувався з місцевими?

– Так. Вони всі нас підтримують. Коли до них підходить людина зі зброєю – ясно, що будуть підтримувати.

– Армія їм якось допомагає?

– Часто допомагає, а буває, б’є та знущається.

– Ти не вважаєш себе трішки окупантом?

– Коли я бачу, як нажрані солдати б’ють місцевих – тоді відчуваю. Тоді мені стає соромно за свою армію.

Як змусити українських військових нести відповідальність за злочини – це питання, яке, на думку бійця, вирішити майже неможливо. Чим ближче до лінії фронту, тим складніше такі випадки проконтролювати. Цим би мали займатися командири, але й вони далеко "не ангели".

– На фронті правди ніколи не довідаєшся. 

– А що буде, коли військові з травмованою психікою повернуться додому?

– Скажу так. Після боїв у Хрящуватому наш комендант – такий добряк і дуже веселий чоловік – сильно забухав. І коли йому відмовили продати горілку, він розстріляв супермаркет з кулемета. Ніхто тоді не постраждав, але його вигнали з "Айдару".

 

Стьоб, секс і легкі наркотики

Українці звикли сприймати війну крізь призму пафосних радянських фільмів про Другу світову. Буденні реалії, які оповідає боєць, мають набагато більше подібностей зі стрічкою Кополли "Апокаліпсис сьогодні".

– Коли маєте вільний час, обговорюєте політичну ситуацію в країні?

– Максимум хвилин п’ятнадцять. Більше я не витримую. Ми здебільшого різну фігню обговорюємо.

– Наприклад?

– Ну, от кого краще виї…ати: свиню чи мужика? Уже півроку обговорюємо. Стібемося, звичайно. Це дає можливість зберегти здоровий глузд.

– Серед місцевих, певно, є багато дівчат, яким подобаються чоловіки у формі?

– Хто шукає секс, той його знаходить.

– Тобто платити не доводиться?

– Хіба що макаронами… У місцевих немає роботи, нема за що купити поїсти. І хлопці, які знаходять дівчат, часто діляться з ними гуманітаркою. Не думаю, що це погано в цій ситуації.

На питання про те, що морально допомагає солдатам, боєць відповідає лаконічно: алкоголь, легкі наркотики. Спершу здалося, що він стібеться, але він додав: багатьом це справді допомагає. Курить травку і п’є десь відсотків 80 солдатів  запевняє він.

– А тобі що допомагає?

– Покурити. Це розслабляє, справді стає краще. 

– І буйним не станеш, як від бухла.

– А я завжди спокійний. Навіть від алкоголю.

У вживанні легких наркотиків боєць не бачить нічого поганого. Називає це не наркоманією, а наркокультурою. На гражданці читав про це багато книжок.

 

Потрібна правда

 Я чого не люблю журналістів… Вони дуже рідко доносять правду і не пишуть те, що насправді бачать. Більшість просто робить з нас героїв.

 Ти хотів би бути героєм?

 Звичайно.

 А зараз ти хіба не герой?

 Я ще не зробив нічого геройського.

 Але люди хочуть вважати, що там герої. Що вони не п’ють, не курять, не мародерствують, не говорять про свиней. Зручніше уявляти, що там ангели з автоматами.

 Це зомбування.

На війні, каже айдарівець, багато піднесеного, але й немало низького. Там зовсім інша реальність, ніж у тилу. Її дуже складно збагнути і прийняти тим, хто не був на фронті. Але людям треба про це розповідати.

 

Євген ГРИЦЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: